*

Ось, зайшло за обрій сонце 23-ого, і вже світла усі свої забрало, й вони за ним помандрували в майбутнє. І завтра перші промені Нового року принесуть нові сподівання.

*

Сьогодні по літургії я йшов трохи ловити лагідного зимового сонця, того останнього цьогорішнього, трохи потішитися під його промінням, і чистота атмосфери відкривала обрії десь на Сході. Блистіли білим крейдяні відслонення і скелі Товтр, і гучні динаміки з набридливою рекламою на зупинках і біля магазинів не могли заглушити пісень, які собі просто самі співалися, просто вивільнялися з середини на світ.

І на гучність світу було байдуже, бо те, що лунало всередині, було гучніше і впевненіше, і радісне. Радіше за смутне зимове сонце, що цілий день чекає свого заходу.

 

цілий
день купатися в
дисперсії
потоку фотонів

— Мар’ян Довганик (@MaryankoD) May 12, 2015

 

О Сонце прийдешнє!  Якими будуть твої діти - дні?

*

Мені раптом захотілося щось змінити в своїй кімнаті. В своїй "келії", як каже бабуня. Раптом мені захотілося упорядкувати речі, що не мали якогось розумного порядку, прикрасити стіл різдвяними квітами, упорядкувати вазонки на підвіконнику, перестелити нарешті вже той коврик, що скрученим стояв тижнями, перевісити картини, щоби стіна виглядала гармонійніше..

І з чого б це так раптом...

Багато радості так цими днями.

Ще більше довіряти Йому. Ще більше дякувати за все. Ще більше віддати свою надію Його задумові. Ще більше віддати Йому свої мрії в Його руки. Ще більше відкрити серце на Його любов.

 

*

Таке дивовижне Різдво, і таке дуже-дуже незвичне.

Навіть погода про це натякає. Спочатку недорозтоплена зима, потім трохи снігопаду, тепер узагалі вітряна весна..

Таке незвичне Різдво.

*

Ні першосніжності, ні сніговію, тільки пороша. Ні радості, ні задоволеності від сповненості дня, бо день вийшов зовсім несповнений. Розгублений в тому, розчарований (?), що не зміг виконати всіх завдань на сьогодні.

Небо ніяк не могло визначитися сьогодні, бути йому з сонцем і зірками чи з шаругою і завивницею.

Чуєшся мозаїкою, яку хтось має скласти. Багато фрагментів, кожен з них сяє яскраво. Але колись вони засяють разом на повну силу? в гармонії.

Десь пліч-опліч з серцем йде боротьба за життя. То серце активно допомагає і дає сили, то воно десь ховається, нітиться і задкує. І його відсутність відчувається тоді ще гостріше. "Нащо ти вже озивалося", - думаєш. "Краще мовчи вже, сам справлюся". Кепський з нього помічник.

У цій боротьбі за Життя так мало союзників і так багато супутніх ворогів. Що стануть поруч зі злом і будуть зловтішатися.. Зло радо усміхнеться:

"Не живи".

"Навіть не починай жити".

 

Be brave, Professor. Be brave like my mother. Otherwise, you disgrace her. Otherwise, she died for nothing.

*

...Я довго сидів й думав над тим, що може точної хвилини ніколи й не вдасться взнати. Історія бравзера не зберігає давніших даних похвилинно, історія переглядів ютуб дають лише послідовність переглянутих відео.

Але точну хвилину я таки зміг роздобути. О сучасні технології!

Це кроки на смарт-годиннику. Історія моїх кроків із означеннями "швидка хода", "повільна хода". І так, можна знайти точну хвилину, коли моя "швидка хода" зупинилася навіть тиждень тому.

І тепер у мене є точна хвилина для schedule tomorrow's morning tweet.

*

 На прикладі грошей можна побачити відносність матеріальних благ. І ширше - відносність "мати" на противагу "бути".

Гроші у дикому лісі не допоможуть тобі вижити, хіба що розпалити вогонь. Великий будинок не врятує тебе від смертельної хвороби. Але гроші і будинок - це блага. Які, якщо в пору, якщо доречні, доповнюють наше щастя.

Так само наша нематеріальна власність і всі наші нагромадження - знання і навики. Що є лише зовнішнім одягом нашої душі, під яким ховається дитина. Якою всі ми є насправді.

*

а вже пора б іти,
а вже пора б рушати,

на дах каплиці насуваються зірки...
погомони ще трошки... 

(квітень 2010)

Адвентовий час добігає кінця. Що я принесу дитятку Ісуса, коли разом із мудрецями мандруватиму до Вифлеєму? Чи стану зіркою, яка світитиме іншим у темряві цього мінливого й хиткого світу.

Так багато, о християни, уроків, що сяють із Вифлеємського гроту! О, як же повинні горіти наші серця любов’ю до того, хто з такою ніжністю став тілом заради нас! О, як ми повинні горіти бажанням привести весь світ до цієї скромної печери, пристановища Царя царів, більшого за будь-який світський палац, бо це престол і оселя Бога! Просімо цю Божественну дитину, щоб зодягнула нас у смиренність, бо лише за допомогою цієї чесноти ми зможемо відчути повноту цієї таємниці Божественної ніжності. (Падре Піо)

*

 Ти знаєш, і Аннапурна і навіть К2 мають проміжні вершини. Кожна така проміжна вершина - це ніщо порівняно із піком. Вони напевно окремо не вартують якогось особливого пієтету. Але все ж, кожна така вершиночка - це досягнення. 

Так, це досягнення із нюансом. Ти би його ніколи не досягнув, якщо би не йшов підкорювати велику Аннапурну чи К2. 

І хтозна, ти може й не здолаєш їх, оті величності піки. Але ти вже підкорив менші безіменні вершиночки, на які ніхто може й не зверне уваги, окрім тебе, котрий добре знає ціну всім здобуткам.

Тож постій на отій проміжній вершині подовше. Потішся тим звершенням, понадихайся ним.

Може це твоя найвища вершина

А може тільки початок сходження.

*

 Що мене може ще потішити в традиційно вже депресивний четвер, як не старі німі фільми?

Вулиці міст Чапліна - це вулиці Львова. Принаймні ті, які я добре вивчив і знаю, і з якими у мене першу чергу асоціюється це місто юності.

"Хочеш юності - їдь до Львова!"

Хочу поринути в свою юність, їду до Львова. 

І завтра знову, Львове. Завтра знову

*

 За підсумками сьогоднішньої зустрічі з отцем Ігорем багато нового, багато цікавого. Біблійний апостолят рулить. За підсумками його лекції - це кілька готових екзистенційних конфліктів, це кілька готових цілих напрямків прочитань біблійних книг.

Записав багато що в нотатках.

Поділюся тут одним із цього.

"Зараз люди багато знають про Бога. Але суть не в тому, що знати про. Важливо знати самого Бога. В сучасному світі ми добре розуміємо цю різницю. Ми можемо багато чого дізнатися із сторінок соцмереж про людину, зовсім не знаючи самої людини"

Власне, оце порівняння дуже промовило. Можна стежити за кимось в соцмережах, можна вивчати чийсь світ чи чиєсь життя, зовсім не знаючи людину особисто.

Якщо піти далі, це фальшивий образ, який ми творимо на основі нашого сприйняття того, що людина про себе помістила в публічному доступі. Ось, скільки кривих дзеркал. Знати багато про Бога, не знаючи самого Бога - це творення фальшивого Бога. Це творення свого власного Бога.

Багато що цікавого ще сказав отець Ігор. Я шукав вираження деякого екзистенційного конфлікту, який би підходив для одного мого роману. І ось. Це біблійний конфлікт. Тобто, виявляється, що цей конфлікт за суттю своєю біблійний. І заразом філософський конфлікт. Тож я сяду сьогодні писати далі. Святий Томо, провадь мене.

*

  שיר השירים

אקומה נא ואסובבה בעיר בשוקים וברחבות אבקשה את שאהבה נפשי

--

Velas
como aquel que navega en la oscuridad de la noche
Estrellas
como destellos en el cielo. Hay brillos en el firmamento
Luna
Como un barco en un mar oscuro

Debo estar profundamente enamorado.

*

 Ночівля у Львові - так незвично. Останній раз то було у четверту ніч вторгнення. А amigo de Brasil так люб'язно мене вітає. Saudades! А мене кидає світами. Нашими галицькими світами, нашими знаними. Скоро Дрогобич, уже втретє, потім знову Львів, і файно це. І вже звиклося до дороги, вже немає втоми в ній. Ні, втома, коли всього за день багато.

Втомлений, бо "цілий день є за нами". Так сказала гарно сьогодні пані Уляна. Цілий день за нами, а ніч ще попереду. А я, дерев'яний і неоковирний, вчуся танцювати. Вивчення рухів тіла - це дуже здасться для того, щоби розворушити сіру речовину - мені ще треба багато запам'ятати грецьких слів і граматичних форм.

*

 Якісь ті четверги стали мені сумні й виснажливі. Хтозна, чому так. Може через греку? Невдячну і затратну греку, де стараюся, прикладаю багато зусиль, трачу багато часу, а поступ якийсь такий незначний.

А завтра знову вдосвіта в путь.

Дні такі насичені, сповнені мандрів, але й виснажливі дні.

--

Коли то буде час заглибитися і витишитися?

Christ with me, Christ before me, Christ behind me, Christ in me, Christ beneath me, Christ above me, Christ on my right, Christ on my left, Christ when I lie down, Christ when I sit down, Christ in me, Christ when I arise, Christ in the heart of every man who thinks of me, Christ in the mouth of everyone who speaks of me, Christ in every eye that sees me, Christ in every ear that hears me, Christ with me.

