*

Роблю перерву в дописуванні до блогу. До Великодня. Творчу енергію направлятиму в написання книги.

Насамкінець залишаю цю мелодію, яку послухую протягом останнього тижня

"Я повинна знайти ці звуки"

Маю добру новину. Книжка трохи зрушилася з мертвої точки. Ходжу по коридорах УКУ, придумую, як воно все розвиватиметься. Те, що народжувалося як солодкі думки перед сном, мусить мати якусь конкретну ідею, зачіпати якісь значущі онтологічні проблеми..
Колись біла гора навпроти корпусу на Свєнціцього стала сірою горою, і ми тепер чекаємо, коли вона стане зеленою. На неї лягають всі думки і задуми, замість неба, яке було сірим і брудним.

*

Я спробую як справжній джазист експромтувати з якогось умовного оригіналу. Зберігши, наприклад, мотив.

Оригінал ви знаєте:

Блюз про те, що в мене ніколи не було італійського костюму (від Кривавих Ясен Мерфі):

Після того, як ти пішла, в мене стало самотнє життя,
грошей в мене ніколи нема,
а ти все просила,
самотня моя душа
ще від народження,
сакс і мелодія...

Блюз від Лізи:


У мене старший брат
Щодня він мене дістає,
а моя улюблена мама
йому мій кекс віддає.
Мій батько дуже схожий
на ту мавпу момбасі
я найсумніша дитина
у своєму класі

Поки йтиму додому імпровізуватиму типу "Блюз про те, що тебе нині знов не буде", або "Блюз про те, чому ти на мене мовчиш"..

*

В нас в кафетерії УКУ на стіні висять короткі цитатки. Наприклад:

"Ти ше вченко,
чи вже не вченко?"

Є там і трохи обітнутий Ян Твардовський:

"Спішім любити. Люди так швидко відходять".

Шкода, багато хто не прочитає продовження, принаймні перших чотири рядки:

Спішімо любити люди так швидко відходять
по них лишаються окуляри й черевиків пара
бо все неважливе повзе наче равлик
а важливе швидке і стається зненацька

*

Змагай до свободи, та знай:
Навіть птаха,
що здається нам вільним,
вверху підпирає небо,
вище якого він ніколи не злетить.

*

Не змагаю до того, щоби бути вмілим у багатьох речах. Не хочу, щоби мене всі впізнавали. Не прагну, щоби зі мною мило віталися. Не хочу, щоби мене за все хвалили. Не чекаю, що до мене заговорять першим. Чи поступляться, чи примиряться. Не мушу бути знаним за свої справжні заслуги, як і вважатиму несправедливістю бути зганьбленим не з власної вини.
Не потребую доброго слова за себе, бо слово надто дорого коштує, а відплата за кожне фальшиве слово надто висока.
Краще залишитися скривдженим, ніж бути винним комусь, а надто Богові.
Не значить, що хочу позбутися чогось, що маю. Чи цілком всамітнитися.
Але нічого немає значення, якщо я не принесу плоду.
Тому нічого не хочу, як окрім сповняти місію, яку для мене мій Отець Небесний призначив.
І тоді змагатиму до того, щоби бути вмілим в багатьох речах - задля сповнення своєї місії на славу Божу.
І хочу, щоби в мені - моїй поставі, словах, вчинках - всі впізнавали мого Господа.
І задля заповіді мого Господа, я буду чекати стільки, скільки чекав праведний Симеон, коли навіть найлютіший ворог заговорить, найбільший ненависник буде готовим примиритися.

*

Хіба це не добре знати кожного поіменно? Щоби могти його згадати в своїй скромній молитві. Чим більше тих імен ми знаємо, тим ширшою стає наша молитва.

І хіба це не добре згадувати всіх, кого ми знаємо. Хтозна, може між ними є ті, хто потребує тої молитви саме в той момент. Або ті, за яких рідко моляться.
Може між тими, кого ми знаємо поіменно, захований ключ до вирятування нас самих. Бо ті, хто приходять в наше життя, є нашим скарбом, яким ми мали би тішитися. Не залежно від того, чи ми маємо приємний досвід спілкування з ними, чи цілком неприємний, який приносить нам терпіння.

Кілька днів тому мені здалося, ніби вперше в своєму житті я побачив "ближнього". Ні, я не побачив його в жебраку, потребуючому, я побачив його в людині, яка принесла мені терпіння.

