*

Хм.. звернiть увагу на другу мапу..)

*

Вчора у Княжичах був перший натяк на сніг. Той сніг віщував щось невідтворотнє, щось прийдешнє, чого не можна буде уникнути.
Зима..
Зима буде.
Будемо тішитися, ще поки нас не дуже замітає.

*

Сьогодні і вчора пройшовся Тернополем і Львовом. Пройшло всього два місяці, відколи я в Києві, а таке враження, ніби два роки. Все те що було звичним у моїх двох містах стало раптом таким далеким і давнім.. І разом з тим, як не парадоксально, таким дорогим серцю..

*

То було в листопаді. Того теплого року із двома тижнями снігу. Здійнявся сильний вітер. Ще як виїжджали з Кракова, було темно, вогко, вітряно.. Ми мчали невідь-куди, під глибоко безпросвітною пеленою ночі ховалися обриси південних гір. З’їхали з автостради, проїжджали через містечка й села. Знаки, що відмічали назви трас, і жодної вказівки на скільки кілометрів нам залишилося до цілі. Отець Гриць говорив за пісні, які він співав в дитинстві. Довго не міг згадати назви арії, що відкривала першу дію опери "Запорожець за Дунаєм". "Може Ви маєте на увазі "Місяцю ясний, зорі прекрасні""? "Точно!"
На нас чекав порожній двохповерховий будинок. Далеко від метушні чужого міста. З усіма зручностями і вигодами. Вперше вдома. Але не через комфорт. Ми насправді вперше за два місяці були в себе вдома, хоч і порожньому Домі.
То був наш рейд спорожнілою Лемківщиною. Хоч формально ми були в чужій країні, за 150 кілометрів від українського кордону, та земля була наша - рідна. Зразу було відчутно, що тут панував свій дух. Та земля позбавлена життя без своїх одвічних мешканців, просто якась гнітюча пустеля, вона заскучала за тими, хто її доглядав, голубив і плекав.
Центральна Україна не має, на відміну від Лемківщини, порожніх чарівних стародавніх дерев’яних церков, безлюдних симпатичних дерев’яних будиночків і автентичних занедбаних кладовищ. Тут спустошення є значно боліснішим, бо це спустошення душ..
Навіялося мандрівкою в Переяслав..
Хоча насправді, є багато радісного.
Приїду якось ще. З фотоапаратом. Тоді напишу більше і більше по темі..

*

Гарячі напої піднімають настрій.. І вже з’являється мимоволі чиєсь тепло у тебе під серцем. Може, раніше ти його не хотів помічати, тому що занадто зашлакований своєю метушнею?..
А може то подих мого ангела-утішителя, який супроводжуватиме мене усю довгу й нелегку дорогу.

Awww
But I don't need a holiday
As long as you're here with me

Winter's gone. It's spring again
One thing I know is true
All my life, I want to spend
Every summer with you
Every summer with you!

Слухаю..)  https://www.youtube.com/watch?v=ZDOlT0XxaqI

*

Змішані почуття до міста, яке покидаю..
Лишилися люди, з якими я належно так і не попрощався.
Відчуття самотності і легкої тривоги, що тонуть в метушні: "Як би щось не забути..."
Ще кілька годин тому на Літургії я чувся перфектно, тішився, що вже завтра буду вдома.
У мене нижнє місце..
По дорозі я читатиму Малковича.

*

Нині остання можливість подивитися на зоряне небо без світлового забруднення. Нахабна міська ілюмінація не забере в мене моїх зірок.. Хоча нині їх трошки краде місяць, особливо по траекторії, якою проходить.
Я вдивляюся в місце, де мусить бути Туманність Андромеди, але нічого там не бачу..
Потребую криштально чистої атмосфери, може десь високо в горах. Може тоді я її роздивлюся..

*

На першій лекції вступу до літературознавства на першому курсі в ЛНУ пані Галета попросила нас анонімно написати три улюблені книги. Я написав "Ім’я Троянди" Умберто Еко, "Сонячну машину" Володимира Винниченка і "Орисю" Пантелеймона Куліша. Коли пані Галета читала перші дві назви, у її голосі вчувалася повага і задоволення - від гарного вибору. Коли вона дійшла до третьої - то не могла приховати своєї іронії і насмішки. Наче хотіла сказати: "Це якийсь жарт?"
Я думав про черствість товстих кам’яних стін і пишноту фасадів кам’яниць, від яких віяло чужістю і пихатістю. Про безглузді високософистиковані трактати Юдит Батлер з літературознавства, відшукування автора по-постмодерністськи, постструктуралістичну критику. І про те просте, наївне, рідне, щире, що нагадувало мені, ким я є. Щось таке, як рання Бурмака чи Роман Гриньків.
Колись у Вікіпедії в обговореннях хтось написав, що бандура - це як екзорцизм для перевертнів і продажних малоросів..

Хіба всі війни усіх наших загарбників не велися за те, щоби позбавити нас нашої невинності? Хіба орда не мордувала нас, щоби ми позбулися своєї цноти? Усім чужинцям йшлося завше не так про наші території, як про наші душі..
Як про наші душі..

*

Купувати одяг для мене завжди процедура нудна і небажана. Не люблю я цього. Я завжди трачу на це багато часу.. Сьогодні вертаючи з магазину на іншій стороні кварталу, йшов дворами.
Поблизу першого зустрічного будинку грала жвава церемоніальна музика. Вона лунала з телефону на столику, збитого з дошок для старечих чи п’яних посиденьок. Юнак років 13-14 вручав нагороди дівчаткам і хлопчикам віком десь з 5-6 класу. Поруч стояла гора велосипедів (мабуть, 10).
"Ого! Це мабуть дворовий турнір з велосипедних перегонів"
Настрій піднявся. Було потішно за прийдешнє покоління.
Учасники турніру стояли в лінійку. А юнак по черзі оголошував: "За перше місце ... нагороджується ..."
Раптом церемоніальна музика обірвалася і почала грати інша пісня. Юнак швидко побіг до телефону із винуватим "Ой!".
Ноги мене вже понесли за ріг наступного будинку. Ви знаєте, там, біля 10-ої школи стільки марнується простору... Густі зарості дерев, під якими не може рости трава, що створюють "імпровізований лісок", - це в густонаселеному районі міста. Це ганебно. Радянське планування кварталів. Тоді як там би могли бути якщо не рекреаційні зони чи площадки для заняття спортом, то принаймні просторі луки з вистриженою травою для читання чи милування небом.
Назустріч мені йшла дівчинка роів 7-8 і голосно гукала: "Я вам принесла піцу! Я вам принесла піцу!" У руках справді була кругла маленька піца. Така, яку продають в магазині нагорі бульвару Данила Галицького.
Дівчинка прямувала до групи дітей на турніках. Після важкої праці - лазіння про драбинці - потрібно було підкріпитися.
Потім бувдитячий садок з кількома в’їздами на територію із зачиненими воротами. Хлопча років 5-ти бігало попід парканом і трясло брамою, наче намагалося вийти..
За дитсадком великий двір з розкиданим вітром сміттям. На гойдалці каталося дві сестри, а поруч лежав рожевий велосипед. Вони, здається, розмовляли про хлопців.
Дорогу перебігала мала кудлата чорна собака.
На стадіоні в дворі мого будинку йшла напружена гра. М’яч кілька разів голосно вдарявся об огорожу. Різькі слова від третьокласників. Вони підкреслювали всю серйозність ситуації. "Вітя, ти вже за..бав"!
Здавалося, в захованих в тіні лип і каштанів дворах вирувало більше життя, ніж на вулицях, в парках і на бульварах. А я хотів був їхати тролейбусом..