 

*

 Хіба мрія - то не така сама природня потреба як зимові черевики чи модна стрижка? Чи може впевненість  у своєму майбутньому, яку ми купуємо завдяки страховці? Мрію напевно теж можна продавати.

Але так, коли вам продадуть мрію, ніхто не скаже так. А скажуть щось на кшталт: Купіть квиток на Місяць!

--

Ні дощ, ні туман не з'їсть цього снігу! Дітвора на бульварі вже зліпила сніговика, і завтра він трохи обскубаний, але такий же гордий буде всміхнено вітати всіх недільних бульварних перехожих.

*

 Гілки вгинаються від снігу. Ялинкові гілки, каштанові гілки, горіхові. Бабуня каже, нічого їм не буде. Не зламаються. Ви ще пам'ятаєте, щоби було так сніжно на початку зими? І щоби сніжно було так довго? Бабуня каже, добре це. Буде добрий урожай. Буде поліття.

-

Мені припали до душі прозові мініатюри Концевича, що поміщені у збірнику "Вона йшла усміхнена". Вони написані у радянський час, але як на той лихий і дикий час, пронизані проникливістю. Є там і сентиментальні мініатюри в стилі Оскара Вайлда, про дівчинку, котра несла своїй вчительці кульбабку у склянці. Склянка розбилася, вчителька обурилася. Бідолашне дівча. Як соловейко із новель Оскара Вайлда. Були там і чисто такі життєві оповідки, але з глибоким пірнанням у людську душу. Було там таке щось дуже тендітне, дуже просте і щире, як вірші Голобородька чи Чубая. Як ось та мініатюра про дідуся і грушу. Словом, несподівано круто як для невідомого радянського (лише за періодом, а не за характером) житомирського письменника.

-

Свята близяться. І від того якось, з одного боку, веселіше. Закінчилася сумна й порожня пізня осінь, почалася казкова, біла, радісна зима. Миколая вже наступного тижня! А, з іншого боку, швидко так йдуть свята, рік ще більше скорочується. Й без того короткий рік!

*

 Може хай краще буде без заголовків? Може й так краще.

Снігом замело всі дороги. Лишаєш сліди, за годину проходиш там само і не можеш їх розпізнати. Бо сніг замітає сліди.

Йдеш до храму, щоби зустрітися з Тим, хто там завжди присутній.

Але все ж, краєчком душі хочеш зустріти когось. Когось там зустріти вперше.

Пречистої

 Таке свято, і такий похмурий день.

Тепер День гідності припадає на Пречистої, тоді - на Михайла.

Такий мокрий і холодний, сюрреалістичний.

День Гідності - тепер на Пречистої, тоді - на Михайла.

-- 

Я подумав, у який гарний час ми живемо. Хочеш творити - твори. Хочеш причаститися до контенту, маєш стільки для цього можливостей!

--

Я подумав про мініатюри, які торкнули. Я подумав, як би було гарно їх навчитися гарно прочитати. Я подумав, треба з чогось починати.

 

Мій блог

 Менш як за місяць, а точніше, 14 грудня, моєму блогу виповнюється 11 років. Від цього першого допису пройшло багато часу. Тобто, ментально пройшло. То були ще давні львівські часи. По-своєму безтурботні, по-своєму порожні, по-своєму творчі.

Я роблю багато одруків тут. Бо це така собі вічна чернетка, вічне самовираження, а не всім-вираження, світові-вираження. Так, думки, викладені тут, проходять певний фільтр самоцензури, але все ж, знаючи вузьке коло моїх читачів, я часто не боюся висловити тут щось більш крамольне, більш інтимне, більш новаторське, ніж може хотів би це сказати, скажімо, в ширшому колі слухачів.

Бувало, приходив час, навіть декілька разів, коли мені здавалося, що я більше ніколи тут не писатиму. І напевне такий час ще прийде. Але якось не зараз

Сніг

 Листопадовий сніг, такий з нетерпінням очікуваний. Цей тимчасовий, цей радісний, цей незвичний. Раніше варто було б встати, але я засидівся так до глибокої ночі, вчив греку, писав фабулу.

Коли писав фабулу, зрозумів, як ще мало в тому тямлю. Годилось б когось почитати чи послухати. Роздумував, конструював. "Як краще?", - думав. І надумав на таке: "Так, як хочу. Адже це моя фабула."

Φκτ π συιξθξ ,ξρε, ой, поставив грецьку клавіатуру, все ж. Пані професорка така наполеглива в тому, вона зламала навіть мене.

Але, з іншого боку, коли маєш готову фабулу, то вже маєш щось не просто уявне, не просто в думках, а щось цілком матеріальне. Ясно, ще далеке від готовності, але як каркас чи скелет. На який можна нанизувати м'язи і судини.

Так, до речі, колись на дозвіллі сяду вивчати анатомію..

*

 Стало тихо.

Насниться тобі Львів

 Я хотів, щоби все було швидко. Мені особливо немає що тут робити. Але ж ви знаєте, це місто вміє здивувати.

Львів часто дивує.

Ця поїздка могла виявитися зовсім безплідною. На щастя, так не сталося. Я похитувався на верхній полиці, слухаючи Ascenseur pour l'échafaud Майлза Девіса, один з небагатьох альбомів, які в мене є на телефоні, і пробував давати лад словам, щось із них компонуючи. Бо дрімати щось не вдавалося. Бідолашне дівча на паралельній полиці також спало в навушниках, але щоразу зривалося від гучного старомодного рінгтону в чолов'яги під нею. Чолов'яга щось там діловито говорив, імітував бурхливу бізнесову діяльність.

Львів зустрів як все, дуже звично. Затовплений вокзал, якими здаються тісними тепер ці австрійські залі.. колись такі помпезні і розкішні.

Без тривог, 16-им автобусом.. Був на загальноуніверситетській літургії. Щасливий, що побував там.

УКУ - справжній університет. Життя вирує, на кожнім кроці друзі і знайомі, обійми, гарні слова, "Радий тебе бачити", "Так давно не бачилися"..

А як від'їжджав, зустрів старого друга, якого не бачив 7 років. Він дуже посивів. Він втратив сина на війні. Він був такий щасливий мене бачити, так шкода, що мені довелося рушати вже назад.

Коли я покидав Львів, то з відчуттям таким домашнім. Все ж, які знайомі ці вулиці, які вони рідні. Здається ззовні все так помінялося, але якщо приглянутися - той самий Львів.

Місто, в якому є ті, хто на тебе чекає..

Я не дуже чогось хотів сподіватися від Львова сьогодні, але він мене здивував. Як вміє. Львів мені подарував сьогодні гарний день.

Ритміка

 Качуровський - це невизнаний геній нашої літературної спадщини. Як і всі наші діаспорні метри. Але що прикріше, він невизнаний геній нашої теорії літератури. Його "Фоніка" і "Строфіка", і "Метрика" - сенсації української науки.

Качуровський навчить не лише розпізнавати ритміку поезії, він навчить її самому правильно організовувати.

Розгадувати ритміку там, де вона неочевидна. Маскується. У білих віршах і верлібрах, у ліриці без строф і стоп. Цікаве заняття.

Умберто Еко vs Арво Пярт

 Тільки я ввійшов у смак перебування тут, над Дністром, як вже треба їхати знову. Закінчується Інтернет і справи кличуть. Шкода, звісно. Особливо тужливо вирушати в таку погоду.

Звуки вогню в хаті, високі двері, великий простір - усе це нагадує львівську квартиру і мою львівську атмосферу. Ясно, що до неї завжди хочеться повертатися знову і знову.

* *

Уберто Еко і Арво Пярт обидвоє мають справу з Середньовіччям. Обидва вони видатні, дуже знакові постаті сучасного мистецтва - Умберто Еко у літературі, а Арво Пярт у музиці. Середньовічизм Пярта не такий очевидний як середньовічна тема в Еко. Але якщо приглянутися ближче... Пярт робить, як на мене, як я про це вже роздумував раніше, певне переосмислення, інтерпретацію Середньовіччя. Критики кажуть, що він мінімаліст. І так є. Він вишукує цей мінімалізм у західноєвропейській, можна так навіть сказати, монастирській музиці, і виносить ці мінімалістичні риси, підкреслює, гіперболізує їх.

Арво заглиблюється в світ Середньовіччя, він його глибоко розуміє, він знає, що пише.

Умберто Еко - постмодерніст і атеїст. Він насміхається з Середньовіччя. Він насміхається з нього у витончений софістикований спосіб. Він вульгаризує його. Він добре знає Середньовіччя, але без заглиблення, без проникнення ним. Він належав до Comitato Italiano per il Controllo delle Affermazioni sulle Pseudoscienze, він сміється з усього, що є святим для Середньовіччя.

Обидва митці враховують та використовують елементи та атмосферу Середньовіччя у своїх творах, дозволяючи сучасному глядачеві та слухачеві зануритися в атмосферу тих часів через призму їхнього творчого бачення. Але ось оце бачення в них кардинально різне. Це на мою скромну думку.

Катарсик

 Якщо прослухати якийсь альбом повністю і без пауз, то може статися такий катарсис, схожий на те, що можна пережити після перегляду фільму. Або після прочитаної книжки.

