Схилившись до ніг пустельника, Ізольда сказала, сповнена такого ж смутку:
— Я не буду так жити. Я зовсім не кажу, ніби каюсь у тому, що любила Трістана; я люблю його і тепер і завжди його любитиму. Але принаймні тілесно ми назавжди будемо розлучені.
Путівник пролив сльози і прославив Господа:
- Боже великий, всемогутній! Дякую тобі, що ти продовжив мені життя настільки, щоб прийти їм на допомогу.
(Joseph Bedier, Le Roman de Tristan et Iseut, 1900)
Мені було мало подивитися фільм напередодні ще двічі (до кількох разів, коли я вже його дивився ще роки тому), і я вирішив прослухати ще аудіокнигу.
Екранізація напрочуд близька до тексту, хоча є декілька суттєвих відмінностей. Радше, недостач екранізації.
Наприклад, в екранізації нічого немає про матір містера Тумі, так само як немає пасажира "із чорною борідкою", який проспав геть усю історію.
Відгук залишив на Goodreads:
Одна з найцікавіших історій про подорож у часі і філософських осмислень часу як такого.
Можливо, персонажі, сюжет не надто старанно промальовані, але сам задум дуже цікавий.
У
повісті гарно видно співпрацю двох джерел знання: містичного і
раціонального. Містичне уособлює сліпа дівчинка, тоді як раціональне,
тобто наукове і дедуктивне - письменник і автор детективних романів.
Щоби героям повісті вибратися із халепи, потрібно користати як з
наукового знання, так і з містичного.
Як і слід було очікувати
від гарної книжки, автор не дає відповіді на усі запитання. Він дає
загадки, але розгадки вустами своїх героїв він представляє лише деякі.
Чи
значить, що містер Тумі справді володів унікальним знанням про
Лангоньєрів, чи те, що сталося відбулося через те, що він летів з іншими
персонажами тим самим літаком?
Чому все ж зникли тіла людей, а годинники і прикраси залишилися?
Ще багато питань, можна буде поруздумати зараз за бочечкою квасу.
Бочечка квасу вже розпечатана. Сьогодні дослухав ще одну книгу Стівена Кінга. І хочу ще і ще. Адже Кінг - це Марк Твен сучасності, тобто американська література як є. Стівен Кінг дуже американський.
Сьогодні Кам'янець, уже після Чеського Крумлова.
Пройшло майже чотири роки після останнього візиту до Кам'янця. Тоді ніч і втома, сьогодні дощ і шквальні пориви вітру.
Кам'янець справді чарівний. Але прикро засмучують новобудови, що косять під старовину. Єдине, що добре в них там - це поверховість.
А так - Диснейленд і пластмаса.
Сьогоднішні води Дністра до колін. До перших прибережних трав, до кам'янистої дороги. "Річка вийшла з берегів". А небо чисте і вже "сьогодні ми вмочили наші ноги в карпатських вчорашніх дощах", а небо вже чисте, ніби це не воно винувате у тому, що річка така повноводна.
Хоч старий пузатий поромник кричить, що й не такі повноводдя бачив, але ж далеко не кожного червня вода сягає перших прибережних трав.
Літо офіційно почалося. А літо - це ж безтурбоття.
Торішнього серпня 1830 року Шопен здійснює подорож до Потужина до Титуса Войцеховського. Це велика подорож — через Люблін, до околиць Грубешова, де розташовується маєток Титуса. Сама дорога та перебування в любельському селі залишають у душі молодого артиста незабутнє враження. Ця околиця, що нагадує українські степи, мала залишитися в пам'яті Шопена: деякі ноктюрни його змушують уявити собі нескінченну рівнину, що дрімає в місячному блиску. У цьому степу чути дихання Чорного моря — могутнє та спокійне. На величезних бурякових полях (Титус — піонер цукроваріння) настав час «перебирання» буряків. Сезонних працівників привозять на поля на величезних возах. Населення тут уже українське. Дівчата, повертаючись із роботи, заводять типові «бурякові» пісні. Їхню луну ми чуємо в «Ноктюрні соль мінор», опус 15, № 3.
