Осінній вірш

Автопортрет зі свічкою

Замітають останні сліди
холодні вітри
над сумною свічою
згадують очі
як зістарився час, добігає кінця

засоромлене сонце з-за хмари виходить
над крайнебом схилилось і котиться геть
безсоромно ликують сутінки сірі
меркне зір
руки дубіють, холодно стало

і життя обертається спогадом-спогадом мертвого
заворожена постать старого поета з юначим лицем
видивляється в даль
як недбалий художник розфарбовує небо в сумні кольори
акварель

вже не сам
вже говорять до тебе думи твої
тільки ж кепський із них співрозмовник виходить

поки свічка горить
написати ще кілька рядків

не хочу гасити
хочу просто зануритись поглядом в вогник

малюю портрет

(осінь 2010)

Старий будинок

Старий будинок втомився вже від часу і важким зітханням сипеться.
Стіни мають вуха. Наслухались багато за довгу свою історію. Треба, щоб стало зовсім тихо і можна почути, як вони говорять, тобто наче справді вони говорять. Просто віддають те, що увібрали за довге минуле. В абсолютній тиші, коли ти кладеш руку на серце і чуєш, як воно б’ється, стіни теж очищаються. Позбуваються неприємних розмов, побутових сварок. Щось залишається темною кіптявою в кутках, де найгірше проникає світло.
Старий будинок, як усі старі, хоче привернути до себе увагу. Не можна пройти непоміченим, чи непочутим. Під ногами рипить паркет, скриплять завіси, коли відчиняєш двері. У погожі дні будинок чхає. Тоді під проміння сонця потанцювати виривається з важкодоступних закутків прадавній пил.
А ти волочиш велике м’яке крісло на середину кімнати, щоб під лагідним сонцем погріти колінця. Велика кімната, закутана в багатобарвні коврики, глушить твої думки, щоби стіни, які мають чутливі вуха, тебе не почули.

Шкільна гумореска

Народна шкільна гумористична пісенька, широко поширена по всій Галичині в позаминулім віці. У 1910 році її записав академік М. Возняк.

Казав мені бакаляр промовити: аз, аз,
А як же я не вимовив, він по пиці: раз, раз.
Крикнув же він удруге: ану, кажи, буки,
Ой, я ще ж бо я не вимовив - попав в його руки.
Крикнув далі в третій раз, щоб вимовив віде,
А вже ж його права рука по чуприні їде.
Ой, як сказав учетверте: вимовляй живіте,
Ну-те ж хлопці, його на лавку кладіте.
І просився я, і молився я, а ще більше злякався,
Бо задали таку хлосту, що й світа зцурався.

За часом

В свою вільну від роботи годину Петро міг вмістити те, на що люди часом тратять цілий день - смачно поїсти, почитати щось цікаве, поміркувати над сенсом життя. Найбільше він в ту обідню годину любив заходити до свого найкращого друга, який жив, ріс і працював у годинниковій вежі міської ратуші і крутив нам усім механізми часу.

Великий годинник був ген високо під самим небом. Коли бамкало другу годину, Петро саме піднімався сходами з горнятком запашного чаю, щоби там нагорі його випити.

Петро не любив відволікати свого друга від роботи. Він просто заходив на 5-10 хвилин, вітався звично: "Здоров", знімав свого капелюха, вішав його на гачечок, не ставив ніяких питань, нічого про себе не розказував. Прикладав до губ горнятко і спочатку тільки вдихав аромат.

Петро просто спостерігав, як працюють механізми часового пристрою, як вони рухаються. Від тих усіх клацань, поклацувань, цокання, тікання, шумних звуків, які разом звучали гармонійно симфонією, приходили думки: "Хто запустив його, той час, для чого, кому він здався. Ніхто, мабуть, не знає. А хтось мусить знати. Але він, напевно, не скаже. Хтозна?" Але у чому він був впевнений - у тому, що час - наймогутніший володар. На час нанизуються усі минулі, теперішні і майбутні події. А в його житті.. Час сковує і поневолює, але ж він як дисциплінує, нагадує, що треба займатися тільки найголовнішим, а на решту не тратитись. Не тратитись!

