*

 Автор бестселерів, старий вже чоловік. Пише книги, заробляє гроші. Книги, напхані всякою пустотою і ганьбою. Ну і що? Просто заробляє гроші. Як будь-хто із якогось цинічного бізнесу. Якісь там гральні автомати, казино чи що гірше.

Але ж письменство - це ремесло душі. Це не просто якась така буденна справа, яка минеться, про яку ніхто не згадає після твоєї смерті.

Гіркий слід залишається навіки. Чи майже навіки..

Як цьому чоловіку спиться вночі? Як поживає його серце? Чи болить йому душа.. Може він купив собі отой пристрій для чищення душі, про який пише Бредбері:

Чужа кров текла тепер у жилах цієї жінки і, здавалось, оновила її. Щоки порожевішали, вуста посвіжішали, стали м'якшими, червонішими; вона вже не стискала їх щільно, як досі. Чиясь кров. Якби ж іще чиясь плоть, мозок та пам'ять! Якби ж можна було віддати саму душу в чистку, щоб її там розібрали, випатрали, відпарили, дезинфікували, знов зібрали, а вранці принесли назад. Якби ж...

З "Записок..." Винниченка

 

Через розчинені двері я бачу: блакитний параван, краєчок мармурового вмивальника й широкий жовтогарячий промінь вечірнього сонця на стіні.

Я входжу, зачиняю за собою двері й зупиняюсь біля порогу, винувато, поштиво схиливши голову. Коло вигнутої кушетки, вкритої сіруватим шовком, стоїть Біла Шапочка, спіраючись рукою на круглий столик. На столику вузька, висока вазочка; в ній дві троянди: жовта й гусго-червона з соковитими пелюстками, неначе відвернуті яскряві губи. Всі ці дрібниці я через щось добре помічаю.

— Добридень! — рівно, холодно говорить Шапочка й подає мені руку. Я поспішно підходжу, поштиво потискую руку й кажу:

— Я не міг не скористуватись вашим вимушеним дозволом.

— Сідайте, будь ласка! — таксамо холодно випускає вона слова й показує мені на фотель біля кушетки.

Мені починає здаватись, що я на принятті в зубного лікаря. Ось вона звідкись зараз витягне бормашину, роззявить мені рота і спитає:

— Де болить?

Шапочка відходить до вікна й теж сідає у фотель. Між нами блакитно-сірий килим. На голові Білої Шапочки стоїть червоно-жовте сяйво сонця, що заплуталось у пухнатому волоссю. На бюрку й на паравані також жовта, радісна, соняшня смуга. Скрізь портрети і гравюри в мистецьких рямцях.

Мені стає ніяково. Я не знаю про віщо говорити, розуміючи, що, що б я не сказав, усе зустріне оце офіціальне, безпричасне приняття. Шапочка поглядає на мене, але на її лиці непомітно ні нетерплячки, ні досади, ні зневаги. Тільки брови злегка зібрані, як у людини, що робить якесь зусилля і строго стежить за собою. Моє становище з кожною хвилиною мовчання стає все дурніщим, і я, нарешті, кажу;

— Признаюсь, я ждав иншого приняття й через те… я трохи непідготовлений.

— Так? — байдуже кидає Шапочка.

— Я через щось гадав, що ви замужем і що попрохаєте свого чоловіка приняти мене.

Шапочка трохи дужче збірає брови, немов стримуючи себе, й її вуста стискуються ще холодніще.

— Я не замужем… — рівно відповідає вона.

— Так, я це вже знаю. Покоївка назвала вас «панночкою». Потім я думав, що… Автім, ваше приняття дошкульніще, ніж я собі гадав. Я мушу згодитись: ви взяли дуже добрий тон. Я зараз піду. Тільки дозвольте мені сказати декільки слів. Все-одно вони не зроблять на вас ніякого вражіння. А все-таки… Так, я нахаба, це правда. З цим я, звичайно, змагатись не можу. Але от, — хочте, вірте, хочте, ні, — але я вже років десять не займаю женщин на вулицях. За цей час це перший і, мабуть, останній раз. І мені дуже… важко, що я це зробив. Не через те, що дав вам неприємність… Я все ж таки думаю, що великої неприємности для вас у тому немає. От я піду, ви посмієтесь, і на тому скінчиться для вас ця історія. А мені?… Ну, та Бог з нею, треба йти, це єдине, що мені треба зробити.

Я, ніяково посміхаючись, підводжусь і готовлюсь узяти її руку, коли вона простягне мені. Шапочка також устає, не змінивши ні на мить виразу лиця, подає руку й каже:

— Ви вже йдете? Прощайте!