Наші ближні - це наші найбільші скарби.
Хто покриває пеленою людей, які оточують мене? Це думки інших, може це мої упередження, стереотипи, може це мій досвід спілкування з ними. Що спиняє мене любити кожного, хто приходить в моє життя?

*

Над озером нависає ліс,
а ти губишся десь на стезі.
"Ти вже йдеш? Чи й далі
будеш тонути в небі?"
"Я йду"...

колись (здається, 2012), Львів

Двоє сиділо в прохолодній гірській ночі: під ними були зорі і зорі були над ними.
Щоби не зворушити предковічної тиші високих і мудрих гір, він ледь чутно прошепотів:
- Хто сміє красти в нас з тобою мрії?

*

Може колись і мій блог перестане бути таким ледачим. І я буду писати художніше й проникливіше. Відстороненіше і узагальненіше.
А може треба лишити тут цей простір для втіхи швидко висловитися,
а завести серйозний блог деінде.
Воно, зрештою, має свою цінність. Своєрідну цінність.

"Може колись" у мене зав’язалося із початком пісні "Вальс для Деббі"..
Цей потік асоціацій. Так я засинаю, якщо буваю дуже втомлений. Якийсь образ, образ чіпляється за образ, слово за слово, і вже просто ті образи споглядаю, незчувся як сплю.

Праця, атлетика, кохання і віра

Останнім часом переді мною постійно пропливають картинки з Німеччини: з Берліна, Ерфурта.. Скоро буде рік нашого туру. Але це не причина, чому я їх постійно собі нагадую.
Уявіть собі виснажливу подорож бусиком на території у пів-Німеччини (це десь так уся Західна Україна), коли кожної ночі доводиться спати у різних, часто нелегких умовах. І коли маєш насичений графік і мусиш говорити до людей різними мовами.. І важливо, як ти говориш. Бо через твою промоцію кампанії "Білет для брата" можуть поїхати діти з України, а може не старчити грошей, і ніхто може не поїхати.
Так ось, за виснажливістю останній майже місяць - це то саме. Воно, нє, не звикається. Воно просто вимотує до неможливості і якщо зранку у тебе бувають проблиски бадьорості, то після обіду ти просто вже тіло.

*

А тепер до теми)
Мабуть, хтось з вас читав мій допис "Кохання і віра"
Вам буде легше зрозуміти контекст, у я кому я пишу. Хто досвідчував справжнього кохання, то напевно знає, як людина готова працювати, трудитися заради кохання. Ця праця не здається працею, тому що це відбувається під натхненням від кохання. Людина щось робить для іншої людини, і це приносить їй радість. Це праця, що приносить їй задоволення.
Кохання - це одночасно різновид любові і прообраз глибокої віри, її тьмяний відблиск.
Водночас кохання - це апогей захоплення. Тому що є інші захоплення, вони, звісно, не можуть ніколи дорівнятися за прекрасністю до кохання. Це захоплення якоюсь справою, чи мистецтвом. Хтось навіть каже: "Я кохаюся в музиці", тобто "Я дуже люблю музику". І той, хто має таке захоплення, то досвідчував не раз, як йому легко працюється заради свого захоплення.
Однак, інша ситуація є, для прикладу, з атлетикою. Бувають різні причини, чому люди стають атлетами: комусь це добре виходить, хтось полюбляє спорт, для когось великою є радість перемоги. Але щоби бути добрим атлетом, потрібно щодня тренуватися. І щодня не буває задоволення від улюбленої справи. Буває втома, розчарування, занепад духом, нехіть... Так само, щоби стати добрим музикантом, чи художником, не достатньо лише кохатися у музиці чи мистецтві. Цього недостатньо навіть для того, щоби стати добрими музикознавцями і мистецтвознавцями.
Не все стається тільки через натхнення. Ріст потребує боротьби. Духовний ріст потребує духовної боротьби. Важливо, у що ми вкладаємо свої зусилля і що нам приносить радість. Це визначає, на якому рівні ми перебуваємо.
Якщо ми на духовному рівні, ми мусимо вкладати свої зусилля у духовну боротьбу, як атлет: при доброму настрої і в упадку.
Наполегливісь зробить нас майстрами, а не просто "любителями" - тими, хто любить справу, але за своїм вмінням поступається майстру.

*

Життя складається по-пінкфлойдівськи-по-таймівськи.