*

Рихтуюся. Пересипаю в коробочку, розписану японськими мотивами, чай. В ній залишилося десятки старих ароматів. А в тих ароматах останні 3 роки життя. Повернення до Львова. Праця в Комісії. Праця в СДМ. Праця в УКУ. У тій коробочці був непальський чай, який собі був купив на Казімєжі в Кракові.
Усі речі стоять на столику. І біля них рюкзак. Завдання - усе скласти в один рюкзак. Нелегке завдання.
Осібно стоять книги. Наполовину недочитаний Августин "Сповідь", прочитана по діагоналі "Дороги дикого серця", почата "Пояснення Божественної Літургії святого Івана Богослова" Кавасили, ну і звісно, Молитвосвол, "Прийдіте Поклонімся", Біблія і Псалтир.

На другому столі - речі, які я маю перевезти до батьків на дачу. Між ним зошит конспектів і заміток з останнього року навчання. А там щось таке з 2015-ого:

У ліщині заплуталося твоє плаття,
Твої ніжні руки намагаються роздушити
                                                        горішок:
"Ти мені не поможеш", - ніжно так
                                                    просиш...

"В лісі гарно так!"

У шипшині заплуталося твоє волосся,
Я обережно розплутую...
Щоби жоден твій золотистий волосок не
зронився намарне на землю.
Я собі цього не пробачу ніколи.

*

Ці міські персонажики, непомітні такі і тихі, вони теж живуть своїм дивакуватим життям!

вчора у вуличного ліхтаря "з'явився друг",
нещодавно "почали зустрічатися" на клумбі квіти з щойноскошеною травою, а жовті світла вікон все ще "у активному пошуку".
Кому тільки до них діло?
Не одну би цікаву історію розповіла театральна афіша. І про довгоносих, і про кульгавих, і про немитих, нечесаних, невгодованих, насторожених, засмучених, байдужих... Хто тільки її буде слухати? Тому й замовкла. Нічого не скаже...
Як наступає глибока ніча, старі кам'яні підпирайли-баби, що вже сто їм, мабуть, років, тільки й мають заняття, що обговорювати новинки майдану. Теревенять без кінця своєю німою мовою: "А знаєш, до молодого клена залицялась липа... хоч посоримолось би старе опудало" Пліткуйте, на здоров'я, колони! завтра насунуться натовпи люду і від їхнього тільки запаху вам знов відбере мову...
Камінь, залізо, бруківка, сталь, дерево... Хех... Компанія нічого собі. Але одна душа є, не заснула. Людська душа. Хоча? Хіба наяву так мрійно когось виглядають? Вслухається, бідна, видивляється з високого балкону... Толку з холодних зірок, толку зі срібного місяця. Усе надіється душа, що може десь почує... а може? як хтось проспіває в унісон їй:

Але чому, коли заснули сині гори?
Якось не до сну мені?

21 травня 2010

*

Знаєте це відчуття, коли щось готуєш, начебто спершу для себе, входиш в азарт. І коли ти вже приготував і попробував, і все начебто тебе влаштовує, уже й не хочеться так сильно їсти. І поки в тебе знову пробудеться апетит, хтось прийде і з’їсть те, що ти приготував..)
Цим разом я собі відклав, хе-хе. Здається, двох тижнів вистачило, щоби цілком відвикнути від режиму - вечеряти о 7-ій..
Здається, все ж це ненадовго..

*

Чекав грози, заснув. Не дочекався..
Сусіднє вікно глипає на мене як місяць.
А місяця не буде. Тільки сотні міських ліхтарів між листям каштанів.
Завтра свято. Місто гуляє. Людно.
Це раптом останні дні вакацій. Може й зовсім їх не треба, тих вакацій. Тільки розніжують..

*

Шукаючи за благородністю, задумаймося, що справді найбільша благородність - це чистота серця.
Все інше - просто понти.. Ні знатне походження, ні гарні манери, ні вишукані смаки, ні блискуча освіта, ні геніальний талант не мають у собі благородності убогої людини з чистим серцем.

Бог вибирає собі найкраще. Усіх "благородних" Він залишив світу, а собі обрав тих, хто має чисте серце.

*

Останні промені сонця торкаються верхнів поверхів висоток на Лівому березі. Сонце пішло десь туди на "Західну", туди до Львова..
. . .
Усі ви питаєте: Порекомендуй якийсь фільм. Я беруся рекомендувати. "1993 рік? Та це старий..".
Хм.. Якщо фільм класний, хіба має значення, чи він старий.
І навпаки, якщо фільм новий, то він класніший?
З досвіду, за 100 років кінематографу назнімали багато чудових фільмів. Вони пройши випробування часом..
. . .
Здається зло нарешті перемогло. У моїх довгих затяжних битвах. Я просто віддав йому останки того, що воно й так пожерло. Диви, якраз відчепиться. З спокійною душею піду спати..

*

Ми нарахували іх десь двадцять.
Я і ще брат, вдивлялися в сузір'я, ті, котрі не поглинула заграва Києва десь там за густим сосновим лісом... Між ними пролітали метеорити, ми говорили про життя, про покликання, про смерть, про дружбу, безконечність Всесвіту і його безконечну порожнечу. І все те слухав Бог. Поміж шуму шелесту лісу, порухів гілля, співу цвіркунів слухав двох своіх дітей, які щиро собі гомоніли під зорепадом..

*

Я в оцій перетрудженій перегрітій кімнаті серед браттів мрію про дитинство і дивлюся на літо, яке поволі втікає..

*

Сьогодні Богдан нам з Іваном - двом неукам в медицині і байдужим до лікарських справ - розповідав про мелатонін. І тепер я не знаю, чи це він у мені почав виділятися, чи в мене низький артеаріальний тиск. Але хочеться спати. Якась загальна млявість і втома. Але ж творчість не знає відпочинку.. Хіба ми не знаємо з вами того, що фраза "Аврора - подруга муз", - це далеко не завжди правда. І що насичений словами і подіями день приносить куди більші плоди, ніж бадьорий і сповнений очікувань світанок..