Коли він допивав чай, так само по-дружньо прощався: "Бувай!", брав свого капелюха і швидко біг додолу. На вихідних він прийде і розкаже йому, як живуть люди внизу, як вони бігають, метушаться, усі прагнуть встигнути, вхопити час за бороду... Вони з того щиро посміються. Йому треба було ще багато чого встигнути за решту години. "О, як це добре, часе, що ти такий розмірений, точний, невблаганний, постійний, незалежний, непідкупний, всепроникний..", - думав Петро, збігаючи сходами вниз.

Після півночі

Так буває завжди. Було й тої ночі, нічого незвичного, нічого незвичайного. Дружина проснулася від рипу старого паркету під моїми важкими находженими ногами. Я приліг на диван, звісив ноги на кріслі, тихо включив музику. Ноги гуділи, як тунелі метро.

Пішов в душ, змив з себе бруд міста, сліди чужої крові... Обережно заліз під ковдру до жінки, вона ніжно замуркотіла.

- Втомився, коханий?

- І не кажи, - зітхнув я.

- Бідолашний. - погладила вона мене по волоссю. - Але мусить хтось і кров пити.

- Робота є робота. - погодився я.

- Робота тебе знищить...

Ми трохи покохалися, я похизувався перед дружиною своїм чудовим мандатом.
Потім ми бурмотіли. Ми бурмочемо ночами, вдень ми ніколи не бачимося.. "як добре живеться простим людям, які торгують в магазині, чи клепають автомобілі на заводах, лагодять дороги, пишуть комп’ютерні програми, підмітають вулиці... хех", - з сумом зітхали ми.

"Поспи трошки, любий, хоч трошки поспи.. Завтра нап’єшся ще крові, буде знов трохи часу на нас..." - шепотіла мені кохана на вухо.

Слова одноразового використання

Чисто теоретично припустімо, що насправді слова не мають ніякої сили, не здатні вплинути на людину, змінити хід її думок, ставлення до інших людей, світогляд, світосприйняття, зрештою долю і майбутнє. Таке сміливе теоретичне припущення! Аякже. Людина не здатна змінитися від слів, від тільки слів.

Але слова мають одноразову, часом хоч і дуже сильну, різною мірою тривалу чи нетривалу дію. Це своєрідний стимулятор, таблетка, наркотик. Слова не змінюють людину, якщо вони сильні, вони просто ставлять її в ступор, викликають катарсис, осяяння, блаженство, кайф. Просто слова відтак втрачають свою силу і стають пустоздвоном. І тоді тими чинниками, які направду змінюють людину стають життєві обставини, прикрощі чи випадкова вдача, пересікання, перехрещування доль різних людей, вчинки натхненників, зрештою страждання, терпіння, ланцюжок невдач і нещасть. Слова тоді набувають іншого сенсу, вони стають матеріальними, сущими, екзистенційними, кожне слово сприймається близько до серця.

Українська лісова поезія

Ця штука мене давно мучить, ще відтоді, як мав нагоду ближче познайомитися із спадщиною Івана Труша і його циклом картин "З життя пнів". Було це пізньою зимою далекого доброго 2010.  

Все, що залишилося з того часу, це кілька рядків:

Не чіпай чужих життів!
Не руш.. Хай живуть своїм
Вийди у ліс, походи по пеньках і молодих пагінках.

І я вийшов. Після вилазки в ліс на Малому Поліссі за яких 30 кілометрів від Львова, і від тих багатих вражень, які мені подарувала та місцина захотілося справжньої лісової поезії. Тоді з’явилася думка укласти колись антологію віршів про ліс, у першу чергу класиків. Може тепер ця ідея не здається такою цікавою, краще пошукати лісових пейзажів у художників, наприклад того самого Труша, а до кожної картини підібрати вірш. Є, зрештою, ентузіасти, котрі це роблять, і заслуговують за це на пошану.