Це не отой великий катарсис - покаяння, метаної - це маленький. Це не станеться від джазового альбому, на жаль, ні. Це мусить бути щось серйозне. Навіть якщо воно не зовсім серйозне за мірками оригінальності, бо прослухав я оце симфонічного Пінк Флойда з дитинства. Від початку і до кінця. І пережив катарсик.

В грубці догорають дрова. Спалахує вряди-годи, потім знову трохи стихає..

Гряде Різдвяний піст, пора серйозно замислитися над своїм життям. Тоді буде катарсис.

Соєвий віск

 Вона мені завжди пахне ніби хвоєю, але такою неприродньою, штучною якось, абощо. Гнотик недавно остаточно догорів, і тепер я не можу палити її як свічку. Але цього соєвого воску, який за своїм білим кольором мені нагадує просто парафін, залишилося ще багато.

Тож я кладу її на грубку, на верхню плиту, де вона цей соєвий віск розігрівається і стає рідким.

Тоді знову поширюється цей сильний запах. Я беру цю свічку і несу її до до інших кімнат, де треба перебити інші запахи, і щоби цей запах залишався там.

І щоразу ця свічка пахне все менше і менше. Її запах вивітрюється.

Цей запах - як пам'ять про людину. Щоразу тьмяніший, щоразу менш виразний. Щоразу менше справжнього запаху, а більше фантазії і домислу - лише спогаду про запах.

День, частина дня

 Кахель розжарився, а вугілля ще шкварчало. Я в ґвалт: Не розігріти б занадто, аби не потріскала. Дробив кочергою вугілля, згортав на ґратках і в ковбицю. І там вони тліли як печені жолуді.

О, слава тому, хто вигадав піч!

Вчора був празник тут, і я до тітки. Бо в неї з празника всього багато. А потім я вертався радісний, і трохи посидів на старому цвинтарі, на якому залишилося, здається, три хреста і дерев'яна каплиця. І від цвинтаря взагалі нічого не лишилося.

Це відкрита місцина, щоби потішитися сонцем і подивитись на Дністер, як він круто повертає і вдаряється об крутий берег. І тоді я написав того вірша із Твіттера

Дні стре, казав собі,

Й він той же день, він той же день

змолов у тиждень,

Він ночі стер до крейди,

Вдарявся водами об берег мій

і обмілів, зайшов у межінь.

Побач його ще раз,

Й пробач Дністру.

Не раз побачимося ще.

Прощай, Дністре.

А потім я порався біля хати і в хаті, готував деруни. Була грека, я взнав, що халепа - це грецьке слово. А потім прийшла ніч, і зорі. Чомусь значно яскравіші, ніж влітку.

Першило горло, я вливав літрами чай, але йому байдуже. І я випив оте протизастудне, що перекидається у верхній кишені мого рюкзака. Я випив його як чай, а ця вода, мінералізована і тверда, зм'якшила кислоту. І це був просто солодкий гарячий напій.

І тепер я сідаю писати. Бо дуже хочу вже. Бо знаю, про що писатиму сьогодні.

Pio

 Il più bel credo è quello che prorompe dal tuo labbro nel buio, nel sacrificio, nel dolore, nello sforzo supremo di una infalli­bile volontà di bene; è quello che, come una folgore, squarcia le tenebre dell'anima tua; è quello che, nel balenar della tempesta, ti innalza e ti conduce a Dio. (Pio)

Я спитаю Ріккардо в дорозі до Харкова:

- Hai qualcosa da leggere di Padre Pio?

І він, скоріш за все, відповість:

 - Io penserò.

Я ще буду дещо питати, він із терпеливістю вчителя буде поправляти мої граматичні прогріхи.

Я не скажу цього Ріккардо, але подумаю:

"Ho sete ed sono esausto. Voglio bere qualcosa di così profondo.."

Гамерика

 Престиж виїхати в Гамерику чи в Гіталію і там робити кар'єру і будувати життя.. Що там казати, навіть виїхати в задрипану Польщу, яка всіма Гамериками та Гіталіями відверто зневажається... залишається все ж дуже великим. Такий ілюзорний престиж.

Психологія бідності, села в цьому негативному сенсі цього поняття, скільки ще ця психологія в нас сидітиме?

Я знаю багатьох чудових людей, котрі зовсім у недавньому часі повернулися в Україну, і тут стали ще вдесятеро активнішими, ніж були до виїзду. Знаю багатьох чудових людей, які за кордоном не покладають рук для блага України, і так, до цих людей велика повага.

Але коли я бачу Гамерику і Гіталію як соціальний ліфт. Просто від комплексу меншовартості, просто від психології бідності, від бажання захланності... Бе! Вибачте мені за цей негатив, я постараюся більше не бути.

Іменини

 Єдині, на жаль.

Більше в календарі нашому, східному, немає.

* * *

“Первосвященик, уставши, та й усі, хто був із ним, хто належав до саддукейської єресі, переповнились заздрощами, і руки наклали вони на апостолів, і до в’язниці громадської вкинули їх. Але Ангол Господній вночі відчинив для них двері в’язничні, і, вивівши їх, проказав: Ідіть, і, ставши, говоріть до народу у храмі всі слова цього життя. Як це вчули вони, то в храм рано ввійшли і навчали. А первосвященик і ті, хто був із ним, прийшовши, скликали синедріон і всіх старших з Ізраїлевих синів. І послали в в’язницю, щоб їх привели. А служба, прийшовши, не знайшла їх у в’язниці, а вернувшись, сповістила, говорячи: В’язницю знайшли ми з великою пильністю замкнену, і сторожу, що при дверях стояла; а коли відчинили, то нікого всередині ми не знайшли! Як почули слова ці начальник сторожі храму та первосвященики, не могли зрозуміти вони, що б то сталося. Та прийшовши один, сповістив їх, говорячи: Ось ті мужі, що ви їх до в’язниці всадили були, у храмі стоять та й навчають народ” (Дії 5:17-25).

Липи

Вони найзатишніші з усіх, які ростуть у наших широтах. Вони паркові, але цвітуть. Вони цвітуть і мають сильний запах, на відміну від фруктових дерев. Вони алейні, але їх можна зустріти в лісі. Вони часто покручені і корчуваті, але немало струнких і високих.

А ще вони цвітуть влітку, а ще Пінзель з них повирізьбував скульптур.

На честь них названий цілий місяць, бо вони справді славні дерева.

Від Липська до Липецька вони славляться.

Коли я думаю, яке дерево найкраще би притулилося біля якоїсь старої церкви, я зразу уявляю собі липу. Чомусь не дуба, не бука, не каштана. Не ясени, не сосни. Чомусь саме липи.

--

Занадто багато сонця як для листопада, трохи було не по-справжньому. "Останній теплий день, погожий і сумний"? А може й ні.

Сюрреалістичний сон

Мені приснилось.

Зірки - це колючі стернинки, що мають вісім кутів. Спочатку їх приносить вітер з поля, і їх заносить на вогнища пастухів, які восени гріються біля багать. А потім зірки опалюються і стають іскорками, і вилітають в небо.

 

І там в небі опинившись, хто з них зуміє туди долетіти, вони вже не згорають. І заки пастуша череда засне, вони вже своїми сяйливимм поглядами споглядатимуть на чорну земля зі світлого неба.

*

 Данило був в os sentimentos сьогодні ввечері. Не пішов на вечірню, ледь не плакав..

A estrella mais brilhanta!

Він tęsknie. Не знаю, що саме спричинило чи спровокувало знову ностальгію.

Примітно так, як ми ідеалізуємо своїх батьків, коли вони далеко, коли їх немає поруч, коли, особливо, їх вже немає.

Це спогад про Бога, часточка Його ідентичності. Батьки - люди, які дали нам життя, стали співучасниками нашого творіння разом із Господом. І є першим для нас Його образом, Його розумінням.

Коли ти на іншому континенті, матір, батьківщина, рідня - усе зливається воєдино. Усе це частиці тебе минулого, якого ти залишив там, за океаном..

*

Каламар і перо. Час для роздумів.

Друкарська машинка - темп, гідний розмаху модернізму.

Друкарський ноутбук - друкувати можна швидше, ніж думати.

ШІ - 3D-принтер думок.

---

Трохи скривавилось небо від заграви..

---

Цей курс, що зараз чергує, дуже вже любить мінор. Їхня ранкова служба схожа на вечірню. А вечірня служба мала би бути такою як отут в Пярта. Такою, що зворушує.

 

*

 "Не хочу вас лякати, вже листопад", - постять з такими написами картинки пабліки, і їх перепощують френди. "Вже листопад". "Вже.." Тобто, настав. А ми так не хотіли. Тобто, якби час уповільнився зараз і не летів так швидко, бо нас лякає перспектива зими, холоду, темряви. І нам завжди шкода так, що час летить.

Але хіба завжди?

"Вже тають сніги, і скоро квітень", - напишуть наступного року. О, "Вже тають сніги". "Вже..." Тобто, щось наближається. І ми хочемо так, щоби час пришвидшився, ми хочемо щоби скоріше настала весна, щоби стало тепліше, вільніше дихалось, розквітали сади, тому що вони такі чарівні! І щоби день довшав, ночі теплішали, і можна було насолоджуватися місячними ночами, зоряними ночами.

І ми такі раді, що час летить швидко.

*

 Якщо трошки перефразувати одного поета:

 Отож - на світ, за діло, віршувати!
Агов, мої маленькі чортенята!

З риторик і поетик академій -
гайда на площу, як на дно ріки!
Підслухані у вирі цілоденнім,
ті рими - вчителям наперекір
(у вчителів, здається, перекір)!