Я обережно торкаюсь її руки й низько кланяюсь.

— Так, іду. Знаєте, в мене ввесь час таке вражіння, ніби я на принятті в зубного лікаря, і ви зараз на прощання пропишете мені рецепту.

Брови Шапочці починають раптом дріжати, губи морщаться; вона з усіх сил кріпиться, але, не витримавши, усміхається. І вмить уся оживає, тепліщає, стає такою близькою, милою, простою.

— Господи! До чого вас міняє усмішка! — мимоволі й цілком щиро виривається в мене.

І, мабуть, я якось особливо в сю хвилину дивлюсь на неї, або щось инше, але вона вся заливається ніжним, дитячим рум'янцем, хоч і збірає знову брови.

— Простіть! — раптом кажу я благаюче. — Можна мені ще трошки посидіти? Я знаю, їй-Богу, сам знаю, що це неблагородно з мого боку: скористуватись вашою усмішкою і знову в нахабство… Але… їй-Богу це не з нахабства. Можна?

— У вас час до восьмої години… — каже вона, але вже не рівно й холодно, а сердито. Але вона сердиться, здається, більше на себе.

— Але ви хочете, щоб я негайно пішов? Так?

— Так, хочу! Здається, це так ясно вже давно.

Я винувато, мовчки уклоняюсь їй і йду до порогу.

— Підождіть! — сердито гукає вона.

Я обертаюсь і вичікуюче дивлюсь на неї: на лиці незадоволена, гидлива ґримаска, та сама, що вчора була біля трамваю.

— Ви мене примусили бути з вами брутальною. Через це я хочу, щоб ви лишились.

— Себто, ви за погане своє поводження хочете покарати себе моєю присутностю?

— Я знову образила вас… — одривчасто, неначе про себе, кидає вона. — Але скажіть, — раптом з непорозумінням, діловито й якось уже отверто вона питає: — чого ви, власне, хочете від мене?

— Нічого. Часом бачити вас, пізнати вас ближче…

— Але на віщо?! Через що?!

— Через те, що ваше обличчя мені давно вже подобається. Не знаю, через що саме, але подобається страшенно.

Шапочка все з тим самим непорозумінням, немов розмірковуючи, помалу знизує одним плечем.

— Ну, добре! Сядьте на місце. Треба побалакати до-ладу. Все це нісенітниця. Сідайте! Все-одно… Ну, от. Тільки ви не думайте, що я змінила своє відношення через ваші слова. Змінила через те, що не додержала характеру. А тепер мені все-одно. І я хочу зрозуміти, в чому тут річ. Ви ж уночі не ходили додому спати?

— Ні! — посміхаюсь я.

Не знаю, чого посміхаюсь, чи з її питання, чи з цього ділового, заклопотаного, непорозумілого виразу.

— І не обідали?

— Ні!

— Ви ззіли тільки пів фунта цукрових бубликів і випили декілька пляшок квасу. Так?

— Так! Одначе ви зібрали відомости…

— Добре. А, коли б я не вийшла до вас учора, ви і другу ніч простояли б?

— Простояв би…

Соняшна смуга на волоссю Шапочки стає червоніша й густіша, а на нижній частині її щоки видно палаючий мазок. Шапочка пильно дивиться на мене, ніби розглядаючи цікаве, незрозуміле їй явище природи.

— Добре. Ну, а коли б я не звертала на вас уваги цілий тиждень, два, місяць?

Я нарешті сміюсь.

— Ну, тоді я вже не знаю, що робив би. Постарався б упасти швидче, щоб мене відпровадили додому.

— Ага!..

Дивно, до якої міри вона тепер зовсім инша. Зовсім дівчинка, розумна, вередлива, цікава.

— А ви хто такий?

— Я адвокат. Звуть мене: Яків Василевич Михайлюк.

— Михайлюк? Не чула. Добре. Ви — жонаті?

— Ні, «холостъ!»

Ми обоє сміємось.

— Чудно. А мені чогось здавалось, що ви жонаті, і що жінка в вас маленька, кругленька брюнетка з твердими як опука, щоками. І в ластовинню.

— Дуже приємно познайомитися з моєю жінкою. Але ви не дуже високої думки про мій смак. А тим часом я, здається, мав нагоду довести вам, що маю деякий смак…

Шапочка не розуміє натяку й серйозно питає:

— Чим же ви довели?