*

Прекрасний Майлз Девіс релаксує після дня важкого перекладу
допиваю ice tea, який з якоїсь радості придбав Богдан, який сам десь досі вештається людними провулками даунтауну Києва.
Цей короткий тиждень поза практикою, який я вирішив провести у столиці, присвятивши його роботі, уже переполовинився
Здається, скільки всього треба встигнути зробити, коли тебе не сковує режим і дисципліна,
а потім виявляєш, що воно не таке вже й потрібне до роблення
і без всього можна обійтися.
Ніщо не варте метушні. Адже "Ніщо на цьому світі не здатне зробити тебе нещасним. Ніщо на цьому світі не здатне зробити тебе шасливим".

*

Як виглядають для мене перші дні життя в семінарії?
Життя в семінарії - це як пластовий табір, який триває шість років. Девіз "Ora et labora" - "Молитва і праця" надає цьому "пластовому" табору духовно сенсу. Якість вишколу залежить від проводу. Якщо провід вміє витиснути з братчиків найбільший максимум, вони здобудуться стати справжніми чоловіками і добрими священиками.
Табір, звісно, має алярми і змаги. Життя в семінарії більш зрівноважене. Але ключове слово - дисципліна - поєднює ці дві речі. Дисципліна, що вишколює протягом 6 років, дуже відрізняється від тієї, яка виструнчує всього протягом 2 тижнів. Напруга, яка триває 2 тижні, хоч може і вища, та не така тривала, як у житті за семінарійним уставом.
Тут також має значення кожна хвилина. Кожна вільна хвилина на ціну золота. Важка фізична праця трохи компенсує навантаження різноманітних занять, які пропонує пластовий табір. Субординація, звичайно ж, різниться. Якщо теоретично будь-хто може стати комендантом, бунчужним, гуртковим, то, звісно, церковна ієрархія значно складніша і консервативніша. Духовний послух дуже відрізняється від послуху пластовій старшині. Те, що поєднює семінарійне життя і пластовий табір - це відповідальність за непослух або недбальство.
Усі ці заходи, що не завжди мають тільки педагогічний характер - інколи семінарії дійсно потрібна допомога у будівництві, наведенні порядку та впорядкуванні території - спрямовані на те, щоби подолати лінивство. Лінивство духу, що виливається у фізичне лінивство. Лінивство духу, що вкорінюєтся значно глибше, ніж просто неохота робити якусь конкретну роботу. Духовне лінивство, яке блокує Божу благодать, що може перемінювати людину.

*

Багато думок в мені нині роїлося. Декотрі були маленькі і безперспективні. Інші - ледачі. А були такі, що здавалися малими і вичерпними, але могли перерости в великий допис..
Вечір. І думок усіх не стало. Вивітрилися разом із денною втомою.
Можливо, вони перелетіли з моєї голови через всюдисющий космос у чиюсь голову деінде. А може вони причаїлися, щоби вернутися опісля з великою силою.
Якщо вони вартують хоч шеляга, то я їх ловитиму як цінних метеликів.
Насправді усе це лише повторення. Можливо, самого себе. Можливо, когось іншого. Можливо, несвідоме. Та якби ми люди були тут і зараз довершені, то не потребували повторення.
Можливо, тому що ми недосконалі, багато речей в цьому повторюють інші речі.
А час існує для того, щоби вдосконалюватися.
Для чого прес часу? Щоби вдосконалюватися! Коли ви втрачаєте на марне час, то не втрачаєте просто якісь там гроші, ви втрачає відведені вам секунди, хвилини, дні і роки на те, щоби ставати досконалішим..
Може, це все так. А може треба краще над тим помізкувати..
Із одного речення у мене знов народився допис :)

*

Глибини лiсу манять душу,
але я слова не порушу,
ще довгi милi їхать мушу,
ще довгi милi їхать мушу.
(Р. Фрост)

Навiть нiчне небо над Києвом видає декiлька ледве помiтних зiрок. Нiчнi авта навiть можуть бути приємнi для споглядання, якщо не їдуть надто швидко, собi неквапливо просуваються бульваром. Правда ж, на кiлька митей з зiрками можна сплутати лiтаки. Вони як бджiлки, що злiтаються до вулика. Котрiсь роблять кола, котрiсь мчать просто.
Десь вдалинi виднiються проспекти, що переходять у шосе i мiжнароднi магiстралi. Недарма кажуть: "Усi дороги ведуть до Києва"..
Пiд вiкнами, просто на нашому рiвнi тринадцятого поверха лiтають кажани. А десь на одному з сусiднiх балконiв чути суржик.
Втомленi кияни полегшено зiтхають, що 30-градусна спека дала їм нарештi спокiй.
Завтра вашi страждання полегшить злива. Аби тiльки не застала в дорозi..

*

Хтось каже: "Поступ йде". І ніби важко не погодитися. Україна розвивається і розвивається самосвідомість.
Але це відбувається так повільно.. "Терпіння", - хтось каже.
Я кажу, ми втрачаємо час, який би міг бути наш.. Поки деякі українці сперечаються, чи вважати російську мовою окупанта, західні сусіди роздають карту поляка чи карту румуна чи карту угорця.. Тому що в них ці дискусії пройшли сто років.
Уявіть собі, де будуть західні сусіди ще через 100 років.. Ми хочемо й далі бабратися в болоті, пояснювати очевидні речі, чи стати нарешті нацією?
Ми просто втрачаємо час, який міг би належати нам..

*

Торохтітиме поїзд колесами, я старатимусь заснути.. Що буде на тому кінці маршруту? Завтра..
Завтра важливий день.
Завтра, між іншим, можливий дощ.. Але завтра буде спекотно.
Від розпеченого асфальту ховатимусь у сосняк.
Добиратимуся трьома електротранспортами: метром, трамваєм і електричкою..
Нині спливає так швидко. Найближчий момент до нас - це цей.
Чогось би в цій загальні метушні не забути. Чогось суттєвого. Паспорт, квиток. Є.
Випити чаю на дорогу?
Може з молоком...
Що слухатиму, щоби відмежуватися від надокучливих сусідів в купе? Якийсь джаз, чи може ноктюрни, чи може якийсь альбом Арво.. Може одвічний Вінтер Найтс.
Хвилююся. Час нинішнього дня спливає..
Коли вже торохтітиме поїзд колесами, а я виберуся нагору відпочивати після довгого виснажливого дня..

*

Задоволення не від самого чаю чи кави чи чогось іншого, а від того, що вони теплі. Так хочеться вливати в себе тепло..
Довгі дні, здається, вдвічі більше виснажують. Звідки ця неспроможність думати після 11-ої вечора? Здавалося, раніше в цей час як на зло просинався і голоднішав розум. Що спав до того цілий день.. Тепер так не є

Мене чекає ще багато перекладу. Цього разу важкуватого. Я ще онлайн як мінімум годинок з три..

