...

Наш механічний годинник став за 15 друга..
Якесь видання написало, що Це сталося пообіді..

Небо не плаче, як дехто каже, небо радіє. А ми смутимося, бо чуємося осиротілими..

Просинатися

Просинатися неприємно... Каже Ентоні Демелло, індійський єзуїт і проповідник.
Ентоні Демелло також каже: "Багато людей не хоче просинатися. Ви не хочете просинатися, визнайте це."
Він тут же проводить паралель із бути щасливим. Більшість людей не хочуть бути щасливими. Вони думають, що хочуть, але це не так.
Маючи якусь свою візію щастя, обманувши себе, що тільки за якоїсь там умови, яку вони самі собі нав’язали, вони будуть щасливими, вони тим часом схожі на першовідкривачів Бразилії, що помирали від спраги, плаваючи в прісній воді. Бо не знали, що навколо них не море, а гирло великої ріки..
Плаваємо в щасті, але не торкаємося до нього. Бо або не знаємо, або не хочемо.

Гарний цей Ентоні Демелло. Він веде лінію екзистенціалістського християнства. Екзистенціалістське.. Хм.. Якщо ви слабо розумієте, що це таке, уважно подивіться "Матрицю"..
Ентоні Демелло цікаво розігрує деякі речі з індійської філософії. Майя, павутина..


"О страшна мара! Майя, ілюзія, як говорив Свамі! До якої ж межі доходить її сила?
Людина вмирає, віддає своє життя на олтар громадського життя, і їй обіцяно, що життя її не пропаде даремно, що воно наблизить жаданий час загального звільнення й добробуту. І це — обман! Не можна досягти недосяжного, не можна безодню прагнення наповнити здійсненнями, навіть найзначнішими. Бо смерть приходить і все забирає з собою — величність і нікчемність, славу й ганьбу, багатство й бідність. Все — в людині, а вона — ефемера, піна в безмірному океані Вічності"
(Чаша Амріти, Олесь Бердник)

Цій філософії бракує Христа. Ентоні Демелло говорить про Христа.

Усвідомлення цілковитої приреченості і власної немочі - це пробудження.
Усвідомлення приреченості у  екзистенціоналістів-атеїстів є. Усвідомлення немочі - вони на цьому не акцентують. А от порятунку вони не бачать. Вони його відкидають, не хочуть в нього вірити..

Добре, вони хоча би пробудилися.
Адже пробудження болісне, це непростий акт.
Спробуйте встати на годину раніше завтра, чи краще декілька днів під ряд. Спробуйте встати не в звичну годину.
Або згадайте болісне пробудження в наметі на природі - чи то в горах чи то в лісі - у холодну днину - восени, зимою, ранньої весни - дуже рано. В наметі холодно. Треба вилізти зі спальника. Дуже неприємне просинання.

Просинатися неприємно. Особливо, коли твоє життя - це труд та марність. Суцільні затруджені дні.
Але проснутися треба.
Треба. Це треба звучить в розріз сучасному релятивізмові. Сучасний релятивізм запитає: "Хіба?", "Чому?" і "Хто сказав?".
Але християнин повинен проснутися. Для того, щоби знайти в цій павутині, в цій холодній гнітючій пустелі Його - Христа - своє спасіння.

*

Якось кума Соля поділилася одною гарною побожною практикою. Свого часу вона вставала щоранку о 6-ій і молилася. Це була не надто довга молитва, може, не більше 10 хвилин. Потім вона могла ще подрімати. Але вона робила це зусиллля - проснутися завчасу, ще задовго до того, як тобі дійсно треба проснутися на роботу, щоби пожертвувати кілька хвилин на розмову з Богом. Це гарна жертва.

*

Допіру не звертав уваги, а нині можу впевнено засвідчити: Весна вже розквітла на повну силу. Літо приходить..
Але літо не починається 1 червня, а 23 червня. І астрономічно і температурно. Про це знають на Заході. Ніхто там не починає відлік літа від 1 червня.
Тож ще весна триває. Нехай ще потриває.. Насолоджуймося нею, бо вона вже розквітла на повну силу і приносить свої перші плоди..
Тішмося весною, поки день ще довшає, а ніч коротшає. Поки ще рояться плани на літній час, і ще не було коли викреслювати з переліку запанованого те, що точно не здійснити..

*

З Касіком їмо друге в цьому році морозиво і слухаємо старі пісні. Старі, але вічні...

Орда так боялася пісні, що замордувала її юного аполітичного неамбітного творця..

