Так буває завжди. Було й тої ночі, нічого незвичного, нічого незвичайного. Дружина проснулася від рипу старого паркету під моїми важкими находженими ногами. Я приліг на диван, звісив ноги на кріслі, тихо включив музику. Ноги гуділи, як тунелі метро.
Пішов в душ, змив з себе бруд міста, сліди чужої крові... Обережно заліз під ковдру до жінки, вона ніжно замуркотіла.
- Втомився, коханий?
- І не кажи, - зітхнув я.
- Бідолашний. - погладила вона мене по волоссю. - Але мусить хтось і кров пити.
- Робота є робота. - погодився я.
- Робота тебе знищить...
Ми трохи покохалися, я похизувався перед дружиною своїм чудовим мандатом.
Потім ми бурмотіли. Ми бурмочемо ночами, вдень ми ніколи не бачимося.. "як добре живеться простим людям, які торгують в магазині, чи клепають автомобілі на заводах, лагодять дороги, пишуть комп’ютерні програми, підмітають вулиці... хех", - з сумом зітхали ми.
"Поспи трошки, любий, хоч трошки поспи.. Завтра нап’єшся ще крові, буде знов трохи часу на нас..." - шепотіла мені кохана на вухо.
