*

Гарячі напої піднімають настрій.. І вже з’являється мимоволі чиєсь тепло у тебе під серцем. Може, раніше ти його не хотів помічати, тому що занадто зашлакований своєю метушнею?..
А може то подих мого ангела-утішителя, який супроводжуватиме мене усю довгу й нелегку дорогу.

Awww
But I don't need a holiday
As long as you're here with me

Winter's gone. It's spring again
One thing I know is true
All my life, I want to spend
Every summer with you
Every summer with you!

Слухаю..)  https://www.youtube.com/watch?v=ZDOlT0XxaqI

*

Змішані почуття до міста, яке покидаю..
Лишилися люди, з якими я належно так і не попрощався.
Відчуття самотності і легкої тривоги, що тонуть в метушні: "Як би щось не забути..."
Ще кілька годин тому на Літургії я чувся перфектно, тішився, що вже завтра буду вдома.
У мене нижнє місце..
По дорозі я читатиму Малковича.

*

Нині остання можливість подивитися на зоряне небо без світлового забруднення. Нахабна міська ілюмінація не забере в мене моїх зірок.. Хоча нині їх трошки краде місяць, особливо по траекторії, якою проходить.
Я вдивляюся в місце, де мусить бути Туманність Андромеди, але нічого там не бачу..
Потребую криштально чистої атмосфери, може десь високо в горах. Може тоді я її роздивлюся..

*

На першій лекції вступу до літературознавства на першому курсі в ЛНУ пані Галета попросила нас анонімно написати три улюблені книги. Я написав "Ім’я Троянди" Умберто Еко, "Сонячну машину" Володимира Винниченка і "Орисю" Пантелеймона Куліша. Коли пані Галета читала перші дві назви, у її голосі вчувалася повага і задоволення - від гарного вибору. Коли вона дійшла до третьої - то не могла приховати своєї іронії і насмішки. Наче хотіла сказати: "Це якийсь жарт?"
Я думав про черствість товстих кам’яних стін і пишноту фасадів кам’яниць, від яких віяло чужістю і пихатістю. Про безглузді високософистиковані трактати Юдит Батлер з літературознавства, відшукування автора по-постмодерністськи, постструктуралістичну критику. І про те просте, наївне, рідне, щире, що нагадувало мені, ким я є. Щось таке, як рання Бурмака чи Роман Гриньків.
Колись у Вікіпедії в обговореннях хтось написав, що бандура - це як екзорцизм для перевертнів і продажних малоросів..

Хіба всі війни усіх наших загарбників не велися за те, щоби позбавити нас нашої невинності? Хіба орда не мордувала нас, щоби ми позбулися своєї цноти? Усім чужинцям йшлося завше не так про наші території, як про наші душі..
Як про наші душі..

*

Купувати одяг для мене завжди процедура нудна і небажана. Не люблю я цього. Я завжди трачу на це багато часу.. Сьогодні вертаючи з магазину на іншій стороні кварталу, йшов дворами.
Поблизу першого зустрічного будинку грала жвава церемоніальна музика. Вона лунала з телефону на столику, збитого з дошок для старечих чи п’яних посиденьок. Юнак років 13-14 вручав нагороди дівчаткам і хлопчикам віком десь з 5-6 класу. Поруч стояла гора велосипедів (мабуть, 10).
"Ого! Це мабуть дворовий турнір з велосипедних перегонів"
Настрій піднявся. Було потішно за прийдешнє покоління.
Учасники турніру стояли в лінійку. А юнак по черзі оголошував: "За перше місце ... нагороджується ..."
Раптом церемоніальна музика обірвалася і почала грати інша пісня. Юнак швидко побіг до телефону із винуватим "Ой!".
Ноги мене вже понесли за ріг наступного будинку. Ви знаєте, там, біля 10-ої школи стільки марнується простору... Густі зарості дерев, під якими не може рости трава, що створюють "імпровізований лісок", - це в густонаселеному районі міста. Це ганебно. Радянське планування кварталів. Тоді як там би могли бути якщо не рекреаційні зони чи площадки для заняття спортом, то принаймні просторі луки з вистриженою травою для читання чи милування небом.
Назустріч мені йшла дівчинка роів 7-8 і голосно гукала: "Я вам принесла піцу! Я вам принесла піцу!" У руках справді була кругла маленька піца. Така, яку продають в магазині нагорі бульвару Данила Галицького.
Дівчинка прямувала до групи дітей на турніках. Після важкої праці - лазіння про драбинці - потрібно було підкріпитися.
Потім бувдитячий садок з кількома в’їздами на територію із зачиненими воротами. Хлопча років 5-ти бігало попід парканом і трясло брамою, наче намагалося вийти..
За дитсадком великий двір з розкиданим вітром сміттям. На гойдалці каталося дві сестри, а поруч лежав рожевий велосипед. Вони, здається, розмовляли про хлопців.
Дорогу перебігала мала кудлата чорна собака.
На стадіоні в дворі мого будинку йшла напружена гра. М’яч кілька разів голосно вдарявся об огорожу. Різькі слова від третьокласників. Вони підкреслювали всю серйозність ситуації. "Вітя, ти вже за..бав"!
Здавалося, в захованих в тіні лип і каштанів дворах вирувало більше життя, ніж на вулицях, в парках і на бульварах. А я хотів був їхати тролейбусом..