Загалом, тема лісу посідає почесне місце в українській літературні традиції. Хоча, може й поступається темі землі, тобто ґрунту. Красу лісу описувало багато поетів з часів романтизму і по сьогодні. Деякі поети, як от Антонич, Ліна Костенко стали справжніми класиками лісової поезії. В епоху постіндустріальну повернення в лоно природи стало одним з провідних мотивів поезії, і є нині автори Не можна не згадати і про відому "Лісову пісню" Лесі Українки.

Тож поезія лісу і навіть окрема лісова мова заслуговує поважного дослідження, і не як мова Полісся чи Карпат, а як концепт лісу в українській літературі та фольклорі. Ліс - від тихого роматичного ідилічного "Цей ліс живий, у нього добрі очі", "Шумить верхами буйний ліс – Дуби, берези, буки. Співає сойка, свище дрізд і воркотять голубки..." до осердя бурхливих подій визвольних змагань "Хлопці із лісу, ми ще живі...", "Ліс наш батько, а небо - дах, вовче лігво в негоду сховає.", "Звучить як міт відважне військо, жило в лісах цих під землею " і т. д. Кажуть, правда, ліс завжди був сховком від зайд-чужинців, з часів, мабуть, доруських, коли слов’янське населення зі степу тікало від всяких там печенігів і половців на північ, де було більше лісів.

Ліс як ціла своєрідна цивилізація, або цивилізація, похована під лісом, чи, може цивилізація, яка вижила в лісі, ? Ліс-прадід, Ліс мудрий, Ліс ветхий. Ліс спокійний і лагідний. Яку картину лісу нам дає наша мова? Треба дослідити... Хоча може, для того, щоб вірно зрозуміти ліс, треба навчитися лісової мови, як у Антонича:)

Навчися  лісової  мови
із  книги  лисів  та  сарнят!
Виходить  місяць  до  діброви
писать  елегії  на  пнях.

Струмки  полощуть  срібло  тиші,  
в  росі  купається  трава.
Хай  найпростіші  з  всіх  слова
у  книзі  лісу  ніч  напише!. 

Заради історичної справедливості

Пам’ятників радянської епохи в Тернополі залишилося небагато. Серед них і так званий меморіал слави в Старому Парку. 6 погрудь радянським "освободителям", військове кладовище і - вічний вогонь. А ще на вході - монумент Матері "Материнський поклик" - сумний символ цілого покоління материних дітей, які ніколи не знали батька, ціле покоління безхребетних, виховане матусями і вчительками. Нова дерев’яна церква в гуцульському стилі Зарваницької Божої Матері дещо зм’якшила тоталітарно-культову атмосферу парку. Особливої культовості цьому місцю надає "Вічний вогонь" - на вигляд якийсь язичницький олтар на славу війні.

І все ж небагато тернополян знає, що саме цей парк є найстарішим у Тернополі. Закладений ще славного, багатого на події 1861 року в австрійські і міжвоєнні часи це було чудове місце відпочинку, нині, якби збереглося старе планування, такий парк нагадував би Єзуїтський парк перед Університетом у Львові.
Та найцікавіше сталося 1896 року. Саме тоді було насипано курган вчесть 300-ліття Берестейської унії. Це був цілком український пам’ятник у наскрізь єврейсько-польському місті, таких українських місць в Тернополі в ті часи було зовсім небагато.
І все ж, зі знищенням старого міста і безслідного зникнення його корінних мешканців, старі історії забулися. Прийшли нові порядки, на кістках замордованих збудували "Острів кохання", а на святому для всіх греко-католиків місці спорудили жертовник війни.

Тернополю як начебто свідомому місту давно пора позбутися символів, які возвеличують ганебну радянску епоху. Імперія будувалася не територіально, не економічно, і не тільки етнічно, а передусім вона будувалася в душах, прагнула залізти кожній людині в саму серцевину, сам корінь. Це треба викорінювати безоглядно без зайвих сентиментів. Ніяких Танцоровів, Живовів, Карпенків і так далі. Коли в Тернополі замінять вічний вогонь на курган Берестейської унії, замість кагебістів 9 травня, там збиратимуться греко-католики і правитиметься служба Богові, а не мамоні.