Хочеться погріти кості біля вогню, а час біжить несамовито
і ти чекаєш, коли тобі хтось покаже шлях
і ти женешся за сонцем, але воно тоне,
і не оглянешся, як пройшло десять років.

Хочу погріти кості під Пінк Флойда. Під його Дарк Сайд оф Зе Мун. Або Дивіжн Белл.
Хочу погріти кості під гарну музику.

*

Журбинка..

Хоча, з іншого боку, все, що ми відриваємо від себе з особливою важкістю, коли-небудь у тій чи іншій формі вертається до нас. У тій чи іншій формі...

Ешефот vs ешафот

Чим відрізняється філолог від нефілолога? Тим що перший грамотніше пише, ніж інший? Ні. Тим, що філолог завжди може знайти виправдання, чому він написав саме так, а не інакше.
Те, чого я навчився за 5 років філологічного факультету - "геть правопис!" і пиши як вважаєш за потрібне.
Я написав ешефот з двох причин: тому що я не достатньо грамотний і не знав як писати це слово і тому що перша голосна асимілювала мою другу. І вийшла така собі зузуля.

*

Вчора нічого не хотілося писати. Був морально вбитий вранішнім інцидентом. Хоч і за клопотами і біганиною дня, яких, о було багато, прикрощі десь відійшли на задній план, пустка лишалася до самого вечора..

*

Люблю цю пісню Росави і те, як вона її виконує на цьому відео

Ліфт на ешефот

Той фільм якимсь дивним чином став провісником великих змін в моєму житті. То був якраз квітень 2014 року.
Фільм, звичайно, нічим таким непримітний. Тобто, ні, неправильно. Правильніше сказати, ці зміни сталися не через фільм, і фільм ніяк на мене не вплинув. Просто так сталося, що я дивився його саме в цей великий час змін, і мені горіло серце. Так, як потім воно мені горіло півроку.. Мені хотілося його дивитися ще, а потім від того вогню серця я заснув.

 

Це класичний нуар. Він би напевно не був таким відомим і вражаючим, якби не музика Майлза Девіса, написана спеціально для цього фільму. Гарний є мотив жінки, яка намагається врятувати свого коханого. І взагалі-то фільм гарний, хоч і нуар.

Гарний фільм, але то напевно таке співпадіння. Бо ті зміни, які сталися передусім через Революцію, якою я цілковито жив і по якій мені захотілося революції внутрішньої. І після довгої зими вегетації мені захотілося весни Життя. Це мене в підсумку й повернуло знову до Львова, а відтак на СДМ.

P. S. Думаю, на вулицях Львова вдався би гарний нуар. На тих вулицях, поблизу яких я раніше жив, особливо. Уявляю собі таку Жанну Моро на площі Григоренка під повним місяцем чи під теплою зливою. Такою теплою, якою вона зазвичай буває в Парижі. Там йдуть тільки теплі дощі..)

+

Геть екзистенціалізм! Хочу Життя.
Життя! Життя! Життя!
Не екзистенція
не існування
не вегетація
але живе життя. Повне життя. Справжнє життя.
Але ж
"За життя треба боротися.."
І "Все життя наше - це боротьба
проти темряви за світло".
Щодня маленька боротьба за ще трошки більше Життя. Ще Життя, яке в мене хтось забирає. І перетворює мене на дерево.
Я покликаний жити! Ісус - моє життя, і він кличе мене Жити.

Робити багато

Щоби робити багато, може здатися сучасній людині, потрібно виключити усі зайві девайси, обмежити фейсбук, не тратити час на дурниці, і тоді можна встигати багато.
Можна встигати багато. Але чи можна буде багато робити.. Здається, щоби працювати продуктивно не достатньо просто позбутися усіх злодіїв часу, але подібно як у фізичній праці треба натренувати свої м'язи, так само у розумовій - свої мізки.
Треба мізкувати.
Наприклад, треба вловлювати суть сказаного і занотовувати тільки найважливіше. Тобто, монтувати на ходу потік мовлення. Робити це максимально ефективно і швидко, якщо мати добре натренований на це мозок..)

P. S. Музичний альбом, який добре впливає на мозки: https://rutracker.org/forum/viewtopic.php?t=1492245

*

Пан Петро сьогодні мені подарував дуже цікаву книжку "Церкви Галичини кінця ХІХ - першої третини ХХ ст.: Художній образ храму".
Книжка виглядає на монографію, тому така заумкувата назва. Насправді ключове тут Художній образ храму.
У тій книзі гарно описано філософію українського християнського храму, її витоки і втілення. І пан Петро знав, чому він мені подарував цю книгу.

