Старий будинок втомився вже від часу і важким зітханням сипеться.
Стіни мають вуха. Наслухались багато за довгу свою історію. Треба, щоб стало зовсім тихо і можна почути, як вони говорять, тобто наче справді вони говорять. Просто віддають те, що увібрали за довге минуле. В абсолютній тиші, коли ти кладеш руку на серце і чуєш, як воно б’ється, стіни теж очищаються. Позбуваються неприємних розмов, побутових сварок. Щось залишається темною кіптявою в кутках, де найгірше проникає світло.
Старий будинок, як усі старі, хоче привернути до себе увагу. Не можна пройти непоміченим, чи непочутим. Під ногами рипить паркет, скриплять завіси, коли відчиняєш двері. У погожі дні будинок чхає. Тоді під проміння сонця потанцювати виривається з важкодоступних закутків прадавній пил.
А ти волочиш велике м’яке крісло на середину кімнати, щоб під лагідним сонцем погріти колінця. Велика кімната, закутана в багатобарвні коврики, глушить твої думки, щоби стіни, які мають чутливі вуха, тебе не почули.