Україна там

Там, на тому світі теж є Україна. У ній живуть всі наші предки. Герої, мученики, ті, хто жив, хто недожив і хто так і не встиг пожити. Там їм добре. Адже хто страждає на цьому світі, напевно мусить мати спокій на тому.

Яка та Україна? Хтозна... Може саме Та Україна мені якось й приснилась. Хоч це було тільки одне маленьке село, чи хутір. Трапилося таке тільки раз, дивне послання з Тієї України, маленька демонстрація, чи "запросини"..:)

Ми в’їзжджали на возі, віз нас сам господар, навколо були високі зелені пагорби зі стрімкими спусками, як у справжніх горах, тільки не дуже високих і зовсім без дерев. Той, хто нас віз сказав, що це Харків. Тоді, коли я спав, повірив йому на слово, але коли проснувся, подумав собі: "Та який то Харків... в таки горах?" На схилах пагорбів були хати: дерев’яні і мазанки. Ми їхали поволі, а я був у захваті, таким мені чудним здавалося те місце. Тоді вже приїхали на самий край села. Господар завів коней до стайні, а віз до якоїсь своєї комори. У нього була дерев’яна хата, з ним була його господиня. А сам він який був...! Сивий, як світ. Його вигляд викликав пошану і заставляв низько схиляти голову у всіх, хто з ним вітався.

Ми мусіли про щось з ним бесідувати, не пам’ятаю вже - сон має здатність сипатися як стала кіноплівка. По тому ми вийшли за хату, за якою було безкрає поле і тільки просто перед нами високий старий дуб. Дивно якось так було - навколо нічого, тільки дерево, а за ним без кінця степ. І дивно, і гарно. Саме здійнявся вітер і насувалася гроза, але добра. Господар сказав йти в хату.

На серці було затишно і спокійно. Я ніби побував вдома, хоч так в житті ніколи там не був, та й місця такого немає, і час якийсь не наш.

Я проснувся. В дворі кувала зозуля.

Кохання і віра

"Справжнє кохання не різниться від релігійного почуття" (Нацуме Сосекі)

Коли я вірю, то хоч і мав нагоду не раз переконатися, я завжди трохи сумніваюсь. Сліпа віра нещира, як і сліпе кохання несправжнє. Я вірю, але з любові. Вірю, бо люблю, адже в будь-який момент може статися, що моя віра даремна. Я не певен, не знаю до кінця, поки не сповниться обітниця.

Мою віру підточують сумніви, як і кохання терпить багато перешкод. Обидві потребують, щоби їх постійно свідчили. Без двох життя недовготривале, а світ втрачає свої барви.

Кохання породжує трепет, схожий на трепет перед Богом, коли наближаєшся до Бога, відчуваєш його святість, чуєш себе недостойним. Справжнє кохання породжує боязнь виявитися недостойним, адже в коханні усе тільки ідеальне. Кохання потребує взаємності, але ж і віра мусить отримувати відповіді. І Бог нам ці відповіді час до часу посилає. Кохання, щоб воно тривало, потребує відваги. Як і віра потребує духовної відваги вірити щодня.

Віра вимагає змінюватися щодня, бути послідовним, справжнім. Кохання так само: не терпить фальші, або ж воно недовговічне, або ж воно несправжнє.

Віра ще багато чим нагадує справжнє кохання. Той, хто коли-небудь по-справжньому кохав, він зрозуміє, що таке справжня віра, і, навпаки, хто вірить завжди зрозуміє, що таке кохання, зуміє сам його пережити. Хто ж не вірить ні в що, той і не здатен кохати.