Потрясіння

Якби заборона на вконтакті та однокласники запрацювала на 100, або принаймні 70 відсотків, це було би суспільне потрясіння рівносильне Революції Гідності. Почасти, для когось може й більше.
Можливо, діти трохи повиходять на вулицю і гратимуть в футбол, стрибатимуть на скакалці, їздитимуть на роверах, плаватимуть в річках...
Деякі деструктивні пабліки із пащі пропасті русского міру всеодно перекочують в фейсбук. Але їхній ефект і вплив на психіку буде, очевидно, меншим.
Розумію, для багатьох людей це буде потрясіння співмірне з пожежею або кражею. Чи втратою близької людини. Дорогі, не варто так уповати на електронні середники. Ніщо в цьому світі не вічне. Збирайте скарби там, де "ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають." (Мт 6:20) І якщо ваше серце (Мт 6:21) в якихось контактах чи однокласниках, то чим ви відрізняєтесь від недалекоглядних безумців, пшонок і януковичів, які будують палаци за 5-метровими мурами, ніби вони житимуть тут вічно..
Будь-яка прив’язаність є шкідливою. Прив’язаність до іншої людини під силу нашій психіці, якщо її не посилювати різними фотками, записами на стіні, лайками і приватними повідомленнями. Тому якщо хтось надто сильно тужить за цим всім, у нього була нездорова прив’язаність.
Насправді ж, прив’язаність до самого себе.. Тому що це особистий профіль, у якому ми колекціонуємо щось, особистий профіль, який ми самі для себе відфільтровуємо і на свій лад організовуємо. Це самі ми.
Зрештою, потрібно повернутися до інтимності стосунків і не бігти виставляти частинку їх на показ усім. Краще, щоби про ваші стосунки знали тільки ви двоє.. Тому якщо йдеться про якісь фоточки чи статусики, якщо ви їх боїтеся втратити, то не здається вам, що вас більше цікавила реакція ваших френдів, ніж сама суть стосунків, ніж ваш партнер.. На жаль, це проблема кожної соціальної мережі. Стосунки стали суспільною престижністю, ідолом і втрачають приватність та інтимність..

Розумію, однак, що заборона не працюватиме, можливо, навіть і на 70 відсотків.. Все ж, ефект буде. Якщо половина юзерів освоїть vpn-сервіс, то основної мети заборони досягнуто - користувачі залишатимуться в мережі анонімно. І виглядатиме, ніби не в Україні вконтакті така популярна мережа, а в Польщі, Нідерландах чи Німеччині.
Ефект буде, тому що на офіційному рівні російські соцмережі будуть заборонені, тому про якийсь серйозний бізнес йтися не може.
Більше того, якщо наші люди знайдуть гарну альтернативу, а тієї альтернативи не бракує, ніхто не захоче вертатися назад в пащу русского міра.

*

На жаль, через несподівану хворобу (заразився в батьків...), не зможу піти на прощу в Унів. Шкода, мав багато намірень. Та й взагалі кожна проща - це неймовірні духовні пережиття, докорінне очищення і ще купа знайомств і нових вражень.
Між тим, як працюю і вчуся, слухаю НАСА, що вони розповідають про space farming і space probes Вояджера - першого космічного апарату, який вийшлов в interstellar space..
Чомусь мої погляди мимоволі звернені в небо.. Чи то просто зоряне небо, чи deep space, де ширяють апарати запущені 40-50 років тому.
І все ж, як мало би бачимо на небі з того, що Бог для нас сотворив у цілому величезному Всесвіті.. В найкращу пору за містом якихось 3 тисячі зір. А наша галактика має їх 100-300 мільярдів! А таких галактик лише в одному каталозі телескопа Габбл 200 мільярдів!

Направду: Коли на небеса спогляну, твір твоїх рук, на місяць та на зорі, що створив єси, то що той чоловік, що згадуєш про нього, або людська істота, що про неї дбаєш. (Пс. 8:4-5)

"Його врятує музика..."

Дуже швидко фейсбук перетворився на телевізор чи радіо. Відкриваєш стрічку - а там мирська метушня.. Особливо після великих подій чи резонансів. Когось підстрелили, чи хтось показав дупу на сцені, чи десь побилися на 9 травня.. хтось святкує, хтось не святкує.. На жаль, не усі з келії чайної троянди.
Дивно, як навіть духовна інформація перетворюється в фейсбуці на попсу..
Недавно почув від Касіка про одного хлопаку: "Його врятує музика.."
Його музика мала би врятувати від "Тернину й осот вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польову." Хм.. Це те саме, що сказати: "Алкоголь врятує його..". Ні, музика від цього не рятує. Чи врятує музика від метушні і порожнечі? Це більш ймовірно..
Колись така музика мене рятувала:

Бердичів. Нотатки мандрівника

Колись Бердичів був 5-им найбільшим містом в Україні після Одеси, Києва, Львова та Харкова. Це місто направду дуже цікаве своєю багатьолітньою єврейською історією, старовинними церквами та будинками. Та найперше я хотів відвідати Санктуарій Матері Божої Святого Скапулярію - древній кармелітський монастир. Мені випала така нагода в понеділок 8 травня.