— Та хоча б уже тим, що ваше лице мені подобалось…

— Ну, це вже… — трошки ніяковіє вона й раптом додає: — А знаєте? Ви, здається, справді, не такий уже нахаба. Хочете познайомитися з моєю сестрою? Нехай потішиться! Вона запевняла, що пригода скінчиться тим, що я таки як-слід зазнайомлюся з вами. Вона за вами. Не турбуйтесь! Ви ж тут страшенного клопоту всім наробили. Ви знаєте це? Ну, хочете? Ходім!

І Шапочка, морщачи губи гумористичним усміхом, веде мене в передпокій, звідти в вітальню, де зупиняється, робить мені знак і гукає до дверей сусідньої хати:

— Марусю! Семене Семеновичу! Ідіть-но сюди!

Я заражаюсь її усміхом і теж усміхаюсь. Шапочка вдавано-суворо насуплює брови й не дивиться на мене.

На стіні й порт'єрах останні проміні сонця.

В вітальню входить повна, буйна дама з таким величезним бюстом, що, здається, вона може бути мамкою цілої роти салдатів. Але голова в неї невеличка, й лице приємне з твердими рум'яними щоками й маленькими, живими, дуже чорними оченятками. Волосся гладенько-гладенько зачесане й лежить на потилиці ґулькою. Дама усміхається доброю, привітною усмішкою й жене свій бюст просто на мене.

— От він! — суворо киває на мене Шапочка. — Маєте! Можете знайомитись!

І поглядає на нас зпід-лоба.

Дама подає коротеньку грубу руку й оживлено говорить:

— Дуже приємно познайомитись. Я ваша прихильниця. Просто захоплена вашою настійностю…

І щиро, отверто сміється. Я потискую її руку й також сміюся весело та легко. За нею підходить лисуватий добродій з черевцем, пукатими, як у вівці, очима, горбатим носом і пухкими, червоними губами. Він обома руками душить мою руку й, будучи нижчим од мене, дивиться до мене вгору. При цьому, чи від надмірної ввічливости, чи пустуючи, він перехиляється й занадто відстобурчує зад.

— Чаю хочете? Ходіть, дам вам чаю з рожевим варенням! Любите рожеве варення? — говорить дама злегка відривчасто. В неї, я помічаю, рот увесь час злегка роззявлений; мабуть, у неї астма.

Ідемо в їдальню. Лисуватий добродій, себто, Семен Семенович Шипун, обнявши Шапочку за стан, щось шопоче їй, близько прихиливши до неї цапине лице. Шапочка, мабуть, соромиться, бо виривається, витягає до Семена Семеновича губи, як то роблять діти до поцілунку, прижмурює очі й хитає з боку на бік головою:

— Ах, який здогадливий! — каже вона голосно.

Я думаю, що вони про мене балакають, і соромливість Шапочки приємна мені. Взагалі, я почуваю себе надзвичайно легко і спокійно з ними.

Вузька, висока кімната; над столом лямпа з величезним, шовковим абажуром; стільці з рівними, високими спинками, стільці, на яких сидиш, як у фотографа; у глибині якісь шафи, столики, канапки. Все дуже сім'єво, поважно, зручно. На столі сила ваз із тістечками, вареннями, сушеною садовиною; все, видно, свого виробу. Я дивлюсь на масні, дуже червоні губи Семена Семеновича й думаю, що він повинен уміти добре попоїсти й випити.

Він підсадовлюється до мене й не то насмішкувато, не то з великим співчуттям питає:

— Скажіть, будь ласка, а вам часом не було трошки нудненько там?

Замісць мене, відповідає Марія Пилипівна:

— Не суди, серденько, по собі! Нудно, коли робиш щось без мети.

— Так, але ж… Вибачте, як вас по батькові?

Я кажу ім'я і прізвище.

— Присяжний повірений? — жваво питає Семен Семенович.

— Атож.

Семен Семенович похапцем підводиться, і, знов одстобурчивши зад, потискує мені руку.

— Дужже, дуж-же приємно! Мав утіху чути й вас, і про вас. А як же! Марусю, пам'ятаєш процес Сіґалова? Правда, ти не була. Надзвичайно приємно! Але в'явіть собі, ніколи б не подумав, що ми познайомимось при таких виїмкових обставинах. Га?

І він, сміючись, бере мене кінчиками пальців за руки вище ліктів.

Але ж як Шапочка неподібна тут до тієї, яку я вчора знав! Ніколи я не міг би собі в'явити, щоб учорашня Шапочка могла так по-дитячому, в сердитому замішанню, витягати губи й ховатися за самовар.