Але ще до від'їзду Шопена до Англії він пережив ще одну пригоду – дав свій останній концерт у Парижі. Весь «вищий світ» зібрався на цьому напівофіційному концерті, ніби прощаючись з артистом та й з усім колишнім життям, адже концерт відбувся шістнадцятого лютого, менше ніж за тиждень до революції. Останній паризький концерт Шопена був драматичною подією. Писалося про нього багато. Але зовсім інакше, ніж про перший виступ Фрідеріка, сімнадцять років тому. Були тут лише «друзі». Дивлячись у зал, Шопен бачив знайомі обличчя, це не додавало йому сил. Зігравши намічену програму, Шопен в артистичній мало не знепритомнів.
Грав він свої шедеври: Колискову, Баркаролу. Колискова - це вершина музичної форми: шістнадцять варіацій на фойє постійного басу. Перш ніж охрестив він цей твір Колисковою, додавши перші два такти, він просто називав його «варіанти». Але в той же час це поетична картина, окроплена сонячним світлом, ніби написана імпресіоністом, де первісна, близька народна мелодія (вона нагадує, як і споріднена їй мелодія колискової з «Короля Рогера» Шимановського, відому польську пісеньку українських няньок) якимось туманом, що пробивається променями веселки. Баркарола - один із найсерйозніших творів Шопена, який довгий час не користувався увагою піаністів, а потім завоював у них гаряче кохання. Равель сказав про Баркаролу кілька теплих і влучних слів. Присутні на тому концерті Шопена розповідають, що закінчив він свою Баркаролу тихо і дві останні октави взяв піаніссімо, хоча в друкованому виданні виразно видно тут три «f». Що призвело до цього — відсутність сил чи слабкість? А може інша концепція цього твору, яка раптом «знайшла» на Шопена під час виконання? У нас багато свідчень та описів гри композитора — залежала вона від найрізноманітніших капризів. В одному тільки згодні всі, хто описує шопенівську гру — у тому, що була вона незвичайна.
(Ярослав Івашкевич, Шопен)
Коли дивиться Марина вниз, на Хрещатик, аж там не каменем улиці вимощені, а росте по вулицях пшениця висока, густа-прегуста та зерниста, аж колос повгинався. Іде Марина нижче, скрізь пшениця на улицях. Та густа ж, висока та чиста, як золота, пшениця стоїть тихо й колосом не колише. "Час пшеницю жати, —думає Марина, — а женців не видко: нігде, нігде ні живої душі! Стоїть пшениця, як сирота..." Підводить Марині очі на Старий Київ. Сяє Софія й Михайлівське золотими верхами на синьому небі. А між ними і за ними все церкви та церкви, та все високі, з золотими верхами та хрестами, а дзвіниці високі аж підпирають синє небо золотими головами. І стоять ті церкви ік Софії все в озимині, в густих стиглих житах та пшеницях; коло Варвари стоять вони в ярині, в зелених просах та вівсах, в білих блискучих, як срібло, гречках, саме в цвіту, і в тих гречках, як в прозорій воді, одбиваються золоті верхи, білі церкви... Йде Марина не тротуаром попід будинками, а борозною; трава зелена, пахуча материнка, білий деревій і всякі зілля плутаються попід ногами.
"Чи поле, чи город", — блиснула думка в Марини. Обернулась до високих будинків, глянула на ті великі шибки в вікнах. А в вікнах, як в дзеркалах, така ж пшениця густа й спіла, той же день, ясний, пекучий літній день. А через вікна манячать поначіплювані всякі квітки й матерії, всякий дорогий убір. За ними знов видко пшениці та пшениці, а стрічки, матерії і квітки були неначе розіслані й розкидані по густому колосові, неначе між колосом зацвіли якісь чудові квітки. І здається Марині, що їй треба ту пшеницю жати. А сонце все пече та пече, духота душить, сохне в горлі, в роті, в грудях... "Коли б водиці напитись, поки до роботи стати", — думає Марина.