Віршування - це мистецтво й ремесло, як витесування із каменю, як вирізьблення із липового дерева. Віршування за станком. Як і будь-яка художня справа. Це стіл і рукописний набір: папір, перо чи ручка.

Віршувати засобами комп'ютера - це як малювати графікою в пейнті.

*

 Звичайна, можливо, стандартна відповідь від чату Джі Пі Ті:

- О, чате Джі Пі Ті, скажи мені, будь ласочка, яка доля в персонажа відповідно до естетики різних епох: ренесансу бароко класицизму романтизму експресіонізму імпресіонізму екзистенціалізм постмодернізму?

І Чат Джі Пі Ті дав мені відповідь.

Доля персонажа у літературі може значно відрізнятися відповідно до естетики різних епох. Ось загальний погляд на те, як доля персонажа відображалася в різних епохах:

1. Ренесанс: У ренесансній літературі, персонажі мали сильну долю та віру у власну силу. Вони прагнули до саморозвитку, навчання та досягнень у всіх сферах життя.

2. Бароко: В бароко доля персонажів часто була піддана драматичним коливанням та інтенсивним страстям. Суперечки, внутрішні конфлікти та протистояння були поширеними мотивами.

3. Класицизм: У класицизмі, доля персонажів зазвичай підпорядковувалася моральним нормам та ідеалам гармонії та порядку. Вони часто служили прикладом ідеального героя.

4. Романтизм: Романтичні персонажі мали сильну індивідуальність та склонність до драматизму. Їхня доля часто пов'язана з пошуком внутрішнього сенсу, свободи та пригод.

5. Експресіонізм: В експресіонізмі, персонажі часто переживали екстремальні стани, втрату розуму та відчай. Їх доля часто символізувала душевні страждання.

6. Імпресіонізм: Імпресіоністські персонажі зазвичай були спостерігачами повсякденного життя та невеликих моментів. Доля їхніх персонажів може бути пов'язана зі зворушливими моментами та враженнями.

7. Екзистенціалізм: В екзистенціалізмі, персонажі розглядали свої долі в контексті абсурдності життя. Вони зазвичай ставили питання про сенс існування.

8. Постмодернізм: У постмодернізмі, доля персонажів може бути фрагментарною та сплутаною. Постмодерністські автори зазвичай грають з концепцією ідентичності та створюють складні, метатекстуальні персонажі.

    

   Яка доля персонажу відповідно до викликів сучасності? Виклики не змінилися. але сучасність не така. Ми спостерігаємо за жахливою війною в режимі онлайн. Сама ж ця війна, саме поле бою - це часто безконтактні бої, коли на тебе щось зверху прилітає, коли ти комусь прилітаєш, не бачачи ворогового обличчя. Яка доля персонажу в сучасних стосунках?

   Але що важливіше - не яка доля персонажа. А те, як цей персонаж іде наперекір обставинам, що складаються.

   Як персонаж буде поводитися відповідно до християнського персоналізму 20 століття? Відповідно до богослов'я тіла Івана Павла ІІ і інших?
   

 

*

 О ні-ні!

Penzu вимучує. У мене гарна думка, вона ось-ось зараз втече, вона вже втекла!

Бо я доказую, що я не робот, вибираючи на картинці велосипеди, автомобілі, світлофори, автобуси.. І пішохідні переходи!

Я вже вибрав усі автобуси на картинках, і тепер я думаю про ці надокучливі автобуси, які не приходять вчасно, на які треба довго чекати, у яких немає місця сісти і дивитися на дорогу, яка пробігає повз вікно.

*

 Ціла плеяда американських фантастів-п'ятдесятників. Умовно, звісно, 50-ники. Бо вони п'ятдесятники-сімдесятники. Просто це піковий період, спочатку писали книги, потім вийшла Космічна одіссея і світ був сповнений оптимізму щодо нових відкриттів, подолання нових горизонтів. Так, адже за кілька років вперше нога людини ступить на Місяць, досягне своєї найдальшої точки від Дому. Від книги до мети - від мрій до їх здійснення за сотні тисяч кілометрів.

А потім, у вісімдесятих буде La Soupe Aux Choux після 1978-ого Le Gendarme Et Les Extra-Terrestres. І космічна ера різько загальмує навіть не встигнувши як слід розігнатися на автостраді людської історії.

Рей Бредбері, Артур Кларк, Джон Бойд, Кліффорд Сімак, Айзек Айзімов, зрештою,а потім юний і амбітний Жан-Мішель Жар, котрий написав музику для їхніх мрій.. 

*

 Такі автори як Ірен Роздобудько, що належать до дещо кращої української літератури, як огидні Дністровий і Люко Дашвар, або дитячо-вульгарний Дереш, такі автори, які належать до постмодерну як стилю, а не як епохи морального релятивізму, їхні твори - як якась дуже вишукана, чи радше не вишукана, а таємнича страва.

Так, згадався цей уривок із "20 тисяч льє під водою"

Les plats, recouverts de leur cloche d’argent, furent symétriquement posés sur la nappe, et nous prîmes place à table. Décidément, nous avions affaire à des gens civilisés, et sans la lumière électrique qui nous inondait, je me serais cru dans la salle à manger de l’hôtel Adelphi, à Liverpool, ou du Grand-Hôtel, à Paris. Je dois dire toutefois que le pain et le vin manquaient totalement. L’eau était fraîche et limpide, mais c’était de l’eau, — ce qui ne fut pas du goût de Ned Land. Parmi les mets qui nous furent servis, je reconnus divers poissons délicatement apprêtés ; mais, sur certains plats, excellents d’ailleurs, je ne pus me prononcer, et je n’aurais même su dire à quel règne, végétal ou animal, leur contenu appartenait. 

Страва, яку ти споживаєш і розгадуєш, а що в ній є. І може ти такий знавець і поціновувач, що тобі вдасться розгадати усі інгредієнти і їх співвідношення, а також спосіб приготування, а може ти як учений, що став заручником Капітана Немо і не може не те що інгредієнтів розпізнати, а навіть визначити тваринного чи рослинного походження є їжа.

Звісно, я у жодному разі не хочу перехвалити цю сучукрліру, чи сказати, що смакую нею, бо це, на жаль, не так. Я не можу так смакувати сучасною українською прозою, як наприклад смакувати Куліша або Винниченка, чи того самого Жюля Верна. Але окремі автори сучукрліту справді потребують підходу знавця, підходу дедуктора і детектива. Це не приємний і легкий салат, це каша, часом підгоріла, до якої додали усе, що було на кухні, чи простоювало в холодильнику.

Ти їси цю підгорілу вінігретну кашу і намагаєшся вгадати її складники, але смакувати вона тобі ніяк не буде. А від якоїсь і вирве - як від Дністрового якогось там.

 

*

Тепер так рано темніє.

Жовтнево-листопадові сутінки важкі, дуже темні..

Christ is the morning star

who when the night of this world is past

brings to his saints

the promise of the light of life

and opens everlasting day.

*

 Читати мовою можна в спокої і комфорті, говоріння і відтворення ж вимагає агресивного штурму мозку. Це можна порівняти із важкими фізичними навантаженнями - щоби досягнути якихось помітних змін у своєму тілі, потрібне наполегливе і свого роду агресивне втручання. Так само оволодіння мовою - це не читання, яке є просто розширенням. Це говоріння - перехід на якісно вищий рівень. Потрібно агресивно діяти, аби проламати чергову стіну своїх обмежень.

*

 Протягом дня роїлося декілька думок, які я хотів тут залишити, а зараз втома все поглинула. Треба спати, було вітряно, було мінливо.

Хіба що думка, що Ірен Роздобудько мені навіть трішки імпонує. Серед усього сучукрліту вона вирізняється цікавим письмом, цікавою "тканиною" тексту, і не зловживає вульгарщиною. Ось уже четверту її книжку прослухав..

*

Заглиблюєшся в літературознавство, а в ньому у літературну критику, і бачиш, на що література взагалі може бути здатна.

Мистецтво, звісно, боготворять, як і будь-що інше, котре видається, лише видається, чимось піднесеним і неземним, але ж, о слава літературознавству, котре знімає пелену трепету і чарівливості там, де просто автор просто гарний штукар.

 

Бо всяке ідолопоклонство спустошує своїх поклонників, всякий ідол - це злодій, створений власноручно. Він краде тебе у тебе ж з твоєї ж ласки. Що залишається по крадіжці? Порожнеча, пустка, спустошення.

 

На що взагалі здатне мистецтво? О, кожна епоха відповість по-своєму. Імпресіоністи би сказали, що воно здатне вражати.

*

 Якщо тебе хтось трафляє своєю задерикуватістю, гіперактивністю, що спрямована на пониження інших, вивищення себе, молися Господеві, щоби поставив його над чимось великим і відповідальним, котре потребує усією людської енергії, яку може вмістити Божий день, яка потребує суперресурсів і надзусиль.

І тоді все це зайве, те, що надміру, швидко обітнеться. І хтозна, може така людина принесе немало користі. З Божої ласки

*

 Ще просинається світ, туман конденсується і скапує з поверхонь, доброзичливий сміх префекта і спів пташок в ранковому лісі з протилежного боку кімнати. Прапори показують, що зараз повний штиль, але ліс там, десь над Дністром, зараз ще чарівніший і потаємніший. Ліс, який ховає печери, печери, що провадять до надр Землі.

Чисте небо завжди вселяє оптимізм модернізму, натхнення від відкриттів та експансії, досягнення нових обріїв, перемогу людини над неміччю природи. Перемоги волі над безволлям. 