*

Бути узалежненим від чогось, мати залежність, означає відчувати брак любові і загачувати його фальшими приємностями.
Кожен відчуває брак любові, хтось більше її відчуває, хтось менше. Якщо хтось думає, що не відчуває браку любові, це не означає, що він насправді не потребує любові.
В узалежненої людини виробилися певні рефлекси. Вона отримує якусь короткочасну насолоду, до якої звик мозок, а часом і тіло і цей короткохвилевий кайф тамує глибоку травму браку любові.
Такі зранені узадежнені люди часом є значно ближчі до розуміння своєї потреби у любові. Любові абсолютній, безумовній і необмеженій.
Безумовній. Узалежнена людина часто гостріше розуміє, що просто так любити її ніхто не буде. Узалежнену людину не хочуть любити просто так.
Абсолютній. Такій, якій не дорівняється жодна інша любов.
Безмежній і необмеженій. Такій, яка ніколи не закінчується і нічим не обмежується. Не обмежується лише ранками чи вечорами, лише добрими сторонами чи проявами узалежненої людини.
Цей брак часто є тією зораною землею з притчі про сіяча. Зерно змогло прорости тільким там, де був зораний ґрунт.
Все що треба, це направити свою узалежненість, тобто непомірковане і невгамовне прагнення любові, у правильному напрямку. До Бога.
Адже "Близький Господь до тих, у кого розбите серце".
Узалежненість у цьому сенсі є навіть перевагою. Але головне не перетворити свою узалежненість у предмет гордості.
Я п’ю алкоголь, і це круто. Ні, ти п’єш алкоголь, тому що в твоїй душі є пустка і ти її заливаєш спиртним.
Я люблю ходити наліво, і це ж прикольно, я великий донжуан. Ні, ти слабак, тому що не можеш справитися зі своїми травмами і тамуєш їх розпустою.
Я люблю розкішний одяг від крутих брендів і витрачає на це сотні тисяч доларів. Насправді ти нещасна людина, якщо тобі шмотки приносять більше задоволення, ніж допомога бідним, знедоленим, скривдженим, тим, що потребують допомоги.
Робити узалежнення, важку душевну недугу, предметом гордості, робити всілякі там прайди, як наприклад "захищати права ... меншин", - це означає позбавляти себе навіть нагоди зцілитися. 
Адже будь-який психолог чи реабілітатор скаже вам, що перший крок до позбавлення від залежності - це усвідомлення, що ви залежні. Без лишніх виправдань. Просте усвідомлення: "Так, я хворий. Так, я узалежнений. Мені потрібна допомога, щоби позбутися цієї залежності".
Бути узалежненим від речей чи людей - це бути рабом. Хто визволяє від рабства? Хто наш визволитель, спаситель і відкупитель. Він один. І тільки Він.
І, о, це дуже важливо, якщо хтось береться вас визволити від рабства без Його участі, той свідомо чи несвідомо веде вас у нове рабство.

*

Вечір гарячого дня..
Ми з Максимом, як все, обговорили всілякі глобальні теми за горнятком гарячого напою. Цього разу було какао..)
Хе-хе, я хочу потішити свою самооцінку, приклеюючи до цього фразу: "Великі люди обговорюють ідеї. Звичайні люди обговорюють події. Дрібні люди обговорюють людей."
"Велика" людина хоче вже спати. Примощується на невеликому ліжку.
Підходить до балкону і бачить сузір’я міських вогнів.
Сихів, я сумуватиму за тобою...

----

Мрію знов звідати Німеччину. Люблю той край, хочу побувати ще там де не був: у Штуттгарті, Гамбурзі, Франкфурті-на-Майні, ще сотні міст і містечок. Побачити церкву в Ульмі, побувати в Альпах, зачерпнути води з витоків Дунаю у Шварцвальді.
Коли то станеться, хз..

Гарного вам вечора. Джазового :)

*

Нинішній Фантомас би сказав замість:

"...зате я переконався, що навіть велична людина ніщо без преси"

"...зате я переконався, що навіть велична людина ніщо без соціальних медій".

Соціальних медій, тобто соцмереж.

Треба поставити добру фотку на аву, вести свою сторінку більше-менше зважено, не постити чогось крамольного, побільше особистих фоток і чогось, шоби люди не парили собі мозки. Тоді ти стаєш повноправним членом суспільства..)
Ні, звичайно, я трохи перебільшую. Насміхаюся, пригадуючи свою роботу в газулі супермаркетингу. "Якщо ви щось постите в фейсбуці, це повинно мати товарний вигляд, це повинно добре продаватися. Інакше це марна трата ресурсу.."

----

До речі, здається, той французький фантомас потребує оновлення. Світ пішов вперед, а тема Фантомаса залишається актуальною.

Капітан Немо, Фантомас, Доктор Ноу.. Всемогутні відлюдники, мізантропи, які кажуть:

"Людство..? Збіговисько маріонеток. Мені було б серед них нудно.."

Борщівник

З одного пабліку на фейсбуці:

Тернопільщина заростає небезпечною рослиною
Борщівник поширюється містами і селами Тернопільщини.
Рослина отруйна, – констатують лікарі.

Один дотик до борщівника загрожує серйозними опіками. Він росте у парках, придорожніх смугах і навіть у дворах будинків. А останніми роками борщівника помічають і на присадибних ділянках. 

Знаєте, що мені це нагадує? Японський мультик з 80-их років. Природа, щоби вижити, стала колючою, агресивною і смертельно небезпечною. Виходити на природу стало дуже ризиковано.

NB. Борщівник дійсно дуже отруйний.

P. S. Музика з аніме:

*

Кьольн.. Прекрасний Кьольн. Мультукультурний і мультимовний потяг з Дуйсбургу, ми виходимо в центрі і бачимо цей високий величний неоготичний храм, що почорнів від місцевого вугілля.
Вокзал під накриттям, як у Львові. І неоготичний костел. Теж як у Львові. Але у Кьольні його видно просто з вокзалу. Це неймовірне видовище, що дає відчуття гармонійного поєднання сучасного і старовинного під соусом еклектики і модерну кінця 19 століття..
Теплі спогади про Кьольн мені навіяв фільм "Автобан". А ще думки про мотиви творити добро..
Бо, як каже Ентоні Демелло, під нашим бажанням творити добро завжди стоїть егоїзм.
Спочатку я хотів не погодитися з отцем Ентоні. Все таки, подумав я, є очевидні випадки альтруїзму.
Насправді, якщо копати глибше,то отець Ентоні правий.
Абсолютне добро для людини може їй дати тільки Господь Бог. У випадку грішної людини, а всі люди грішні, тільки Ісус Христос.
Тобто, тільки Ісус є нашим справжнім добродієм.
І якого масштабу одна людина не зробила добра іншій людині, без Ісуса, воно не має значення, тому що тільки в Ньому є спасіння. Він заплатив за усіх нас найвищу ціну.
Отож, роблячи милостиню, ми більше допомагаємо собі, ніж ближньому. Ми сповняємо заповідь любові, дбаючи один про одного. Але милостиня має сенс для нас, коли ми робимо це не гордячись цим. Тобто, коли права рука не знає, що робить ліва.
Тому, образно кажучи, щоби милостиня, яку робить людина, їй зараховувалася, людина повинна стати такою собі машиною добра. Автоматом, який працює тільки для добра, навіть не усвідомлюючи цього. Це і є блаженство і праведність, дотримання чистого наміру.
Інакше кажучи, посудиною. Чи інструментом Божим..
Всяке марнославство чи честолюбність зводять користь від наших добрих вчинків до нуля.
Подумайте над таким. Чи можливо чинити добро без марнославства і честолюбності, не пізнавши Христа?