— Ну, Галю, тепер заспівай!.. — одривчасто каже Марія Пилипівна.

А, так Шапочка співає?

— О, дуже прошу, Ганно Пилипівно! Ви ж мені обіцяли.

Шапочка зиркає на мене, усміхається самими очима, й легко та весело йде в вітальню.

Але, коли вона стоїть біля роялю, пустивши руки здовж тіла, її лице різько міняється; в ньому знову строгість, а в вустах якась дозріла скорботність, недоступність. І, коли вона співає, то насуплює брови, немов од болю. Голос дужий, «з металем», але шорсткий угорі і глухий, слабкий у нижніх нотах. І той самий, що вчора співав арію з «Пиковой Дамы». Так он як?!

— Не дивіться мені в рот! — скоромовкою холодно і владно кидає вона мені.

Я від несподіванки ніяковію, а Семен Семенович мовчки, з усмішкою підморгує мені на Шапочку, немов кажучи: «А що? Дістав, голубе?»

Марія Пилипівна, що акомпанує Галі, з усмішкою прикушує губу й уважно, навіть напружено, дивиться в ноти. Е, Шапочка тут командує!

— Не хочу більше! — раптом каже вона і, склавши ноти, кидає їх на рояль.

Ні Марія Пилипівна, ні Семен Семенович не прохають співати ще, — мабуть, цього не дозволяється в Шапочки.

Коли я, нарешті, прощаюсь, чується дзвінок, і входить двоє ґімназистів. Один горбоносий, з пухкими губами, рудявий і маленький. Другий — товстенький, смаглявий, з дуже чорними, круглими, живими очима. Мене знайомлять із ними. Це сини Марії Пилипівни та Семена Семеновича.

Я одягаюсь, а вони всі стоять довкола мене в передпокою. Семен Семенович пускає якийсь дотеп, приємний Шапочці, і вона витягає трубочкою губи й замішано крутить головою. Потім раптом витягає до його все лице і сміється. І зразу вона стає ясна, довірлива, отверта. А в мене таке вражіння, що Шапочка широко розставляє руки, немов для обіймів…

*

 Роздумуючи з горнятком зеленого чаю на балконі в останню ніч перед тим, як вирушити, останній раз намагаючись розгледіти своїми трохи поганенькими очима туманність Андромеди..

Роздумуючи, звісно, про час.

Під sacred journey of ku-ku-kai.

Багато його, нашого часу, проходить в очікуванні. В очікуванні чогось, часто від когось. Звісно, коли щось залежить від нас і ми щиро цього прагнемо, то не станемо очікувати. Ми це виконуємо зі своєї сторони, робимо свою частку. Тому ми часто очікуємо чогось від когось.

І може та інша людина бачить ці очікування і робить напевно якісь кроки, щоби виправдати їх. Якщо має таку добру волю, якщо хоче також збудувати стосунки чи догодити, чи просто зробити іншому добро, залишатися ґречним і доброзичливим. І здається, вона, виправдовуючи чиїсь очікування, робить ласку. Вона має право не спішити із цим. Так їй здається.

Але якщо хтось постійно очікує, для нього час біжить по-іншому. Для нього зміни здаються безкінечно довгими. Адже увесь його час цим зайнятий.. і якщо за великий проміжок часу стається тільки щось маленьке, скільки більше розчарування і відчай.. 

Наші запити, очікування, надії впливають на плин часу.

Можливо, коли я доп'ю чай, мій час попливе швидше і я перестану роздумувати. Віддамся цілком музиці зір

*

 Ще одна прекрасна мелодія, себто композиція, яку я вже встиг забути. З прекрасною паузою. Чудовий приклад пяртівської "майстерності тиші".

*

Гарно, коли день починається рано. Коли ще свідомість не цілком проснулася, тоді є гарно нагода молитися псалми, молитися їх більше серцем.

Потім прокидається інтелект, і він уже просвітлений ранішньою поживою.

Час до 12-ої години найкращий для творчої праці. Потім, по обіді гарна пора для праці фізичної.

Вечір розчиняється в ночі в Ісусовій молитві

*

 In August...

away I must

 

*

 Сонце стає осіннім. А небо ще ні. Завжди така тужна пора кінця серпня!

Знову хоча би кілька днів побути у тиші самотності.

Серпень, багатий мандрами, багатий яскравими враженнями, вже перший врожай року! Вже перші похнюплені дерева, готові до осіннього жовтогарячого кольору.

Ще трохи літа, ще зовсім трішки, хоч і з присмаком осені..