Мені б просто простору кімнату, у якій я міг би зануритися в музику. Просто музику без зайвої дії. Просто інструменти, інтервали, акорди, і просто лише нотна партитура перед моїми очами замість образів, котрі можуть породжувати мелодії: бурхливке море, дощаве поле, глибини океану, простори космосу.

*

 Микола творить нові слова, як от "поейзегейзити", наприклад. Так, це слово нове, і його немає в жодному словнику. Якщо би хтось такі слова почав масово уживати на письмі, що робити? Як зрозуміти? Ну, треба думати над ними, треба шукати спільнокореневі. Такі слова не зішвидкочитаєш, і роботи тобі їх коректно не озвучать. А мені таке трохи нагадує, як колись я перекладав переклад-компіляцію творів святих отців - коментарі на Євангеліє. І там англійська така добірно богословська, то значить, що не слово, це чиста латина. Ясно,що в звичайних англо-українських ти таких слів не знайдеш.

Так ось, не ейзегейте ви текст вашого життя, а наблизтесь до його розуміння настільки, наскільки вам дозволить ваше смирення.

*

 Зародки іспанського імпресіонізму. Чарівно

--

Від 27 липня цього року:

Може.

Пробігти цей марафон, ясно, тобі не вдасться,

Не те що переможцем

Пробігти цілком не вдасться

Тобі би хоча б доповзти

До фінішу,

Хоча би не схибити на манівці

Остаточно.

 

Біжимо марафон. Але правильно маратон. А краще щоденний джогінг. Хочемо добігти до фінішу, але хто цей фініш поставив там? Хто дав нам мету? Чому не бігти "для розваги" (як казав док із "Назад у Майбутнє")?

Може. Тобі вже пора змиритися

Ось течія посильнішала

Тобі вже не треба плавати

Просто зручно вмоститись в човні

Хай несеться його корма

Без капітана

Зрештою, ти не один пасажир,

Що пливтиме невідь-куди.

 

Хм.. 27 липня я сумував на СУМівському таборі.

*

 Пострадянський простір і ще декілька сірих і зачуханих посткомуністичних і комуністичних країн - чудове середовище для розвитку ІТ. В бруталітичних безбарвних кварталах народжуються найгеніальніші технарі і програмісти. Цілі натовпи дітлахів та підлітків із районів масової забудови просиджували свої кращі роки в ігрових комп'ютерних клубах, а потім багато хто з них став на стезю програмування. І все тому, що від сірої нудної буденної дійсності, ще без тротуарної плитки, ще без "екопарковок", ще без кольорових баків для сміття, дуже вже хотілося втекти.

Фантазія - союзник комп'ютерно-технічного прогресу. Зараз ми говоримо про доповнену реальність, а тоді цілі покоління жили такою собі доповненою реальністю, а справжня реальність була додатковою.

*

 

— Monsieur, répondis-je, sans chercher à savoir qui vous êtes, m’est-il permis de reconnaître en vous un artiste ?

— Un amateur, tout au plus, monsieur. J’aimais autrefois à collectionner ces belles œuvres créées par la main de l’homme. J’étais un chercheur avide, un fureteur infatigable, et j’ai pu réunir quelques objets d’un haut prix. Ce sont mes derniers souvenirs de cette terre qui est morte pour moi. À mes yeux, vos artistes modernes ne sont déjà plus que des anciens ; ils ont deux ou trois mille ans d’existence, et je les confonds dans mon esprit. Les maîtres n’ont pas d’âge.

— Et ces musiciens ? dis-je, en montrant des partitions de Weber, de Rossini, de Mozart, de Beethoven, d’Haydn, de Meyerbeer, d’Herold, de Wagner, d’Auber, de Gounod, et nombre d’autres, éparses sur un piano-orgue de grand modèle qui occupait un des panneaux du salon.

— Ces musiciens, me répondit le capitaine Nemo, ce sont des contemporains d’Orphée, car les différences chronologiques s’effacent dans la mémoire des morts, — et je suis mort, monsieur le professeur, aussi bien mort que ceux de vos amis qui reposent à six pieds sous terre ! » 

(Vingt mille lieues sous les mers, Jules Verne) 

*

 Думання - це перетікання води крізь долоні. Щось затримується, і навіть можна було би напитись. Але неможливо накопичувати слова, думки, ідеї.. Вони втікають. Писання - як склянка, у яку натікає вода. Але вона не переповниться, тому що це радше як великий резервуар. Якщо ти наситишся, то зможеш відкласти і потім повернутися знову.

Такі водяні порівняння.

*

 Мені ще досі пахне корицею яблучних млинців. Може повторити? Вже в Києві, і спокусити на це рідню. А вони, ясно, захочуть зі сметанкою.

Ми їх гарно замісимо, посмажимо, подамо. Але виявиться, що в той день я відвідуватиму стоматолога, а отже не зможу з усіма поділити радість цього десерту. Залишиться мені аромат кориці і ванільного цукру.

*

 Гнітюча скінченність вихідного дня. Рюкзак ще трохи задимлений. А квиток уже взятий..!

Сепійні кольори осені, так живописно було їхати автобусом, минати ландшафти, пофарбовані в жовте. Напевно наступного разу я побачу ці ліси уже безлистими.

*

 Дай мені вранці відчути твою милість, бо я на тебе покладаюсь. Вкажи мені дорогу, якою слід мені ходити, бо до тебе я підношу мою душу.

Кожен день благословенний Господом, навіть якщо він на перший погляд видається таким марним. Молюся повечір'я, роздумую над своїми немочами.

У цьому і сила смирення.

Пісня 6, Ірмос (г.8): Занесу до Господа мою молитву і йому виявлю мої печалі, бо душа моя всякого лиха сповнена і життя моє наближається до аду, тож молюся як Йона: Виведи мене, Боже, із тлінности.

*

 Я зараз багато кулінарно експериментую. Це помітив багато хто і схвалює.

Ладки з яблук - чом би й ні, якщо ми смажимо сир і називаємо їх сирниками - ладки з моркви.

Такий собі десерт - груша до чаю. Тепер морква до чаю. А чом би й ні? Чай дуже смачний і ароматний

*

 Сонце вже вийшло. І вже добряче світить, і вже тепло від нього.

Але воно мусить ще добряче посвітити і погріти, щоби висохла мої млявість і знеохочення.

Безконечні зміни родів діяльності, задоволення від маленьких успіхів, ями безпорадної пасивності..

*

 Я зрештою взявзя за "Записки кирпатого Мефістофеля" від обкладинки до обкладинки і зрозумів дещо неприємне про цей роман. Зрозумів серед іншого, що в ньому проглядається не стільки урбаністична драма початку 20 століття, як погляди типового соціаліста, що прагне так би мовити порвати моральні усталені норми суспільства, але під соусом науки і прогресу - типовий марксизм. Та я не про це хотів написати. Все ж таки цей роман до біса талановито написаний. Це як "Майстер і Маргарита" в українській літературі. Усе в ньому з літературної точки зору бездоганне.

"Те" — моя давня, смішна звичка, про яку не знає ні одна душа. Я не можу заснути, поки не розкажу собі казку. Це в мене з дитинства. Я раз-у-раз засипав тільки під материні казки. Коли для инших моя звичка стала смішною, я мусів принести її в жертву своїй мужеській гідности й одмовитись од маминих казок. Але я замінив їх власними. І від того часу, де б і з ким би мені не доводилося проводити ніч, я неодмінно, хоч на декілька хвилин, кажу собі казку.
    
    Мабуть, це властиве багатьом. І, мабуть, вони помітили таку особливість казок: до певного періоду казка оповідає про те, що є. Це, власне, не казка, а відблиск дійсности в фантазії. Коли я на протязі багатьох літ складав історії, в яких моя особа творила ріжні подвиги, починаючий від геройських герців з Індіянами, драконами й кінчаючи перемогою над тюремними стінами, то я переказував те, що справді було. Бо в цім періоді все буває перемогою й визволенням.
    
    У другому ж періоді приходить справжня казка, бо вона оповідає про те, чого нема й не може бути ніколи. Вона тужно заколихує, на хвилю відносить од того, що є, й помагає забути себе. І через те з нею ще солодче засипати, ніж із першою.
    
    Під ковдрою темно, тепло й затишно, як двацять і більше літ тому назад. Я тихо починаю свою казку.
    
    От я йду вулицею. Вечір надходить. Осінній дощик шарудить дрібним, пісковим шелестом у пожовклому листю. Тротуари не мокрі, а тільки масні від дощевого пороху. В палісадниках пухкими купами лежить збите жовто-червоне листя, від якого йде такий дух, як коли розітреш листок на долоні. Шибки вікон подібні до рябих облич.
    
    Комір пальта в мене піднятий, я високо підібрав плечі, втягнувши в них голову, але мені все ж таки холодно. Я йду без ніякої мети, ні про віщо не думаючи. Ні, я думаю про те, що я страшенно самотній. Самотній же тому, що нікого не люблю. Найпевніща ознака самотніх та, що вони нічого й нікого не люблять. І коли я слухаю людей, що жаліються на самотність і запевняють, що вони люблять, я думаю про себе: бідолахо, тобі для чогось хочеться переконати мене, що в тебе в гаманці одночасно порожнеча й цілі скарби.
    