Найоптимальнішим способом добиратися до Бердичева з Києва мені видавалася залізниця. Дорога займає близько трьох годин у "сидячому" вагоні - електричці зі зручними кріслами, окремими для кожного посажира. Виїхавши без 15-ти 8-ма я прибув приблизно о 11-ій годині.

За вокзалом виднілося декілька дев’ятиповерхових будинків, а на передньому плані - ринок. З першого погляду виглядало, що Бердичів дійсно велике місто. Хоч вокзал розташований далеко від центру міста і тим більше від монастиря - мого основного пункту призначення.

Щоби краще усе оглянути і мати багато часу на робіння висновків я виріш пройтися пішки і трошки пофотографувати.

Гостей міста зустрічає радянський танк. Такий є у кожному місті на Великій Україні, мабуть. Він мав би казати радянським рабам: Пам’ятайте, хто вас "визволив"! Він демонструє силу і могутність радянської влади, котра прийшла в місто, де у часи нацистської окупації винищили більше половини мешканців, решту - вивезли на роботи в Німеччину, і визволяти, фактично, уже залишилося нікого.

На будинку поруч - звичні радянські лозунги. Колись, напевно, того "добра" було більше. Нині Бердичів виглядає уже досить декомунізованим і на будинках з’явилися нові назви вулиць. Як-от:

Місто трішки просунулося в благоустрої. На центральній вулиці зробили велосипедну доріжку.

Але таку я бачив лише одну..

За плануванням і структурою Бердичів можна назвати типовим подільським містечком. Хоч воно й розташоване уже в Житомирській області.

Так виглядає типова забудова Бердичева з довоєнного часу. Ці будинки мають подібний стиль і колір, і є 2-ох або 3-ох поверховими. Вони розкидані на великому просторі, що має протяжність близько 4-ох кілометрів. Це свідчить про розміри старого міста.

Як і в багатьох містах України поміж цими красивими історичними будинками часто трапляється нахабні вкраплення хрущовок, брєжнівок і горбачовок. Очевидно, старі будинки після виселення і винищення їх колишніх жителів занепадали. І їх зносили. Досі в місті можна зустріти багато занедбаних будинків. Як от:

Щоби місто мало гарний, так би мовити, "ансамблевий" вигляд і було привабливою і затишною туристичною атракцією, ІМХО, потрібна генеральна і всеосяжна реконструкція.

Ще декілька будинків. Мені особисто цей будинок видається досить симпатичним:

Деталі фасаду типового бердичівського будинку:

Серед іншого, був радий натрапити на одній бердичівській вулиці на міжвоєнний конструктивізм:

Навпроти будується розрекламований на все місто ЖК "Шевченківський", який можна м’яко кажучи назвати ніяким:

Насправді окрім цього будинку спостерігати якоїсь особливо бурхливої будівельної активності в Бердичеві не доводиться. Навпаки, зустрів два великих довгобуда, порослих деревами.

Так небавом я дійшов до центральної площі міста. Вона вже акуратно облагороджена і обставлена цікавими атракціями. Як от фонтан-земна куля:

На збільшеному зображенні можна побачити, як повільно стікає вода.

Чи пам’ятник "Бердичівському костюмчику"...

А ось так виглядає сама площа:

Я прямував далі, заглиблюючись в старішу частину міста, поступово наближаючись до монастиря. По дорозі лежали дві старі церкви. Римо-католицька святої Варвари і православна Святого Миколая.

На жаль, римо-католицька церква була зачинена, а у православній фотографувати всередині не дозволено.
У Свято-Миколаївській церкві було дуже затишно. Я направду почувався як у нашій церкві. Стіни були розписані радше в українському сільському стилі із підписами церковно-слов’янською.
Пізніше я вичитав у Вікіпедії, що в церкві святої Варвари брав шлюб сам Оноре-де-Бальзак.
Тут же почався сильний дощ. Впродовж мандрівки я був не раз себе виялав за необачність не взяти з собою ні парасолі ні будь-якого теплішого одягу, ніж просто одна футболка. Тому я трохи спішив до монастиря сховатися від дощу.

