В свою вільну від роботи годину Петро міг вмістити те, на що люди часом тратять цілий день - смачно поїсти, почитати щось цікаве, поміркувати над сенсом життя. Найбільше він в ту обідню годину любив заходити до свого найкращого друга, який жив, ріс і працював у годинниковій вежі міської ратуші і крутив нам усім механізми часу.
Великий годинник був ген високо під самим небом. Коли бамкало другу годину, Петро саме піднімався сходами з горнятком запашного чаю, щоби там нагорі його випити.
Петро не любив відволікати свого друга від роботи. Він просто заходив на 5-10 хвилин, вітався звично: "Здоров", знімав свого капелюха, вішав його на гачечок, не ставив ніяких питань, нічого про себе не розказував. Прикладав до губ горнятко і спочатку тільки вдихав аромат.
Петро просто спостерігав, як працюють механізми часового пристрою, як вони рухаються. Від тих усіх клацань, поклацувань, цокання, тікання, шумних звуків, які разом звучали гармонійно симфонією, приходили думки: "Хто запустив його, той час, для чого, кому він здався. Ніхто, мабуть, не знає. А хтось мусить знати. Але він, напевно, не скаже. Хтозна?" Але у чому він був впевнений - у тому, що час - наймогутніший володар. На час нанизуються усі минулі, теперішні і майбутні події. А в його житті.. Час сковує і поневолює, але ж він як дисциплінує, нагадує, що треба займатися тільки найголовнішим, а на решту не тратитись. Не тратитись!
Коли він допивав чай, так само по-дружньо прощався: "Бувай!", брав свого капелюха і швидко біг додолу. На вихідних він прийде і розкаже йому, як живуть люди внизу, як вони бігають, метушаться, усі прагнуть встигнути, вхопити час за бороду... Вони з того щиро посміються. Йому треба було ще багато чого встигнути за решту години. "О, як це добре, часе, що ти такий розмірений, точний, невблаганний, постійний, незалежний, непідкупний, всепроникний..", - думав Петро, збігаючи сходами вниз.