Кілька думок дня, що проходить

1. Щоби побачити людину як є, треба мати добрі духовні очі. Щоби духовні очі бачили правильно, погляд мусить бути чистим, нічим не забрудненим і ніяк не упередженим.

2. Моє покоління напевно теж було таким вульгарним. Я ніколи не вникав у це, тому що не був дуже сайдером. Швидше автсайдером. Але як це сумно і страшно слухати старшокласників, які вголос говорять про венеричні хвороби своїх знайомих..

3. ..Ось чому деякі батьки, прагнучи так би мовити захистити своїх дітей від вульгарного світу, вдаються до всяких методів. На жаль, часто єдиний метод, яким вони володіють, - це авторитаризм і обтинання будь-яких сумнівних контактів дитини. На жаль, часто вони самі не знають альтернативи, тому не можуть дати своїм дітям. Це має наслідки дуже драматичні.

4. На жаль, те що я написав у п. 2 і п. 3. є значно важливішим, ніж подумає багато з тих, котрі читають цей блог. Наслідки сексуальної революції, наприклад, Німеччина пожинає нині.

5. Читаючи Гоголя, впізнаючи між рядками його відразу і тугу, роздвоєння душі, думаючи про всіх тих малоросів на службі в імперії, ще більше ціную світлий і праведний спадок наших дідів і прадідів, котрі не скорилися. Завдяки котрим ми можемо бути собою.

6. Вечірнє місто Тернопіль, нехай у будний, але все ж літній день, здається не 200-тисячником, а 20-тисячником.. Кілька роверів, кілька пар, кілька ватаг. Де всі люди?

7. 10 година вечора. В центрі нічого не купиш крім ліків...

8. Одвічне прагнення людини бути в гармонії зі своїм Творцем призводить до того, що рано чи пізно в Сатани закінчуються аргументи. Бо людина бачить їхню безглуздість. Завдяння Сатани в тому, щоби до того часу, як у людини з’явиться шанс ступити на праведну дорогу, вона стала узалежненою від гріха, зав’язла в путах, які не так просто розв’язати.

9. ..Адже багато гріхів є не стільки рішенням волі як потуранням звичці. Ми грішимо тому що звикли. Якщо забрати гріх, з’являється купа проблем: як тепер жити?

10. Якщо в магазині буде робот-продавець і якщо він матиме бодай здалеку подібні до людини риси, він обов’язково вітатиметься. Чи відповідатимите йому ви? Здається, це безглуздо, йому ж байдуже..

11. Поверхнева ввічливість у тому, щоби відповісти роботу. Справжня ввічливість завжди базується на моралі.

12. Хм.. Не шанувати мікросхему - це аморально? Якщо це неповага до людської праці, тоді так. Не трактувати мікросхему як людину - здається це розуміння справжньої суті речей.

13. В будь-якому разі, коли роботи масово впроваджуватимуться у сфері послуг, від людей, які працюватимуть у цій галузі, очікуватиметься уже щось більше, як поверхнева ввічливість. Очікуватимуть того, що може дати тільки людина людині.

14. Поставити робота замість священика, як зробили нещодавно у Німеччині, означає сказати самому собі: Наша релігія - це просто культурний додаток. Аплікація.

15. Сам термін релігія ніби звужує духовність до якоїсь лише одної сфери життя. Тим часом, як духовність обіймає усі сфери.

16. Якщо релігія - це просто аплікація, частина культури або частина ідентичності, тоді чому ми дивуємося, що чуда більше не стаються?

*

Спільне служіння панахиди Патріарха Філарета і Блаженнішого Святослава - це було дуже зворушливо.
"Це була Божа Ласка, що Ви приїхали до нас, і не поїхали до Луцька, як планували", - сказав блаженніший Святослав.

Один з коментаторів написав: "Святий Дух в дії. Два патріархи співслужать разом".

Сьогодні торжество Святого Духа!
Послухайте трошки отця Юрія Щурка про те, як Ісус Христос заповідав своїм учням і нам Духа Святого..

Святий Душе, прийди до кожного з нас!

*

Багато хто згадує про Блаженнішого як про свого особистого батька, особистого наставника, особистого друга. Не абстрактного батька нації, абстрактного морального авторитета (хоча він був і першим і другим, безумовно), але як когось дуже близького, хоча, може, ніколи насправді з ним не зустрічався вживу.
Не один дорослий чоловік ледь стримував сльози, коли згадував тепер про нього, або чув звістку про його смерть.

*

Я особисто бачив його кілька разів. Пам’ятаю його промову 1 грудня на Євромайдані.
Найближче був стояв біля нього під час архієрейської літургії в Тернополі в Катедрі, тоді він ще був у статусі верховного митрополита.
Він сидів на середині храму, як годиться, люди між собою говорили: "Він зараз молиться за усіх нас..." Потім десь через може 12 років я побачу нашого Патріарха Святослава на сцені Світового Дня Молоді, коли він скромно сидів і молився, поки всі спішили зробити собі селфі перед фінальною месою.
Я пам’ятаю його слова про релігійність комуністичної ідеології. Він говорив про Сталіна, його навчання в семінарії і релігійність культу особи в Радянському Союзі, яку Сталін витворив. Тому що Сталін мав релігійну освіту.
Він говорив про спотворену мораль українців, які виросли в совку. Коли вкрасти на роботі не вважається гріхом. Бо ж, мовляв, держава всеодно краде в свого народу..
Він часто говорив прямо: ми українці ледачі. Ми ледарі.
Моя улюблена фраза, яку він колись казав: "Для любові треба важко працювати"..

*

Для любові треба важко працювати. Хіба ви, ті, що любите, цього не знаєте?
Якщо ви любите, то знаєте, що любов - це праця. Праця повинна бути заради любові. І в жодному разі навпаки, праця не може заміняти любов.
Як кожна праця, праця заради любові повинна бути відкрита на Божу благодать. Тобто, не лише своїми зусиллями. Коли Бог захоче втрутися, треба бути відкритим на це. Це в будь-якій праці, в будь-якому ділі.