На СДМ один індійський священик східного обряду подарував мені єпітрахиль, а нині пан Петро оцю книгу. Я вже знаю, де я маю бути наступного року... І про це вже знає чимало людей...)

*

- Як там твоя книга?

А книга писатися сама не буде. Максим пропонував мені якісь там майстер-класи з написання книжок. Може здатися, якби я читав усі ті літературознавчі трактати, які нам пропагували наші викладачі, зокрема високошанована мною пані Олена Галета, моє завдання би спростилося. Але хіба..?)
Літературознавство вчить сприймати літературу, але не створювати її. Створювати її з літературознавства можна навчитися побіжно.

Найкраща наука писання книжок - це читання книжок. Насправді я їх читаю мало. Навіть як для пересічного журналіста, не кажучи вже про пересічного філолога.

Журналістська праця трохи допомагає мені писати без труднощів.
Але постає одвічне питання: Якщо це коштує зусиль, воно мені треба?
Ось чому я досі нічого великого так і недописав... Зате маю купу наробків і з десяток великих сюжетів. Просто ледар, який марнує себе, от хто я.

Подяка завжди краще, ніж ігнор

Здавалося б, банальність. Пані Старовойт мені подякувала за фотозйомку. Я й сам не вірю у важливість тієї фотозйомки, але ж увага і вдячність, це завжди краще, ніж ігнор. Я якось відчув, ну якщо хтось дякує мені, навіть якщо я для себе не вбачаю в цьому чогось великого, для когось е має значення. І це вселяє відчуття потрібності. Це дуже потрібне відчуття, без якого не можеш добре виконувати свою роботу.
Дякуймо принагідно людям навіть за найменше. Дякуймо краще вголос. А Богу дякуймо буквально за все.

*

Так хочеться все кинути і втекти в Мельницю просто для того, щоби там ввімкнути наголосно Пярта, наставити свічок і впиватися музики.
Мельниця - то на разі останнє місце, де я ще можу те зробити.
Скрізь все так помінялося..

1984

Дочитав книгу. Враження неоднозначні. Максим (Г.) мене вже трохи скерував ідейно до думок про християнське мучеництво у контексті цього роману. Це було після того, як ми разом дивилися фільм "Тиша" Скорсезе про християнських мучеників у Японії в період Едо. Власне, якщо подумати, обидвох героїв зламали. Але у Скорсезе кінець неоднозначний, залишається місце для надії, що все ж той єзуїт в глибині душі залишався вірним Христу. Тоді як роман "1984" не залишає жодної такої можливості.
Маю неоднозначні враження власне через те, що цей роман важко назвати християнським. Католицька церква представляється тут як тоталітарна. Звичайно, побічно. І це ще те ж не мало би означати, що цей роман якийсь там антихристиянський. Адже коли Павличко писав "Коли помер кривавий Торквемада", то мав на увазі насправді Сталіна. Але під нехристиянськістю я вбачаю його безпросвітню похмурість.
Похмурість роману полягає в тому, що персонаж був абсолютно порожній до тортур, і після тортур він залишився абсолютно порожній, але зламаний і "навернений" у тоталітаризм. І так здається, від того щасливіший.
Скорсезе йде далі. Він показує, як ламають людину, яка має глибокі переконання. Це геть інакше. Тоді душевні тортури справжні.
"Ви геть не вмієте мислити метафізично", каже О’Брайан до Смітта у романі "1984".
Сміт не вмів мислити метафізично. В принципі, його життя було жалюгідним завжди. Він завжди був жорстоким і пустим. У чому ж драма його зламу?
Не так в Скорсезе. Якраз вся сіль у тому, що два палких єзуїти їдуть рятувати свого вчителя, який зрікся Христа. І опісля один з тих палких єзуїтів таки гине мученицькою смертю, за що його честь і слава, а інший зрікається Христа.. Але сказати йому "ганьба" не так легко. Бо Скорсезе показує усю драму цього другого ченця, що не все було так однозначно у нього..

Словом, 1984 побуджує багато роздумів. І це ознака того, що книжка варта уваги.

"Де ти?"