    Плентаюсь помалу, дивлячись у землю. Часом підводжу голову, і тоді моє лице обвіває дощевий порох, як то буває часом біля фонтану. Біля одного будинку, — я виразно бачу його: невеличкий, з червоної цегли, двоповерховий, перед ним палісадник, який творить немов коридор до парадного, — біля цього будиночку, саме в початку коридора, зустрічаюся з жінкою в... в білій шапочці. Так, у білій шапочці, з білим коміром короткого пальта. Вона скидує на мене очима й тут же, вмить, неначе підстрелена, спірається рукою на тинок і стоїть так деякий момент, не рухаючись і не відриваючи погляду від моїх очей. Я теж, увесь пронизаний дивним чуттям, стою з піднятим коміром, з руками в кишенях, і з очима в її очах. Це тягнеться не більше п'ятьох-шістьох секунд, але мені здається, що я прожогом і довго несусь у якусь безодню, й серце моє в солодкім жаху поширяється.
    
    Жінка відступає від тинка й непевними, ослабленими кроками йде в дім. Злегка вищить пружина дверей, двері грюкають за спиною жінки, й я розумію, що стою на вулиці, на тому самому місці, де тільки-що переломилось моє життя. І самотність, і бруд, і сором, усе лишилось на тротуарі, за палісадником, а я, новий, чудний сам собі, повинен іти в цей червоний будинок і провадити далі нове життя.
    
    І от я йду в ті самі двері парадного. Вони таксамо вищать, неначе я наступив їм на хвіст, і певною ходою виходжу на другий поверх. Там я дзвоню біля дверей, що ліворуч, і жду.

---

Фантазія у чистому вигляді.

Не в найчистішому, але ж, наближеному.

Фантазія у чистому вигляді - це втеча. Це метод Франкла. Це Толкін.

*

 Я щось трохи останніми днями погас, як оте обгоріле вугілля в моїй грубці. Чи це таке природнє? Чи можна якось цього уникати, чи можна направляти ці періоди в конструктивне русло?

Багато книг з психології, які я прочитав за останні три місяці, вони багато про це кажуть. Що це так і має бути, що це ознака того, що потрібно переходити на якийсь якісно новий рівень, і всяке таке.

Сьогодні зовсім не натхненний ранок. Звуки оранки, але дощ зовсім беззвучний

Ранкова кава холодна. Здалося би загріти. Єдина втіха - це оцей джаз і вчорашні яблучні млинці.

*

 Брами ратуші вже замкнули, мабуть.

Перейнявся іронією киянина на пафос львів'ян. Але як колишній львів'янин розумію, що весь той пафос роздуває комерція.

А справжній Львів - він був, є і буде завжди таким чарівним, глибоким, відкритим..

https://www.youtube.com/watch?v=NzREsWdZxgA

*

 Дощавий день. Трішки перестановки, трішки ближче до грубки.

Завтра будуть млинці.

---

Хм.. А чом би й ні?

*

 Юсеф Дайєс нагадує всім нам що всі ми глибоко всередині маленький хлопчик/маленька дівчинка.

Ніщо не зрівняється зі смаком дитинственного gelato. Ніякий сильніший за голос батька, коли тобі було 7.

Жодні кольори не насиченіші за барви садку, коли ти грався з мурашками і сонечками у 6.

Друг улюблений надійний

 Натхненне трохи нинішньою грекою.

Ану ж бо порозмірковуймо на теми етимологічні, даймо данину її величності мові, пориньмо знову в таке приємне і таке корисне заняття як вивідування походження і первісних та побіжних значень слів.

Латинське amico, що відтак стало amigo і ami означає улюблений. Грецьке філос споріднене із філософія і -філ, тобто любити, тобто знову ж таки хтось улюблений або милий.

Польське przyjaciel чи чеське přítel теж споріднене із словом приємний, тобто майже милий і улюблений.

Якщо розібрати англійське friend чи німецьке Freund, то в підсумку вони зводяться до того ж:

Походження від середньоанглійського "frend" та давньоанглійського "frēond", що означає "друг" або буквально "уподобаний, улюблений" →  Запозичене з прасхідньозахідногерманського *friund. → Прасхідньогерманське *frijōndz означає "улюблений, приємний" → Відповідно до індоєвропейського кореня *preyH-, що означає "подобатися, любити".

Ну, з індоєвропейцями зрозуміло. А що кажуть нам інші знайомі мови?

Японське tomo-dachi, де справді важливе tomo, важко дослідити, оскільки воно наклалося на китайський ієрогліф, що має аналогічне значення. Саме це tomo губиться у прадавній дописемній історії японської мови, яку важко поважним чином проаналізувати та порівняти з іншими коренями через бідність японської фонетики. А от що означає цей ієрогліф? Згідно із наївним поясненням, поданим на урядовому японському сайті, "На ієрогліфі зображено дві руки, які перекривають одна одну і допомагають одна одній у дружбі." Якщо дослідити ключ "друг", то є етимологічне значення співпадає із таким у ієрогліфі "друг" і за висновками, поданими у Multi-function Chinese Character Database, означає "права рука". 

Це дослідження китайсько-японського "друга" може заслуговувати на окремий довжелезний допис, адже можна ще проаналізувати усю сім'ю ієрогліфів із ключем "друг", а також власне фонетичні зіставлення у японській мові (може таке наївне, на першу думку спало - томо і тонарі, сусід), але фантазія нам може на разі намалювати таку попередню картину: друг - це той, хто допомагає. Забігаючи наперед, це ближче до українського значення.

Турецьке, азербайджанське і кримськотатарське dost виводять із перського (тобто, індоєвропейського) слова, що також первісно означає "улюблений" і "милий".

Проте існує і інше слово-синонім (ну, в принципі, як і у нас - приятель та товариш) - arkadaş. І означає воно arka - позаду, daş - taş означає камінь за старим турецьким правописом. Arka(taş) — це давня тюркська історія, згідно з якою задній камінь — це надійний камінь, на який можна спертися. Отже, аркадаш (друг) — це надійний камінь, на який можна спертися.

Сучасне єврейське wadid споріднене з арабським аналогічним словом і виводиться із прасемітської мови та має те ж поширене значення "улюблений, милий, приємний". 

Українське ж "друг" узагалі з приємністю, так би мовити, нічого спільного не має. Етимологічний 5-томник подає загалом такі основні чотири версії:

1. Зіставлення із дінд. "druh-" та ав. "druxš" як "друг – демонічна істота, уособлення злих сил".

2. Походження від прагерманських форм (*drauga "друг", *draugti "дружина") через запозичення у праслов’янській мові.

3. Пов'язане з готським "triggws" та іншими германськими словами, означаючи "вірний" або "міцний".

4. Походження з індоєвропейським *dhreu-/dhru-, що означає "міцний, тривкий, надійний, вірний".

5. Інша пояснювальна версія виводить слово "друг" з іє. *dhrugh- (*dherough-), що означає "бути готовим, міцним".

Версія 1 вказує на зв'язок з демонічними істотами, а інші версії вказують на зв'язок з вірністю, міцністю, та товаришуванням.

Завважте, ніхто з етимологів не зіставляє "друг" із "другим", тобто "іншим", чи тим, що поряд. Ось оці гіпотези більш нас пов'язують із турецьким аркадашем. До речі, слово "друг", вірогідно, із тією ж етимологіє, присутнє також в сербо-хорватських мово-діалектах.

Хм, справді може "не той друг, що медом маже, але той, що правду каже". І ще справжній друг - міцний, вірний і надійний. durro druh, так би мовити. Дружинник у бойовому поході (проміжна ланка - це дружба на весіллі, де цей гіпотетичний етимологічний зв'язок більш очевидний).

P. S. Ось вам балто-чорноморська вісь. Шведське vän - від давньоскандинавського - той, хто обнадіює.

*

 Розписатися в Penzu, поназалишати там своїх думок ТИХ, КОТРИМИ НЕ МОЖНА ДІЛИТИСЯ [Гаррі Поттере]. Розігнавшися у писанні і розворушивши думки сісти писати те, що треба писати і лишити по собі [Ліно Костенко]. А тоді вже за залишковим принципом звільнитися від усього, що ще залишилося, настояне і концентроване, але негоже для твого тексту, залишити це все тут.

Якщо нічого ж не залишиться, попроси Теленіоуса Монка знову награти тобі якусь мелодію, його одвічний арт-джаз зінспірує тебе.

*

Медовий підвечірок, медовий крем. Яблучні ладки з корицею і ваніллю. Стиглий захід сонця, з медом і молоком. Приємні хвилини кавової самотності. Витончені і пристрасні вайби Майлза Девіса. Тепла пора відійде, настане зима. Сьогодні перші приморозки, скоро перший сніг. Сьогодні свобода як океан без течії, завтра замкнуте коло рутинності. Бажані кайдани стабільності, які мить до миті хочеться пірвати і звільнитися. Ходити колами - це ходити без напрямку, виснажуючися. Находити багато кроків для смарт-браслету і зрештою нікуди не вирушити, прийти на те саме місце.

*

 надИхатися горами,

а потім надихАтися спогадами.

У "Достукатися до неба" є такий гарний опис моря, але перебуваючи у тому ж дусі замилування і замріяння, трепетного захвату, хочеться сказати про гори

Там помаранчеве сонце торкається верхів ще поки на рівнинах і в долинах тривають сутінки, сутінки, поглинуті туманами і памороззю.

Гори - це висота, недосяжність висоти, і водночас досяжність вершин, доступність чогось величного.

Море - це глибина і недосяжність безодні, недосяжність просторів, котрі тонуть на обрії у величі моря.

*

 Де міг би я поспостерігати за маленькою пташкою? Де би міг послухати її спів?