Працювати заради любові означає не очікувати її, а самому першому любити. Це значить не любити абстрактно, а діяти.
Один священик-салезіянин сказав: "Любов - це те, що можна поокласти в руки".

За любов треба дбати. Її вирощувати, зрошувати.
Щоби уникнути тавтології, заміню слово любов у одному значенні на добрі стосунки. Скажу так, треба з любов’ю плекати свої добрі стосунки.

Для когось важливо також зробити додатковий акцент. Цю фразу можна повернути в інший бік. Не можна працювати без любові. І праця без любові є марною і порожньою.

*

А що Львів? Стоїть як стояв.
Та варто лише раз проїхатися вулиця навколо центру і тільки краєм ока поглянути на ті вузенькі покоцані романтичні вулички, достатньо тільки краєм ока запірнути у ту сферу, і - як же це дивно! - як зринає тисяча спогадів. Тисяча за тисячею.. Візуальні, музичні, запахові..

Їхало щастя в порожнім трамваї,
Сиділо у кріслі принишкле й сумне.
Когось в змерзле вікно виглядало,
В змерзле вікно виглядало.
Когось виглядало, а може, й мене?

Справді, хіба є ще кращий музичний символ Львова, як Піккардійська терція? Спогад. Сходжу з Кормутової гори в розпалі золотої осені. Несу з собою думки після зустрічі з Антоничем в місці його спочинку. Повз церкву Анни проїжджає трамвай, на нього падає останній жовтогарячий промінь того дня. І тут зринає:

Ці співи фантастичні, мелодії містичні,
За очі голубі усе тобі.
За голос твій співочий, за усміх твій дівочий,
Що будить рій жагучих мрій.
За голос твій співочий, за усміх твій дівочий,
Що будить рій жагучих мрій.

Або я чимдуж мчав по Героїв УПА зі сторони Кульпарківської, на ходу спонтанно вирішив з’їхати в бічну вулицю і не вписався.. Врізався в паркан. З ровера злетів ланцюг. Слово ланцюг породилу асоціацію, і пісня сама зачалася:

Ланцюг протерсь помалу-малу,
Схопився спомин і побіг,
Чуй як глузує з нас зухвало,
Я знову в тебе коло ніг.
Чуй як глузує з нас зухвало,
Я знову в тебе коло ніг.

Напевно такого Львова більше ніколи в моєму житті не буде.
Адже праця в УКУ по поверненні з Кракова мені не дала такого Львова...

Оскар Пітерсон "Якщо мені доведеться тебе втратити"...

...

Наш механічний годинник став за 15 друга..
Якесь видання написало, що Це сталося пообіді..

Небо не плаче, як дехто каже, небо радіє. А ми смутимося, бо чуємося осиротілими..

Просинатися

Просинатися неприємно... Каже Ентоні Демелло, індійський єзуїт і проповідник.
Ентоні Демелло також каже: "Багато людей не хоче просинатися. Ви не хочете просинатися, визнайте це."
Він тут же проводить паралель із бути щасливим. Більшість людей не хочуть бути щасливими. Вони думають, що хочуть, але це не так.
Маючи якусь свою візію щастя, обманувши себе, що тільки за якоїсь там умови, яку вони самі собі нав’язали, вони будуть щасливими, вони тим часом схожі на першовідкривачів Бразилії, що помирали від спраги, плаваючи в прісній воді. Бо не знали, що навколо них не море, а гирло великої ріки..
Плаваємо в щасті, але не торкаємося до нього. Бо або не знаємо, або не хочемо.

Гарний цей Ентоні Демелло. Він веде лінію екзистенціалістського християнства. Екзистенціалістське.. Хм.. Якщо ви слабо розумієте, що це таке, уважно подивіться "Матрицю"..
Ентоні Демелло цікаво розігрує деякі речі з індійської філософії. Майя, павутина..


"О страшна мара! Майя, ілюзія, як говорив Свамі! До якої ж межі доходить її сила?
Людина вмирає, віддає своє життя на олтар громадського життя, і їй обіцяно, що життя її не пропаде даремно, що воно наблизить жаданий час загального звільнення й добробуту. І це — обман! Не можна досягти недосяжного, не можна безодню прагнення наповнити здійсненнями, навіть найзначнішими. Бо смерть приходить і все забирає з собою — величність і нікчемність, славу й ганьбу, багатство й бідність. Все — в людині, а вона — ефемера, піна в безмірному океані Вічності"
(Чаша Амріти, Олесь Бердник)

Цій філософії бракує Христа. Ентоні Демелло говорить про Христа.

Усвідомлення цілковитої приреченості і власної немочі - це пробудження.
Усвідомлення приреченості у  екзистенціоналістів-атеїстів є. Усвідомлення немочі - вони на цьому не акцентують. А от порятунку вони не бачать. Вони його відкидають, не хочуть в нього вірити..

Добре, вони хоча би пробудилися.
Адже пробудження болісне, це непростий акт.
Спробуйте встати на годину раніше завтра, чи краще декілька днів під ряд. Спробуйте встати не в звичну годину.
Або згадайте болісне пробудження в наметі на природі - чи то в горах чи то в лісі - у холодну днину - восени, зимою, ранньої весни - дуже рано. В наметі холодно. Треба вилізти зі спальника. Дуже неприємне просинання.

Просинатися неприємно. Особливо, коли твоє життя - це труд та марність. Суцільні затруджені дні.
Але проснутися треба.
Треба. Це треба звучить в розріз сучасному релятивізмові. Сучасний релятивізм запитає: "Хіба?", "Чому?" і "Хто сказав?".
Але християнин повинен проснутися. Для того, щоби знайти в цій павутині, в цій холодній гнітючій пустелі Його - Христа - своє спасіння.

*

Якось кума Соля поділилася одною гарною побожною практикою. Свого часу вона вставала щоранку о 6-ій і молилася. Це була не надто довга молитва, може, не більше 10 хвилин. Потім вона могла ще подрімати. Але вона робила це зусиллля - проснутися завчасу, ще задовго до того, як тобі дійсно треба проснутися на роботу, щоби пожертвувати кілька хвилин на розмову з Богом. Це гарна жертва.

*

Допіру не звертав уваги, а нині можу впевнено засвідчити: Весна вже розквітла на повну силу. Літо приходить..
Але літо не починається 1 червня, а 23 червня. І астрономічно і температурно. Про це знають на Заході. Ніхто там не починає відлік літа від 1 червня.
Тож ще весна триває. Нехай ще потриває.. Насолоджуймося нею, бо вона вже розквітла на повну силу і приносить свої перші плоди..
Тішмося весною, поки день ще довшає, а ніч коротшає. Поки ще рояться плани на літній час, і ще не було коли викреслювати з переліку запанованого те, що точно не здійснити..

*

З Касіком їмо друге в цьому році морозиво і слухаємо старі пісні. Старі, але вічні...

Орда так боялася пісні, що замордувала її юного аполітичного неамбітного творця..