Гарно вийшло сьогодні на проповіді, як священик з митаревої теми перескочив на тему Адама у Едемському саду і питання Бога до нього: "Де ти?"
"Я люблю грати зі своїми дітьми в хованки. І маленькі діти довго не можуть сидіти в схованці. Вони самі йдуть, чи кричать, чи піднімають руку: Я тут! Діти в хованках більше люблять момент, коли їх знаходять, ніж саме ховання."
Цю аналогію отець продовжує. "Ми маємо бути як діти. І ми повинні хотіти, щоби Бог нас знаходив. І якщо нам здається, що Бог не може нас знайти, ми повинні піднімати руку і казати: Я тут"

Подумав, що кілька разів мене знаходив Бог. І я був там, де мені б не годилося бути. І він мене знову приводив до себе. І що найцікавіше - завжди це траплялося в час такої нестабільності і передчутті змін. Це коли я знаю, що це не може тривати довго, і що обставини можуть змінитися кожного дня. І від того мені хочеться ще більше бути з Богом, ще більше користати з тієї можливості бути з ним близько.. ніби завтра нас знову розлучать.

*

Зараз добавляю українські церкви і парафії в Манітобі - одному з регіонів Канади. Багато церков там є так само покинутих, як десь на Закерзонні. Це церкви на колишніх хуторах і фермах, які починаючи з 1960-их почали знелюднюватися. Українці, які на початку 20 століття масово селилися в манітобських степах, почали переїжджати до великих міст, зокрема Вінніпега. Тому. мабуть, з десяток церков стоять нині зачиненими.
Архітектура тих церков різна. Бувають дуже традиційні українські церкви галицького, волинського типів. Бувають муровані такі самі, які будували в Україні в 1920-их, 1930-их. Бувають такі, які скидаються на костели. Є і дуже сучасні, постмодерні.
Ландшафти багато в чому там нагадують українські. Але, може, трошки суворіші. Там все ж трохи холодніше і континентальніше.

Перша українська церква в Манітобі

 Залишки українського хутора на Манітобщині

Усе це мені нагадує ідеал українського хутора з творчості Куліша і з вірша Ігоря Качуровського, оцього


Мій ідеал — це хутір на узліссі,
В Гетьманщині, в позаминулім віці —
Щоб дужий клен над рундуком розрісся,
Щоб визирали з трав гриби й суниці,
Над стежкою щоб нагусали квіти —
Чи ти б хотіла там зі мною жити?

А коли візьмуть стільники з дуплянок,
Цнотливо щоб шарілися калини,
Оздобив вікна памороззю ранок,
І осінь, під прощання журавлине,
Щоб хащею шарлатно шелестіла —
Чи жити б там зі мною ти хотіла?

Щоб довгої зимової години
Сидіти, ноги звісивши з лежанки,
Шукати правду в хроніці Граб’янки
Або компонувати леоніни.
І хай шаліє хуга за стіною —
Чи ти б хотіла жити там зі мною? -

Напевно насправді не було все так ідеально, але десь там бували і ті зимові вечори, коли можна було звісити ноги з лежанки, читаючи хроніку Граб'янки, десь там бували ті літа, коли над стежками розростався буйний клен і нагусали квіти. Напевно, бувала така жовтогаряча осінь з гарбузами і яблуками. І напевне були великі українські родини з 5-10 дітьми. Нє, мабуть, вони не бігали босі, як їхні ровесники в Україні, і не ночували літом під зорями, бо може там не було так тепло. Але то були українці, які добре пам'ятали своє коріння і всіляко підтримували пам'ять про свою праматір Україну.

P. S. Цей альбом, (якщо його слухати увесь і до кінця), дає приблизно те саме відчуття, що й вірш Качуровського.

*

Колись, два роки тому, коли мав цілий січень вільний і був у той час в Тернополі, часто ходив в тамтешню церкву на Східному. Купив там в церковній крамничці маленький зелений молитвенник. То було якесь дешеве видання, траплялися дублі сторінок, але загалом мені подобався формат - кишеньковий, маленький, дійсно вміщався у кишеню куртки.
Там були деякі цікаві молитви, яких я не бачив у інших молитвенниках. Там була молитва отця Піо після причастя.
Потім у Львові, коли старався кожного дня в обід ходити в Гарнізонний, часто користувався тим молитвенником. Узяв собі його і до Кракова.
І якось в Берліні, коли були ми зі своїм туром Німеччиною, і ще кілька десятків волонтерів СДМ спеціально приїхали на конференцію, там в Катедральному храмі, перед яким ще годину до літургії торгували буддами, я молився ту молитву отця Піо і поділився нею з єдиною землячкою, котра була там. У тому чужому краї тільки ми двоє могли читати цей молитвенник. Було подвійне відчуття - духовного і рідного.
Отець Піо завжди вселяє відчуття інтимності у молитву. Молитва це не просто духовна розмова, це твоя розмова з Богом. Твоя у найглибшому сенсі цього слова.
І навіть у тому розумінні, що в центрі Вавилону, де будд продають перед входом до Катедрального римо-католицького собору, ти відчуваєш, що маєш якусь часточку рідного дому.