В далекій хіба гамериці.

Ремез американський - дуже маленький і вельми зайнятий пташок, відомий своїм енергійним і працьовитим характером. Цей крихітний горобцеподібний птах зазвичай зустрічається в посушливих і пустельних регіонах Північної Америки, включаючи частини південного заходу Сполучених Штатів і Мексики. 

Ключові характеристики ремеза включають його невеликий розмір, приблизно 4-5 дюймів (10-13 сантиметрів) у довжину, і характерний зовнішній вигляд із жовтувато-сірим оперенням. Вони мають струнку статуру та короткий загострений дзьоб. 

Ремезів часто впізнають за їх вражаючим жовтим обличчям і горлом, які контрастують із сіруватим тілом. Однією з найбільш примітних сторін поведінки ремезає його постійна активність. Ці птахи завжди в русі, шукаючи комах і павуків серед рослинності. Вони вміють витягувати комах із щілин рослин і, як відомо, будують складні підвісні гнізда з гілок, пір’я та інших матеріалів. Ці гнізда часто нагадують маленькі прикраси на деревах. Незважаючи на невеликі розміри, ремези є витривалими птахами, пристосованими до посушливих умов. Вони відомі своєю здатністю використовувати ресурси, доступні в суворих умовах пустелі. Їхні мелодійні пісні та жвава присутність роблять їх чарівним доповненням до пташиного світу пустельних регіонів, які вони населяють.

 

*

 З трепетом і благововінням, тамуючи подих, але з радісним і натхненним настроєм, приступаєш до давнього і, можна сказати, якоюсь мірою священного дійства - випікання хліба.

*

 Щось потрібне для таких довгих розмов як у нас із Луї. Це може бути кава (якщо її не пити залпом як італійці), або ж чай, або ж якийсь добрий напій, бажано гарячий. Бо напій на відміну від їжі не займає мовний апарат зайвою роботою.

Щоби розмова була більш наповнена, так би мовити, щоби можна було заповнювати довгі паузи, поки хтось висловлюється, а ти його уважно слухаєш, потрібно пити гарячі напої.

Саме так і виникло чаювання, хм?

*

Хотів показати amigo de Brasil пейзажі рідної Тернопільщини, взявся переглядати галерею фотографій на телефоні.

Перша фотка на телефоні - весна 2020. Сойка прилетіла на ялинку біля балкона. Час ковіду, довгі домашні посиденьки.

Вибачте, що без ілюстративного матеріалу, так би мовити.

Матеріал буде описовий.

Падає густий дощ, вітер кидає три високі ялинки, вищі за п'ять поверхів мого будинку. Сойка розміщується на гіллі між торішніми шишками і чекає, поки моя бабка поставить чогось смачненького на підвіконня. Тоді скаже:

"О, дивися, моя сойка прилетіла!"

Скаже з такою щирою радістю.

А потім наступні роки казатиме ще довго і з неприхованим смутком: "Не прилітає вже сойка.."

9 фільмів про кохання

 На днях мене просили порадити 10 фільмів про кохання. Я довго думав над десятьма, але у мене все ж вийшло 9.

З тих, що я бачив, список міг би виглядати так. Немає тут якоїсь градації.

Звісно, фільми зовсім не про кохання у попсово-гламурному попсово-мильному сенсі. Просто ці фільми, як на мене, справді про кохання, а не про його популярно-медійну версію.

1. Вогні великого міста (City lights, 1931)

2. Марні (Marnie, 1964)

3. Жандарм одружується  (Le gendarme se marie, 1968)

4. Хоробре серце (Braveheart, 1995)

5. Підставна особа (Hudsucker Proxy, 1994)

6. Ліфт на ешафот (Ascenseur pour l'échafaud, 1958)

7. Сід (El Cid, 1961)

8. Вперед і вгору (Up, 2009)

9. Ромео і Джульєтта (Romeo and Juliet, 1968)

 О, лише якщо хтось бачив усі фільми з переліку, тоді той може мене спитати приватно, чому саме ці фільми попали до мого списку, а не якийсь там Amélie чи Titanic, чи The Notebook, чи Eternal Sunshine of the Spotless Mind.

Як я тепер часто кажу Айхану, "it's my personal, subjuctive perception. No more, no less" 

*

 Слухаєш - українська колядка.

"Українці - нація барокова", - казав Малкович. Малкович так міг казати, бо знав про що говорить, чи може висловив таке голослівне припущення, чи може почув цю думку у когось, хто справді знає.

Бароко - час драматичний. Драма, вертеп, інтермедії. Ukrania quae et Terra Cosaccorum, quae et Terra Barocum.

 

P. S. Просто порівняйте це

Висипало небо зорі

 Освітлені ліхтарями вулиці не надто надихають на інтимну молитву. Зате між освітленими місцями є темні плями.. або ж якщо просто піти на захід, і ноги, так, постійно грузнитимуть в піску. Світло ніяке не освітить долівку дороги, але в небі видно, як висипалися зорі, і це дуже надихає на молитву.

Він небо простяг, мов тканину тонку, і розтягнув Він його, мов намета на мешкання. (Ісаї 40:22)

*

 Вільнодумство - запорука прогресу. Думці потрібна свобода, щоби вона розвивалася, щоби сягала нових горизонтів. Вільнодумство Ренесансу і Реформації породило нам багато філософів і науково-технічних прогресистів.

І так, Декарт міг грішити тим, що захоплювався віршами Теофіля де Віо.

Воно звучить не так вже й винувато. Так, дивишся собі так італійський фільм 1974 року, де вірш поданий у такому собі вільному перекладі на італійську мову. А потім прискіпливі пошуки виявляють, що такого тексту Теофіль де Віо взагалі не писав. В оригіналі його текст вульгарний і низький.

Цензура 1970-их років зробила з нього такий собі романтичний віршик десь може з вікторіанських часів. А барокова естетика легко так собі крутила словами і образами без задньої думки про моральність.

*

 Бароко заграє із емоціями, як і імпресіонізм.

Як і імпресіонізм, намагається вразити за допомогою технічних засобів.

Таким чином, 

ЛЮБОВ є емоцією Душі, стимульованою мотивами/лінзами, які спонукають її охоче приєднуватися до об’єктів, які здаються їй придатними. 

НЕНАВИСТЬ - це емоція, викликана почуттями, які спонукають душу хотіти відокремитися від об'єктів, які представляються їй як шкода. 

РАДІСТЬ — це приємна емоція душі, яка передбачає насолоду від добра, яке уподобання мозку представляють йому як ваше.

СТРАХ — це побоювання майбутнього зла, яке передбачає щось лихе, яке нам загрожує. 

РОЗПАЧ - це відчуття неможливості отримати те, що нам потрібно, і змушує нас втрачати навіть те, що ми маємо. 

з мистецько-філософського трактату Charles Le Brun, Methode pour apprendre à dessiner les passions

Tu dormi..

Може й справді давні греки вже все пережили те, що ми переживаємо.

Таки так. Людина не нова.

Але не про все було прийнято говорити.

Про розлуку коханих - так. 

Tu dormi, e 'l dolce sonno 

Ti lusinga con l'ali, aura volante, 

Né mov'ombra già mai tacite piante. 

Io, che non ho riposo, 

Se non quando da' lumi 

Verso torrenti e fiumi, 

Esc'al notturno sol a me gioioso. 

Tu lo splendor degl'argentati rai 

Non rimiri, e tu stai 

Sord'al duol che m'accora; 

Io sent'e veggio ogn'hor l'aura e l'aurora. 

Tu dormi, e non ascolti 

Me che prego e sospiro, e piango e bramo, 

E nell'alto silentio hora ti chiamo. 

Ben ha profond'oblio, 

Filli, sepolt'i tuoi sensi vitali, 

E prov'invano 

De star in te pietà d'alma che more. 

Non è Febo lontano.

 

*

 Цим разом голова після івриту не болить, але відчуття, що обертом голова, ще є.

З'являється таке відчуття нерозуміння, як за далекої математики в 8 класі.

Розумію, що ці труднощі через те, що вчимося на цьому етапі не просто читати приголосні і голосні, але вчимо правила читання, правила фонетики, щоби читати зовсім без позначень голосних.

Розумію також, яка це гарна інвестиція не лише у вільне і безтурботне читання оригінального біблійного тексту, але й у вивчення сучасного івриту.

 

לילה טוב, קוראים שלי

:)

*

 Один російський літературознавець сказав, що постмодерн - це зрівняння Мак-Дональдса і Шекспіра, Кока-Коли і Моцарта. У цьому дусі "інфлуенсер" із Інстаграму, який розкрутився і має десятки тисяч підписників, несе всіляку нісенітницю, вважає себе експертом з мільйон галузей і рекламує всіляку продукцію, збирає сотні тисяч лайків. А справжній метр української сучасної поезії, справді глибока людина, чуйний письменник, скромно втішається своєю малопопулярністю.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Constantine Moskalets (@kost.moskalets)

*

 Час біжить-біжить, збігає, збігає день.

Відчуття недоконаності, недовиконаних справ.

Розчулило, як amigo de Brasil учепився за urso-polar. Він не хоче віддати маленьку фігурку з Кіндера білого ведмедя навіть в обмін на п'ять фігурок інших тварин.

- Vocês são como crianças, - кажу йому.

- Sim, - відповідає.