Містики

Вони від свого народження не належать цьому світу, вони швидко згорають і йдуть в той світ, якому одвіку належать. Вся суть їхнього життя засвідчити своїм чином світ потойбічний. На них скрізь полюють душолови, і гублять. Вони залишаються загадкою при життю і по смерті. Справжні містики - поети, мученики - вони приречені вже від свого народження померти молодими. Високі ідеї вимагають дорогоцінних жертв. Хто знав їх, живе спогадами про них решту свого життя. Не кожна епоха має своїх містиків, не кожен народ. Вони моляться разом з мертвими, живими і ненародженими всеосяжною, всепроникною прамовою, жертвуючи своє життя задля інших.

Лаври...

Не за те нас спитають, за що ми тут бідкаємось, не ті нас питатимуть, які нам вішають лаври.. Залишитися тут значить померти заживо..

Житіє моє всегда горькоє
Прожив я свой вік як не чоловік

Прожив я свой вік як не чоловік
В світі жиючи біду терплячи

В світі жиючи біду терплячи
Як сосна в піску так серце в тоску

Як сосна в піску так серце в тоску
Корабль на воді так я у біді

Як волни б'юцця так сльози ллюцця
Як річки бринять так мишлі  біжать

Куди я піду та все на біду
Куди я піду добра не знайду

Штаб-квартира Пласту

Це мала би бути якась дуже гарна споруда. Може, зелена, зі скляним фасадом. Було би добре, якби висока, наприклад, на Печерську, або Північних Осокорках, або на Рибальському острові, щоби виділялася. Такий собі злегка зелений хмарочос із величезним банером "Пласт" і лілейкою. А ще люксові домівки по всіх містах і містечках України, окружні, паланкові центри, виконані зі смаком. Звісно, тоді треба відмовитися від утопічної ідеї, що пластунами можуть бути тільки 1 % громадян. Бо потужна інфраструктура може залучити значно більше. У київському хмарочосі Пласту збиралася б крайова булава, була би найбільша в Україні пластова бібліотека, кілька залів для міжкрайових, крайових, окружних зустрічей. Усе, як в людей. Головне, що весь провід Пласту найвищого рівня мав би вже в Україні солідне приміщення, так воно би мало бути в справді українській Україні... Можете глянути на штаб-квартири скаутських організацій у Штатах, Японії і навіть Шрі-Ланці. Нічогенькі такі собі. Воно, ясна річ, все коштує гроші, за те дбають місцеві уряди. Коли буде український уряд, він обов’язково посприяє спорудженню розкішної штаб-квартири для найпотужнішої молодіжної організації України.

Звідки взялися московських "8 сестер "

Окрасою і символом міста Москви стали 8 висоток, виконані у стилі "сталінського ампіру", так звані "сталінські висотки". 8, хоч правильніше було би говорити про 7, бо восьмою стала нова житлова споруда, зведена уже в нашім 21 віці, в середині 2000-их. До речі, саме цей житловий будинок - найвищий у Європі ЖК. Я розумію, що нікому не відкрию секрету, маємо зараз Інтернет, маємо зараз Вікіпедію, можемо начитатися, перевірити факти, відомості, можемо насититися інформацією доволі. Але ж, чорт забирай, я думав, Москва хоч щось має своє, оригінальне, неповторне, адже "сталінські висотки" стали символом нової радянської Москви, столиці імперії, першої країни рад. І виявляється ці споруди виконані у стилі, передертому в американців. Адже "сталінський ампір" у такому вигляді, як наприклад, Мінстерство закордонних справ Росії - ну майже точна копія Мангеттенського муніципалітету 1909-1912 років. І тоді це називалося в Штатах неокласицизм. Для такого шикарного міста як Нью-Йорк воно дуже пасувало. Узагалі, всяке велике американське місто - парк сучасної архітектури. Подивовуєшся, як той "новий світ" взуває "старий".