Потрясіння

Якби заборона на вконтакті та однокласники запрацювала на 100, або принаймні 70 відсотків, це було би суспільне потрясіння рівносильне Революції Гідності. Почасти, для когось може й більше.
Можливо, діти трохи повиходять на вулицю і гратимуть в футбол, стрибатимуть на скакалці, їздитимуть на роверах, плаватимуть в річках...
Деякі деструктивні пабліки із пащі пропасті русского міру всеодно перекочують в фейсбук. Але їхній ефект і вплив на психіку буде, очевидно, меншим.
Розумію, для багатьох людей це буде потрясіння співмірне з пожежею або кражею. Чи втратою близької людини. Дорогі, не варто так уповати на електронні середники. Ніщо в цьому світі не вічне. Збирайте скарби там, де "ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають." (Мт 6:20) І якщо ваше серце (Мт 6:21) в якихось контактах чи однокласниках, то чим ви відрізняєтесь від недалекоглядних безумців, пшонок і януковичів, які будують палаци за 5-метровими мурами, ніби вони житимуть тут вічно..
Будь-яка прив’язаність є шкідливою. Прив’язаність до іншої людини під силу нашій психіці, якщо її не посилювати різними фотками, записами на стіні, лайками і приватними повідомленнями. Тому якщо хтось надто сильно тужить за цим всім, у нього була нездорова прив’язаність.
Насправді ж, прив’язаність до самого себе.. Тому що це особистий профіль, у якому ми колекціонуємо щось, особистий профіль, який ми самі для себе відфільтровуємо і на свій лад організовуємо. Це самі ми.
Зрештою, потрібно повернутися до інтимності стосунків і не бігти виставляти частинку їх на показ усім. Краще, щоби про ваші стосунки знали тільки ви двоє.. Тому якщо йдеться про якісь фоточки чи статусики, якщо ви їх боїтеся втратити, то не здається вам, що вас більше цікавила реакція ваших френдів, ніж сама суть стосунків, ніж ваш партнер.. На жаль, це проблема кожної соціальної мережі. Стосунки стали суспільною престижністю, ідолом і втрачають приватність та інтимність..

Розумію, однак, що заборона не працюватиме, можливо, навіть і на 70 відсотків.. Все ж, ефект буде. Якщо половина юзерів освоїть vpn-сервіс, то основної мети заборони досягнуто - користувачі залишатимуться в мережі анонімно. І виглядатиме, ніби не в Україні вконтакті така популярна мережа, а в Польщі, Нідерландах чи Німеччині.
Ефект буде, тому що на офіційному рівні російські соцмережі будуть заборонені, тому про якийсь серйозний бізнес йтися не може.
Більше того, якщо наші люди знайдуть гарну альтернативу, а тієї альтернативи не бракує, ніхто не захоче вертатися назад в пащу русского міра.

*

На жаль, через несподівану хворобу (заразився в батьків...), не зможу піти на прощу в Унів. Шкода, мав багато намірень. Та й взагалі кожна проща - це неймовірні духовні пережиття, докорінне очищення і ще купа знайомств і нових вражень.
Між тим, як працюю і вчуся, слухаю НАСА, що вони розповідають про space farming і space probes Вояджера - першого космічного апарату, який вийшлов в interstellar space..
Чомусь мої погляди мимоволі звернені в небо.. Чи то просто зоряне небо, чи deep space, де ширяють апарати запущені 40-50 років тому.
І все ж, як мало би бачимо на небі з того, що Бог для нас сотворив у цілому величезному Всесвіті.. В найкращу пору за містом якихось 3 тисячі зір. А наша галактика має їх 100-300 мільярдів! А таких галактик лише в одному каталозі телескопа Габбл 200 мільярдів!

Направду: Коли на небеса спогляну, твір твоїх рук, на місяць та на зорі, що створив єси, то що той чоловік, що згадуєш про нього, або людська істота, що про неї дбаєш. (Пс. 8:4-5)

"Його врятує музика..."

Дуже швидко фейсбук перетворився на телевізор чи радіо. Відкриваєш стрічку - а там мирська метушня.. Особливо після великих подій чи резонансів. Когось підстрелили, чи хтось показав дупу на сцені, чи десь побилися на 9 травня.. хтось святкує, хтось не святкує.. На жаль, не усі з келії чайної троянди.
Дивно, як навіть духовна інформація перетворюється в фейсбуці на попсу..
Недавно почув від Касіка про одного хлопаку: "Його врятує музика.."
Його музика мала би врятувати від "Тернину й осот вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польову." Хм.. Це те саме, що сказати: "Алкоголь врятує його..". Ні, музика від цього не рятує. Чи врятує музика від метушні і порожнечі? Це більш ймовірно..
Колись така музика мене рятувала:

Бердичів. Нотатки мандрівника

Колись Бердичів був 5-им найбільшим містом в Україні після Одеси, Києва, Львова та Харкова. Це місто направду дуже цікаве своєю багатьолітньою єврейською історією, старовинними церквами та будинками. Та найперше я хотів відвідати Санктуарій Матері Божої Святого Скапулярію - древній кармелітський монастир. Мені випала така нагода в понеділок 8 травня.

Найоптимальнішим способом добиратися до Бердичева з Києва мені видавалася залізниця. Дорога займає близько трьох годин у "сидячому" вагоні - електричці зі зручними кріслами, окремими для кожного посажира. Виїхавши без 15-ти 8-ма я прибув приблизно о 11-ій годині.

За вокзалом виднілося декілька дев’ятиповерхових будинків, а на передньому плані - ринок. З першого погляду виглядало, що Бердичів дійсно велике місто. Хоч вокзал розташований далеко від центру міста і тим більше від монастиря - мого основного пункту призначення.

Щоби краще усе оглянути і мати багато часу на робіння висновків я виріш пройтися пішки і трошки пофотографувати.

Гостей міста зустрічає радянський танк. Такий є у кожному місті на Великій Україні, мабуть. Він мав би казати радянським рабам: Пам’ятайте, хто вас "визволив"! Він демонструє силу і могутність радянської влади, котра прийшла в місто, де у часи нацистської окупації винищили більше половини мешканців, решту - вивезли на роботи в Німеччину, і визволяти, фактично, уже залишилося нікого.

На будинку поруч - звичні радянські лозунги. Колись, напевно, того "добра" було більше. Нині Бердичів виглядає уже досить декомунізованим і на будинках з’явилися нові назви вулиць. Як-от:

Місто трішки просунулося в благоустрої. На центральній вулиці зробили велосипедну доріжку.

Але таку я бачив лише одну..

За плануванням і структурою Бердичів можна назвати типовим подільським містечком. Хоч воно й розташоване уже в Житомирській області.

Так виглядає типова забудова Бердичева з довоєнного часу. Ці будинки мають подібний стиль і колір, і є 2-ох або 3-ох поверховими. Вони розкидані на великому просторі, що має протяжність близько 4-ох кілометрів. Це свідчить про розміри старого міста.