Шукає вона очима тих ярків зелених, де буває криничовина, де густа осока вкриває долинку, а на долині блищить водиця. Зводить очі вгору на старий Київ, аж там тільки одні золоті верхи та хрести висять на синьому небі, плавають тихо, неначе зграя золотоперих райських птиць тоне й виринає проти сонця в синьому небі. А високі будинки одійшли далеко, стоять за ставком рядами, неначе підплили водою. Придивляється Марина, аж то їх момотянський ставочок, а коло його левада зелена, таки батьківська. Над ставочком верби та густі лози. По зеленій леваді побігла до ставка тоненька стежечка, котру вода протоптала ще дівочими ногами, як ходила до ставочка по воду. Обертається й озирається Марина, а попід горою скрізь момотянські хатки біленькі, невеличкі, з вишневими та черешневими садочками, далі і другий ставочок, а над ним на горбику біла церковця момотянська. Золоті верхи та хрести ще вище піднімаються під небо, тонуть і насилу мріють, як журавлі рядочками.
І здається їй, що вона стоїть серед левади молодою й гарною дівчиною. Вітрець віє в лице і тихо має її довгою розплетеною косою, стрічками та квітками, а вона держить не кошик, а відра на плечах. Треба їй ніби бігти по воду до ставка... Коли гляне, за зеленими вербами, на траві білиться три шматки полотна. Ганна стереже полотно, убрана так, як вона вінчалася з Василем, сидить під калиною й не ворухнеться, немов дерев'яна: руки склала на колінах, очі опустила, голову трохи нахилила, неначе задумалась.
"Марино, дочко! Марино, голубко! ходи, доню, до мене, щось маю казати!.." — чує Марина, кличе її мати... Обернулась вона, дивиться — їх хата, вона стоїть в вишнях, а двір у черешнях, за ворітьми криниця та верби. У садочку зелено: цвітуть там гвоздики та нагідки, по дворі ходять кури, а проти сонця на призьбі гріється котик. Мати вийшла з хати і стала на порозі. Вона молода молодиця, висока й чорнява. Знать, була вона коло печі, коло роботи: рукави позасукувані, себе обв'язала чорним рушником, лице напеклося коло печі... "Ходи, доню до мене", — кличе знов її мати і махає рукою. Обернулась Марина і простяглася йти. Глянула в темні одчинені сінешні двері, звідтіль блиснули, як дві зорі, двоє ясних іскряних очей. Марині запекло коло серця... Наближаються очі з темних сіней, а над ними з'явилося біле чоло, а на чолі впилися, як дві чорні п'явки, дві брови; зачервоніли губи, зачорніли кучері... Василь вийшов з сіней, гарний, ясний, як сонце, у білій свиті, в зеленому поясі, без шапки. Заблищало його лице на ясному сонці, залисніли чорні кучері... Запекло Марині коло самого серця якимсь і пекучим, і солодким огнем. Насилу стоїть вона, насилу держить відра на плечах. А Василь іде до неї попід зеленим гіллям черешень. З очей його неначе впав огонь на саме серце Маринине, неначе блискавка потрапила їй у серце.
Trident est grand, je suis toute petite...
Я так наче і справді вдихнув щойно карпатського повітря. Я так наче справді щойно зігрівся жовтим світлом ретро-ламп, так наче справді торкався дерев'яних поручнів і заспокоїв свій зір на ґонтових укритих мохом дахах.
А завтрішній день - узяти б його перескочити.
Робити щось, не тямлячи, механізуватися, вимкнути розум.
Прокинутися післязавтра.
Ого, тут є навіть вокал, і навіть ноти.
Насправді щось дивовижне. Можна порівняти із наближенням часу у "Лангольєрах" Стівена Кінга.
(Фалес: «наймудріший час, тому що він усе відкриє») ?
...А разом з тим це щось і дуже американське. Це інша сторона мінімалізму, бо щось таке як Арво Пярт могло народитися хіба що в Європі.