Ось її текст:

Залишся зі мною, Господи, бо мені необхідна Твоя присутність, щоб мені не забувати про Тебе.

Ти знаєш, по слабкості моїй я можу залишити Тебе.

Залишся зі мною, Господи, бо я слабкий, і мені потрібна Твоя сила, щоб не впасти.

Залишся зі мною, Господи, бо Ти – життя моє, і без Тебе гасне вогонь в моєму серці.

Залишся зі мною, Господи, бо Ти – моє світло і без Тебе навколо панує пітьма.

Залишся зі мною, Господи, і відкрий мені Свою волю.

Залишся зі мною, Господи, щоб я чув Твій голос і слідував за Тобою.

Залишся зі мною, Господи, бо я хочу любити Тебе і бути завжди з Тобою.

Залишся зі мною, Господи, бо хоч моя душа і бідна, але я хочу, щоб вона стала місцем розради для Тебе, колискою любові.

Залишся зі мною, Господи, тому що, коли стає пізно і день схиляється до вечора, коли проходить життя, а смерть, суд і вічність наближаються, я потребую Тебе, щоб Ти оновив мої сили, щоб я не зупинявся на шляху. День вже вечоріє, наближається смерть, і я боюся темряви, боюся спокус, брак віри, боюся хреста і скорботи ... О, мій Ісусе, Ти так потрібен мені в цій ночі вигнання!

Залишся зі мною в цій ночі, Ісусе, бо у всьому моєму житті з його небезпеками я потребую Тебе.

Зроби так, Господи, щоб я впізнав Тебе, як Тебе впізнали Твої учні в ламанні хліба, щоб Святе Причастя було моїм Світлом, що розсіює тьму, Силою, що підтримує мене, і єдиною Радістю мого серця.

Залишся зі мною, Господи, бо в годину моєї смерті я хочу бути єдиним цілим з Тобою, якщо не в Причасті, то, принаймні, в благодаті і любові.

Залишся зі мною, Ісусе. Я не прошу в Тебе духовних втіх, бо я їх не заслуговую, але, Господи, я благаю Тебе, даруй мені благодать Твоєї присутності!

Залишся зі мною, Господи, бо я шукаю тільки Тебе, Твою Любов, Твою благодать, Твою волю, Твоє Серце, Твій Дух, тому що я люблю Тебе і все, про що прошу Тебе, це милість любити Тебе все сильніше і сильніше. Я хочу любити Тебе цієї рішучої любов'ю, яка наповнює все серце, поки я живу тут, на землі, щоб продовжувати любити Тебе досконало у Вічності.


Амінь.

*

Ісус солодкий добрий пастир,

хранить дітей всіх від напасти...

*

Сьогоднішня зустріч занурила мене в якісь дуже далекі часи. Я знову відчув себе маленьким. Коли довкола говорять дорослі, перекрикують одне одного, а ти маєш так багато чого сказати дійсно вартісного, але не говориш. Пробуєш вставити своє слово, але воно захлинається. Тому що ти маленький і нікому до тебе немає діла.

*

Він молився з нами.
Прикутий до стільця. Його кидало зі сторони в сторону, він голосно скрикував. Поки ми співали Ісусову молитву. Бо він не може ні говорити, ні співати.
Але в нього є душа, така людська душа, яка вміщає цілий Всесвіт. Як і у кожного з нас, але інша. Так як і в кожного з нас - інша.
Він молився з нами, бо над нами був Святий Дух. І його душа це чула.
І молилася з нами.
Він був щасливий. Може нам здатися, як може бути щаслива людина із "таким хрестом"? Якщо ми так подумали, то напевно не розуміємо, що таке справжнє щастя.
А може він був щасливіший за всіх інших присутніх в тій каплиці.