Як і в багатьох містах України поміж цими красивими історичними будинками часто трапляється нахабні вкраплення хрущовок, брєжнівок і горбачовок. Очевидно, старі будинки після виселення і винищення їх колишніх жителів занепадали. І їх зносили. Досі в місті можна зустріти багато занедбаних будинків. Як от:

Щоби місто мало гарний, так би мовити, "ансамблевий" вигляд і було привабливою і затишною туристичною атракцією, ІМХО, потрібна генеральна і всеосяжна реконструкція.

Ще декілька будинків. Мені особисто цей будинок видається досить симпатичним:

Деталі фасаду типового бердичівського будинку:

Серед іншого, був радий натрапити на одній бердичівській вулиці на міжвоєнний конструктивізм:

Навпроти будується розрекламований на все місто ЖК "Шевченківський", який можна м’яко кажучи назвати ніяким:

Насправді окрім цього будинку спостерігати якоїсь особливо бурхливої будівельної активності в Бердичеві не доводиться. Навпаки, зустрів два великих довгобуда, порослих деревами.

Так небавом я дійшов до центральної площі міста. Вона вже акуратно облагороджена і обставлена цікавими атракціями. Як от фонтан-земна куля:

На збільшеному зображенні можна побачити, як повільно стікає вода.

Чи пам’ятник "Бердичівському костюмчику"...

А ось так виглядає сама площа:

Я прямував далі, заглиблюючись в старішу частину міста, поступово наближаючись до монастиря. По дорозі лежали дві старі церкви. Римо-католицька святої Варвари і православна Святого Миколая.

На жаль, римо-католицька церква була зачинена, а у православній фотографувати всередині не дозволено.
У Свято-Миколаївській церкві було дуже затишно. Я направду почувався як у нашій церкві. Стіни були розписані радше в українському сільському стилі із підписами церковно-слов’янською.
Пізніше я вичитав у Вікіпедії, що в церкві святої Варвари брав шлюб сам Оноре-де-Бальзак.
Тут же почався сильний дощ. Впродовж мандрівки я був не раз себе виялав за необачність не взяти з собою ні парасолі ні будь-якого теплішого одягу, ніж просто одна футболка. Тому я трохи спішив до монастиря сховатися від дощу.

Перед монастирем встановлений пам’ятник улюбленому папі, папі-слов’янину з українськими коренями.

Насправді перше враження: трава перед монастирем і немає людського заїзду. Ззовні монастир виглядає досить занедбаним. Це спадок радянського часу. На щастя, всередині він уже більше-менше відреставрований.

Ще один спадок радянського минулого - це те, що монастир ділить приміщення із музичною школою, яка розташувалася у дзвіниці і прилеглій будівлі:

 

Маріє, Царице й Окрасо Кармелю, молися за нас...

Після нетривалої розмови з отцем-кармелітом, благословіння та молитви у головній та підземній церквах, я вийшов на дощ, перейшов на інший берег річки Гнилоп’яті і зробив кілька знимків монастиря.

У тій частині міста є стара православна церква:

Серед приватної забудови виділявся цей старий будинок

Там же мені довелося побачити найпатріотичнішу зупинку в Бердичеві:

То був пік дощу, я сховався під старою кронистою грушею і насолоджувався видом на монастир, тим часом обідаючи і плануючи наступний маршрут.

Бердичів - місто багате знаменитими історичними постатями та культурними діячами, та, проте, в місті пам’ятників не так багато. Окрім традиційного Шевченка, є декілька пам’ятників "визволителям" і декілька, пов’язаних з історією України. Радше, пам’ятних знаків..

Тарас..

Пам’ятник жертвам Голодомору

А ось це пам’ятник борцям за волю України. Він вшановує два покоління: учасників Другої світової і українсько-російської війни. Це дуже гарна практика - додавання радянським пам’ятникам нового українського змісту.

Пам’ятник 2000-ліття Різдва Христового.

Бердичів має декілька ставків. Велика вода це завжди гарно, особливо в великому місті. Проте, на жаль, якоїсь набережної чи привабливого місця над ставком немає. Є пішохідний міст.

В Бердичеві також є наша греко-католицька церква. То став мій другий пункт призначення.

Як бачите, вона дерев’яна. Це не дуже типово для наших церков у Центральній Україні. Також, зауважте, вона не має парканів і загорож. Це добрий знак. Вона відкрита до світу.

Навіть попри те, що наша церква була зачинена, вона навіть тут зуміла мене прихистити. Я сховався від дощу і холоду на ґаночку і перечекав, коли дощ почав відступати:

До вечірнього поїзда було ще декілька годин. Інше цікаве місце, яке я хотів був відвідати - єврейське кладовище. Але ще по дорозі мені трапилася одна цікавинка - я її назвав церква-діснейленд.

Ви самі усе бачите. Це ситуація комі-трагічна. На жаль, не всі православні громади можуть знайти місце для будівництва храму. Доводиться робити якось так..

Частина дитячого майданчика за церквою залишилася. Справедливости ради варто сказати, що там він дуже занедбаний. Тому, мабуть, коли церква взялася за нього, до принаймні приведе до ладу якось цю територію.

Єврейське кладовище у Бердичеві, або, як кажуть в Галичині "окописько", - найбільше, яке мені доводилося коли-небудь бачити. Воно доглянуте і, виглядає, тут часто бувають відвідувачі. При мені комунальні служби стригли траву, а до могили рабина Леві-Іцхака йшли паломники.

На єврейському кладовищі мені вперше всміхнулося сонце. Мандрівка йшла до завершення, я поволі рухався в сторону вокзалу, куди було добрих 5 кілометрів і по дорозі фоткав і роздивлявся.

Трохи скажу про місцевий люд. В місті абсолютно домінує українська мова: в розмові і на вулиці. Чути якісь невеликі вкраплення суржика. Кілька разів доводилося чути російську мову. Але не більше як в будь-якому великому місті Західної України.
По місту ходили ватаги хлопчаків. Були люди на роверах, особливо молодь. Хоча не надто багато. В розмовах я чув, як дорослі люди говорили про заробітки в Польщі. Якийсь чоловік розповідав про Краків..
Місто робить враження незатонулої Атлантиди - загубленого світу в центрі України. Ситуація до болю знайома, таке я вже бачив в Ніжині. Колосальний туристичний потенціал, але ніхто про те не знає і гірше, нікому то не треба.
Але логіка підказує, що тривати так довго не може. Коли-небудь хтось мусить дати місту лад. Але поки до того дійдуть руки, ми втрачаємо час. Втрачаємо час, який би міг бути наш..

Останні півгодини я тинявся вокзалом. Зайшов на другий поверх, побачив, у якій країні і якому часі живуть місцеві залізничники.
Хм.. Це дійсно багато пояснює..