*

Рихтуюся. Пересипаю в коробочку, розписану японськими мотивами, чай. В ній залишилося десятки старих ароматів. А в тих ароматах останні 3 роки життя. Повернення до Львова. Праця в Комісії. Праця в СДМ. Праця в УКУ. У тій коробочці був непальський чай, який собі був купив на Казімєжі в Кракові.
Усі речі стоять на столику. І біля них рюкзак. Завдання - усе скласти в один рюкзак. Нелегке завдання.
Осібно стоять книги. Наполовину недочитаний Августин "Сповідь", прочитана по діагоналі "Дороги дикого серця", почата "Пояснення Божественної Літургії святого Івана Богослова" Кавасили, ну і звісно, Молитвосвол, "Прийдіте Поклонімся", Біблія і Псалтир.

На другому столі - речі, які я маю перевезти до батьків на дачу. Між ним зошит конспектів і заміток з останнього року навчання. А там щось таке з 2015-ого:

У ліщині заплуталося твоє плаття,
Твої ніжні руки намагаються роздушити
                                                        горішок:
"Ти мені не поможеш", - ніжно так
                                                    просиш...

"В лісі гарно так!"

У шипшині заплуталося твоє волосся,
Я обережно розплутую...
Щоби жоден твій золотистий волосок не
зронився намарне на землю.
Я собі цього не пробачу ніколи.

*

Ці міські персонажики, непомітні такі і тихі, вони теж живуть своїм дивакуватим життям!

вчора у вуличного ліхтаря "з'явився друг",
нещодавно "почали зустрічатися" на клумбі квіти з щойноскошеною травою, а жовті світла вікон все ще "у активному пошуку".
Кому тільки до них діло?
Не одну би цікаву історію розповіла театральна афіша. І про довгоносих, і про кульгавих, і про немитих, нечесаних, невгодованих, насторожених, засмучених, байдужих... Хто тільки її буде слухати? Тому й замовкла. Нічого не скаже...
Як наступає глибока ніча, старі кам'яні підпирайли-баби, що вже сто їм, мабуть, років, тільки й мають заняття, що обговорювати новинки майдану. Теревенять без кінця своєю німою мовою: "А знаєш, до молодого клена залицялась липа... хоч посоримолось би старе опудало" Пліткуйте, на здоров'я, колони! завтра насунуться натовпи люду і від їхнього тільки запаху вам знов відбере мову...
Камінь, залізо, бруківка, сталь, дерево... Хех... Компанія нічого собі. Але одна душа є, не заснула. Людська душа. Хоча? Хіба наяву так мрійно когось виглядають? Вслухається, бідна, видивляється з високого балкону... Толку з холодних зірок, толку зі срібного місяця. Усе надіється душа, що може десь почує... а може? як хтось проспіває в унісон їй:

Але чому, коли заснули сині гори?
Якось не до сну мені?

21 травня 2010

*

Знаєте це відчуття, коли щось готуєш, начебто спершу для себе, входиш в азарт. І коли ти вже приготував і попробував, і все начебто тебе влаштовує, уже й не хочеться так сильно їсти. І поки в тебе знову пробудеться апетит, хтось прийде і з’їсть те, що ти приготував..)
Цим разом я собі відклав, хе-хе. Здається, двох тижнів вистачило, щоби цілком відвикнути від режиму - вечеряти о 7-ій..
Здається, все ж це ненадовго..

*

Чекав грози, заснув. Не дочекався..
Сусіднє вікно глипає на мене як місяць.
А місяця не буде. Тільки сотні міських ліхтарів між листям каштанів.
Завтра свято. Місто гуляє. Людно.
Це раптом останні дні вакацій. Може й зовсім їх не треба, тих вакацій. Тільки розніжують..

*

Шукаючи за благородністю, задумаймося, що справді найбільша благородність - це чистота серця.
Все інше - просто понти.. Ні знатне походження, ні гарні манери, ні вишукані смаки, ні блискуча освіта, ні геніальний талант не мають у собі благородності убогої людини з чистим серцем.

Бог вибирає собі найкраще. Усіх "благородних" Він залишив світу, а собі обрав тих, хто має чисте серце.

*

Останні промені сонця торкаються верхнів поверхів висоток на Лівому березі. Сонце пішло десь туди на "Західну", туди до Львова..
. . .
Усі ви питаєте: Порекомендуй якийсь фільм. Я беруся рекомендувати. "1993 рік? Та це старий..".
Хм.. Якщо фільм класний, хіба має значення, чи він старий.
І навпаки, якщо фільм новий, то він класніший?
З досвіду, за 100 років кінематографу назнімали багато чудових фільмів. Вони пройши випробування часом..
. . .
Здається зло нарешті перемогло. У моїх довгих затяжних битвах. Я просто віддав йому останки того, що воно й так пожерло. Диви, якраз відчепиться. З спокійною душею піду спати..

*

Ми нарахували іх десь двадцять.
Я і ще брат, вдивлялися в сузір'я, ті, котрі не поглинула заграва Києва десь там за густим сосновим лісом... Між ними пролітали метеорити, ми говорили про життя, про покликання, про смерть, про дружбу, безконечність Всесвіту і його безконечну порожнечу. І все те слухав Бог. Поміж шуму шелесту лісу, порухів гілля, співу цвіркунів слухав двох своіх дітей, які щиро собі гомоніли під зорепадом..

*

Я в оцій перетрудженій перегрітій кімнаті серед браттів мрію про дитинство і дивлюся на літо, яке поволі втікає..