Пам'ятник Данилу Галицькому у Києві

Коли останній раз проходив Львівською площею у Києві, приглядався і подумав: "Добре, що там поки що ніякий пам'ятник не стоїть". А ще подумав, що більше немає площ в центрі Києва, названих вчесть інших міст України. Колись ще прийде час для свого Бандери в Києві, Петлюри, Мазепи. Може, спорудять великий меморіал на честь всіх героїв, полеглих за волю України, від славного Святослава Завойовника до вояків УПА, там буде весь іконостас знакових постатей і просто звичайні борці, ніким тепер не знані, забуті, а таких же мільйони... Про такий меморіал мріяло багато українців. Це буде все обов'язково. Але чи прийде коли час до нашого українського короля Данила, який попри те, що зараз асоціюється, може, як суто галицький, чи галицько-волинський діяч, насправді ж і в історії Києва відіграв немаловажливу роль. Адже саме король Данило у найтяжчу для Києва годину поставив воєводу Дмитра захищати місто від татарських орд, і завдяки його вправності місто трималося багато місяців. Як персонажу всеукраїнського масштабу королю Данилу треба віддати належну шану. І це, серед іншого, мав би бути високий кінний монумент на Львівській площі, там якраз пустує місце.

Каталог людей

І навіть, коли ти зовсім мовчиш, добре, що ти є в моїй колекції людей.
Якась геніальна людина придумала цей чудесний каталог фейсів. Я клацаю раз, двічі, і я вже в тебе вдома. І нічого незвичайного, нічого дикого у тому, щоби розставити на стінах, стелі, підлозі свого дому фотографії своїх друзів, звісно, немає. Особливо, коли ці фотографії яскраво-червоні, осібно кожне обличчя широким планом, конче прагне привернути увагу. Я весь день дивлюся тільки на вас, мої дорогі фейси. Під різними ракурсами ви такі несхожі одне на одного, такі цікаві, чарівні, привітні. Хоч може комусь, хто ситий по горло людською увагою,ця мозаїка сіра.
Завваж, у цьому каталозі ти завжди в центрі, ну може трошки, ну може фальшивої, але ж, уваги.
І навіть коли ти просто мовчиш, це добре, що ти є в цій колекції людей.

Водолій

Сидить водолій, і ллє воду світлу, і ллє воду темну.
Це вже є. З’явилось те, що чітко показує, хто ворог, а хто друг, хто свій, а хто чужий. І вже не має значення, як буде далі. Бо ми вже чітко все побачили. Всі змії виповзли на світло.

Жанри природи

Бог, без сумніву, митець. Він все творить натхненно; естетично; а вже тоді функціонально і раціонально. Логічна сторона його творіння бездоганна, але є багато більше нелогічного, тобто надлогічного, вищого за логіку.
Ось вам 4 жанри природи: Зима, Весна, Літо, Осінь. Насолоджуйтесь всіма по порядку, встигніть пізнати усі, поки матінка-природа на всю силу виконує їх. Усі вони такі потрібні, такі прагматичні, такі неминучі, і водночас, такі прекрасні, загадкові, багатогранні, цікаві.
Що ж, буває і природі не завжди вдається дотримуватися чистоти жанру. А буває, вдається. Цілі дні золотої осені: дерева в гарячих барвах під акомпонемент косого сонячного проміння, або день, виконаний в зимових тонах: засніжена вузька дорога крізь вкриті інеєм дерева, в густому молочному тумані.
Це ніби Бог написав сценарій, а природа його виконує. Ну, як і з кожним актором, буває, природа не в настрої. Тоді вона просто усе поливає сірим монотонним дощем, і місто міситься в болоті. А може це Бог не в настрої..? Хіба можна веселитися під пронизливий холодний вітер і довгий повільний дощ? Хіба що, кожен жанр має свого любителя і шанувальника. Адже комусь подобається джаз, а комусь рок. Гірше, це ходити лише на комедії.

Шевченко в граніті

Я хочу стояти на чомусь твердому і постійному. Здатному перенести всі бурі і негоди і не захитатися. Відчувати поруч силу і міць, а сила, як відомо, за правдою. Коли я ослабну, то хотів би на щось опертися, комусь довіритись, перебороти втому в затишку, знову набратися сили і ставати до боротьби. Яке ж це щастя, що я з м'якого тіла - кісток, шкіри, м'язів і кишок, - тепер маю на кого опертись, щоб, як він, штовхати непосильний тягар поступу, пліч-о-пліч з тими, хто готовий стояти на твердому.