*

 Знову такі відчуття, що я стою біля підніжжя гори. Отої самої Бабиної гори на кордоні Польщі і Словаччини на північний захід від Високих Татр. І це така гора, вимір якої ти бачиш. Ти бачиш, скільки треба буде тобі нею підніматися, який перепад висот.

Бути на вершині гарно, але не настільки ж, щоби заради цього втратити стільки зусиль. Але смак з'являється в процесі підкорення. Сенсу прибуває в дорозі, при підйомі, бо ти поступово вже бачиш нові обрії і вершки сусідніх гір, коли раз-пораз виринають між гіллями простори гір, доти закриті.

Бо справи величні, справи великі, а ти людина маленька. Як ти можеш чутися інакше, як не біля підніжжя високої гори.

*

 Перша преса з'явилася у Німеччині. Серед тих перших міст, де з'явилися газети, фігурують Страсбург, Франкфурт, Берлін тощо. Німеччина, котра як і Україна, постійно перебувала у війні. Була роздроблена - більш за Україну. Була поділена релігійно на протестантську і католицьку. 

Але мала більше освіченого люду і екзистенційно не стояла на грані двох світів. Щось у цьому є для роздумів.

Саме преса починає породжувати публічну думку, відтак політичні партії.

Перша газета у Речі Посполитій Merkuriusz Polski Ordynaryjny з'явилася у 1661 році в Кракові. І проіснувала декілька років, проте була цілком явищем у руслі того часу. Небавом медіа докотилося і б до руського Львова, і напевно православне братство друкувало би свій часопис на противагу католицьким і польським медіа, проте той період історії в Східній Європі позначився неспокоєм і розрухою. 

Першою українською газетою все ж прийнято вважати Зорю Галицьку, яка видавалася декілька років по Весні народів 1848 року у Львові. Що ж.. десь зо 200 років після того, як в Німеччині, Швейцарії та Нідерландах газети і журнали уже широко поширилися по найбільших містах та провінціях.

*

 Щось є аскетичного у "Світлі і сповіді" Чубая.

Цикл присвячений жінці, але так, як він написаний, можна сказати, без пристрасті. Написаний добре знайомій людині, рідній, з якоїсь келії самотності і аскези. Самозанурення.

Хм.. Кость Москалець, може, оцінив би такий мій коментар

пречисті голоси
у довгих коридорах
молитви із чисел
проказують

то мадонни годин одягаються в біле
то мадонни годин поспішають
до свого годинникового почаїва
щоб засвітити удосвіта
замість свічок під іконами сніг

Коли Чубай починає свій цей цикл

дерев’яна зозуля в старому годиннику
відкує усамітнення час

розчахнеться яблуня
од важкої роси

Ти од криниці вертатимеш
із порожніми відрами

Чому я завжди уявляю осінь?

Може, це якась давня асоціація яблук із осінню. І яблуня - це наче осіннє дерево. Хоча, вона так ясно цвіте весною.

буде саням осанна
у майбутній зимі
і слова славосяйні
що надійдуть самі

Це така пізня осінь. Як і чітко вимовлене

Тобі услід не дивитимусь
лише листопадово очі заплющу

я цього не побачу
як листочки слідів опадуть
із гіляччя стежок

 Я тепер зрозумів цю істину. Від самого дитинства естетика осені у мене творилася дуже великою мірою під впливом поезії Чубая.

 

2013

 Кабачкові деруни до кави. Гарно пасують одне одному. Бо вафлі злітають в ціні, вафлі стали розкішшю там, де можна собі само зарадити із приготуванням чогось смачненького.
Варю кавуновий компот. Запах гарбузовий. Смак кавуновий. Дещо розмитий. Додаю груші, смак стає більш осіннім.
Милуюся останніми променями вересня. І де той передреволюційний безтурботний жовтень. Такий меланхолійний, такий по-поетичному порожній

8 жовтня 2013:

Якби не золотавий чай (у склянці),
Який мене тримає
На цім світі,
Давно б уже
Його покинув я!

----

Сільська ідилія. Парне молоко, а в ногах треться кіт, задоволено муркоче. Сиджу під ласкавим сонцем і мрію.
---
Ходив дивитись, як в Дністрі потоне Сонце..
---
Докія Гуменна - чудова. Саме прочитав короткі оповідання "Діямант" і "Гепі".
Коли мені захочеться Старої України, то я знову візьмуся почитати Докію Гуменну. І там я ту Стару Україну знайду.
---
Сумрій - понурий чоловік...

****

Сумрій - це точно не я тепер. Докія Гуменна так і залишилася для мене неймовірно чуйним, глибоким, таким недооціненим джерелом натхнення, такою чистою візією Старої України. Кота немає, його проганяє своїм гавкотом собака. Він не треться в ногах.

І чаю в житті стало значно-значно менше, зате кава щоденна.

*

Допізна засиджуєшся. Таке протиприроднє. Про це нагадують цвіркуни, котрі є природою, яка вривається в твою тишу. Але вони творять свою тишу - просто монотонний звук, безбарвний фон.

Надворі вже вечорами холодно. На жаль, не прочиниш вікно для своїх кущів троянд, які просто тепер хиляться на огорожі, без цвіту, без ніжної краси. Просто зелені. На жаль, не послухають вони французьких імпресіоністів.

Засидишся сьогодні аж до Плеяд в зеніті? Аж до холодного світла Оріона глибокої ночі.

А місячне світло вже стікає по хвилях шиферу даху. І пси заводять свої концерти. Де від них дітися?

*

 На нашій першій лекції з греки я дізнався, що українське, виявляється, віршування силабо-тонічне. Трохи "усміхнуло". Згадав про своїх улюблених поетів. У кого з них силабо-тонічне? В Чубая? Антонича? Малковича?

Вперше, о так, аж коли дійшло до мене це, задумався над словом "автор". Автор - це не просто творець. Це, згідно з первісним значенням, "сам", "самий". Сам-самісінький. Найкраще десь це значення передає вислів "автор свого життя". Бо через те, що певно, в цій фразі вжито слово "свого". Отже, творець і автор - це трохи різне.

Авто- це оте само- в польському слові самохуд.

А ще трапеза - це майже те ж, що й трапеція. Ну, в етимологічному сенсі.

А трапеза - це такий зручний термін, щоби одним словом сказати "прийом їжі" (один з сніданку-обіду-вечері).

---

У мене знову є світло! Юху! Ще трішки релаксу та свята збирання урожаю.

Вишні випрозорили свої крони і дали надію побачити трохи Дністра.

З чаєм на балконі, як завше в таку пору влітку. Але вже "накинувши на плечі небо синє", Жобім

 

Once a true believer

Once there was a fire in your soul

You were the epitome of blessed faith astir

With thirst for holiness

And hunger for the Word

Now you move in other circles

To the beat of different drums

And I see only glimpses of the one you used to be

The inspiration that you were to me'

 

 

*

 Хм.. Почався іврит. Знову. Таке собі дежавю. Четвертий рік семінарії і тут знову на ліцензі.

Починаю на краю світу, але вдома. Над Дністром.

Книга Чисел - в пустелі - Бе-Мідбар.

Мовники

 Можливо, формується нова субкультура. Таких собі мовників.

Рікардо каже, що вчити українську для нього - це спорт. Справді, якесь змагання в цьому є. Змагання, що і є спортом, тренування, що є частиною спорту, злети і падіння, що постійно супроводжують спорт.

Без сумніву, як явище когнітивне, мова - це така ж фізіологічна річ як і спорт. Поки вживаєш мову - тренуєшся - доти можеш нею володіти вільно.

Нові технології, субтитровані відео у ютубі, численні подкасти, зум-зустрічі - усе це сприяє вивченню мов. А також ще більше глобалізація, культурний обмін, злегшення поїздок по світу, розширення кругозору - вкупі ці фактори призводять до того, що формується якась нова група людей - але класом їх явно не годиться назвати - котрі хочуть вивчати мови просто заради саморозвитку. (не кудись там виїхати, як багато хто в Україні досі вважає). І напевно найдоречніше назвати цю групу людиськ словом субкультура.

Задіяння своїх 95%

Кажуть вчені, правда їх дослідження ми лінуємося перевірити, що ми задіюємо 5% свого потенціалу. Потенціалу свого мозку. Так кажуть, і це стало загальновідомою ідеєю.

І нагромадження знань, здобуття нової інформації, навіть творче її здобуття, суттєво не збільшить відсоток ефективності нашого мозку. А от ліплення, навчання гри на музичних інструментах, здобуття нових навичок, це може. Так теж кажуть вчені. Ну, може не ті самі. Але це теж, можна сказати на 95%, загальноприйнята концепція.

А як щодо інших наших нездійснюваних потенціалів? Не тільки ж мозком єдиним. Ресурси бувають різні. Наприклад, час. Щонайбільшпоказовий неправильно задіяний ресурс. Він спливає, це його особливість на відміну від багатьох інших ресурсів. Хоч усе спливає, звісно, окрім нагромаджених і зафіксованих знань цивилізації - у книгах, картинах, енциклопедіях, музиці і т. д. Але мозок також старіє, тіло ветшає, гроші знецінюються, природні ресурси вивітрюються і втрачають свої найкращі властивості.

Багато ресурсів залишаються незадіяними, і проходить деякий час, вони вже не можуть бути використані, чи використані із найбільшою ефективністю.

Це як ті яблука. Вони ще на дереві, та скоро вони опадуть. Якщо обірвеш зараз, зможеш зберегти їхню вищу якість. Але якщо не зможеш щось з ними надалі зробити, то більшість цих яблук всерівно пропаде.

Я йду обривати яблука, словом