Перед монастирем встановлений пам’ятник улюбленому папі, папі-слов’янину з українськими коренями.

Насправді перше враження: трава перед монастирем і немає людського заїзду. Ззовні монастир виглядає досить занедбаним. Це спадок радянського часу. На щастя, всередині він уже більше-менше відреставрований.

Ще один спадок радянського минулого - це те, що монастир ділить приміщення із музичною школою, яка розташувалася у дзвіниці і прилеглій будівлі:

 

Маріє, Царице й Окрасо Кармелю, молися за нас...

Після нетривалої розмови з отцем-кармелітом, благословіння та молитви у головній та підземній церквах, я вийшов на дощ, перейшов на інший берег річки Гнилоп’яті і зробив кілька знимків монастиря.

У тій частині міста є стара православна церква:

Серед приватної забудови виділявся цей старий будинок

Там же мені довелося побачити найпатріотичнішу зупинку в Бердичеві:

То був пік дощу, я сховався під старою кронистою грушею і насолоджувався видом на монастир, тим часом обідаючи і плануючи наступний маршрут.

Бердичів - місто багате знаменитими історичними постатями та культурними діячами, та, проте, в місті пам’ятників не так багато. Окрім традиційного Шевченка, є декілька пам’ятників "визволителям" і декілька, пов’язаних з історією України. Радше, пам’ятних знаків..

Тарас..

Пам’ятник жертвам Голодомору

А ось це пам’ятник борцям за волю України. Він вшановує два покоління: учасників Другої світової і українсько-російської війни. Це дуже гарна практика - додавання радянським пам’ятникам нового українського змісту.

Пам’ятник 2000-ліття Різдва Христового.

Бердичів має декілька ставків. Велика вода це завжди гарно, особливо в великому місті. Проте, на жаль, якоїсь набережної чи привабливого місця над ставком немає. Є пішохідний міст.

В Бердичеві також є наша греко-католицька церква. То став мій другий пункт призначення.

Як бачите, вона дерев’яна. Це не дуже типово для наших церков у Центральній Україні. Також, зауважте, вона не має парканів і загорож. Це добрий знак. Вона відкрита до світу.

Навіть попри те, що наша церква була зачинена, вона навіть тут зуміла мене прихистити. Я сховався від дощу і холоду на ґаночку і перечекав, коли дощ почав відступати:

До вечірнього поїзда було ще декілька годин. Інше цікаве місце, яке я хотів був відвідати - єврейське кладовище. Але ще по дорозі мені трапилася одна цікавинка - я її назвав церква-діснейленд.

Ви самі усе бачите. Це ситуація комі-трагічна. На жаль, не всі православні громади можуть знайти місце для будівництва храму. Доводиться робити якось так..

Частина дитячого майданчика за церквою залишилася. Справедливости ради варто сказати, що там він дуже занедбаний. Тому, мабуть, коли церква взялася за нього, до принаймні приведе до ладу якось цю територію.

Єврейське кладовище у Бердичеві, або, як кажуть в Галичині "окописько", - найбільше, яке мені доводилося коли-небудь бачити. Воно доглянуте і, виглядає, тут часто бувають відвідувачі. При мені комунальні служби стригли траву, а до могили рабина Леві-Іцхака йшли паломники.

На єврейському кладовищі мені вперше всміхнулося сонце. Мандрівка йшла до завершення, я поволі рухався в сторону вокзалу, куди було добрих 5 кілометрів і по дорозі фоткав і роздивлявся.

Трохи скажу про місцевий люд. В місті абсолютно домінує українська мова: в розмові і на вулиці. Чути якісь невеликі вкраплення суржика. Кілька разів доводилося чути російську мову. Але не більше як в будь-якому великому місті Західної України.
По місту ходили ватаги хлопчаків. Були люди на роверах, особливо молодь. Хоча не надто багато. В розмовах я чув, як дорослі люди говорили про заробітки в Польщі. Якийсь чоловік розповідав про Краків..
Місто робить враження незатонулої Атлантиди - загубленого світу в центрі України. Ситуація до болю знайома, таке я вже бачив в Ніжині. Колосальний туристичний потенціал, але ніхто про те не знає і гірше, нікому то не треба.
Але логіка підказує, що тривати так довго не може. Коли-небудь хтось мусить дати місту лад. Але поки до того дійдуть руки, ми втрачаємо час. Втрачаємо час, який би міг бути наш..

Останні півгодини я тинявся вокзалом. Зайшов на другий поверх, побачив, у якій країні і якому часі живуть місцеві залізничники.
Хм.. Це дійсно багато пояснює..