*

 Ісусова молитва по-пяртівськи

*

 Стара пісня з Новгород-Сіверщини

Пливе човен води повен,

а за ним весельце,

люби мене, мій миленький,

а я тебе, серце.

*

 Я ніби сиджу у вулику. У хатинці залишилися бджоли з неділі, котрі не захотіли вилітати, коли їм відкрили вікно надвечір. Вони помаленьку злизують з воску залишки меду і поприлипали до москітної сітки, намагаючись вирватися на світ.

Час від часу хтось із них відривається і пролітає мені біля ніг, роздмухуючи насичене медом і воском повітря. Бджолята мирні, але якби усі кинулися враз на мене, хтозна, чи вижив би..

Небо випрозорилося і скоро визориться. Облетіла черешня, якій нічого більше не залишається, як чекати осені.

*

Арво Пярт, Фур Аліна

Передає непоправну втрату, невідворотність якої можна відчути через порожнечу понадоктавних інтервалів.

Порожнеча, що нагадує синє небо, коли воно не надто пересвічене сонцем. Наприклад, глибокої осені

Ця невідворотність втрати не рве, не місить, вона спокійна і впевнена. І від цього смуток тільки поглиблюється. Але так, Фур Аліна ніби намагається його втамувати, наче промовляє: Нічого вже не зробиш! Залишайся зі своєю невідворотністю на самоті

https://youtu.be/auD7AlDrHgI

*

As noites que eu não queria
E anunciar o dia (Jobim)

*

Коли я особливо відчуваю свою крихкість, що зроблений з крихкого матеріалу. Але відчуваю, що можу знайти втіху в Бозі..

Благословлю Господа на всякий час, завжди хвала Йому в устах моїх.

Навіть у цей час, найсокрушеніший, найнагіший

Господом буде хвалитися душа моя; нехай почують вірні і звеселяться.

Якщо хвалитися Господом, а не своїми здобутками чи чиїмись здобутками, ніколи не розчаруєшся. Тому що Господь - цінність одвічна. Вона ніколи не перейде. На відміну від ідолів, якими ми любимо хвалитися.

Величайте Господа зі мною, і прославмо ім’я Його всі вкупі.

О, в часі скрухи я би хотів мати поруч когось, хто би міг зі мною разом хвалити Бога. Ні, не треба розсмоктувати мої горя, мої жалі.. Сьогодні мені просто потрібна твоя присутність, щоби ти разом зі мною прославляв Бога.

Я шукав Господа, і Він почув мене і від усіх скорбот визволив мене.

Так. Навіть якщо я сьогодні не чую, що він визволив мене, то це стається авансом. Це про майбутнє. Він вже почув і вже визволив, але для мене ця мить можливо ще не настала.

Приступіть до Нього й просвітіться, і лиця ваші не осоромляться.

Мій смуток сьогодні від моєї темряви. Я не бачу Божого світла, тому сумую..

Ось убогий благав, і Господь почув його і від усіх скорбот спас його.

Я убогий, тому що сьогодні до мене немає нікому діла, тому що я не маю чим втішитися, тому що мене скривдили сильні (сили) світу цього. Але я більше не перебуваю у безнадії, смутку. Біль ще є, але коли я чую Господа, то мене вже так сильно не болить.

Я благав. І Господь почув це. Господь мене почув.

Ангел Господній охороняє тих, що бояться Його, і визволяє їх.

Світ таїть багато небезпек, видимих і невидимих, явних і неявних, зубастих і на перший погляд безпечних. Але Боже заступництво рятує від усього злого.

Споживіть і побачите, що благий Господь. Блажен муж, що уповає на Нього.

Споживіть Його. У чистоті серця, у сокрушенні, у повній покорі і побожності. І уповайте, не бійтеся нічого.

Бійтеся Господа, [всі] святі Його, бо не знають нестатку ті, що бояться Його.

Коли я далеко від Бога мені завжди чогось бракує, я нещасний і незадоволений. Я невдячний за те, що маю. Але коли Бог близько, нестатку більше немає. Бог покриває усе.

Багаті зубожіли і зголодніли, а ті, що шукають Господа, не будуть позбавлені всякого блага.

Господь завжди встановлює свою справедливість. Так, ця справедливість милосердна. Він дає шанс покаятися, напоумитися. Тому багаті і кривдники бенкетують. Але їхній бенкет дочасний, Вкінці Господь приходить і встановлює свою справедливість. Ті, хто був вірним Йому, веселяться і не будуть позбавлені всякого блага.