Свіччине богослужіння

Сьогодні воно починалося як літургія для двох. Я, старша пані, а ще священик і семінарист, який прислуговував.
То ще було зовсім світло. Але потім по одному почали сходитися люди. До кінця назбиралося 8.
На тій літургії кожен гість, який приходив, насправді приносив стільки радості, любові. Мабуть, як ніде більше, кожна душа, яка стояла там, була так цінна, так бажана.
А потім почало темніти, і стало очевидним, що все світло, яке є в церкві - це тільки свічки. Ніякої тобі електрики, штучних ілюмінаторів. І якби не світло знадвору, від хмарочоса, який підпирав церкву, то здавалося б, що ми поринуле у якесь глухе карпатське село, чи в Стару Україну гетьманів і кошових..
Свіччине богослужіння. Так! Це співзвучне із Свіччиним весіллям - події відбувалися за якихось може 2-3 кілометри на північ - на Подолі. Та ще й в ті часи, коли Поділ мав справжнє українське обличчя..
На тому святому місці, на якому стоїть церква на Інститутській, мабуть, літургії завжди такі глибокі і сильні

*

Ну чому люди досі дзвонять на телефони, щоби вирішувати суперважливі речі, роблять це без попердження. Деяким типам, типу мене, треба сісти і все холоднокровно обдумати.. Я вже жалію, що дав швидку відповідь.
Коли тобі пишуть листа, ти завжди 1. знаєш, про що йдеться до того, як тобі доведеться давати відповідь 2. маєш час подумати..

*

Окуляри, коли вони стають частиною іміджу, це та ж схованка від світу, як об’єктив фотоапарату, з-за якого все видно, але за яким не помічають. Подумайте про таке. Ті, хто носять чорні окуляри, думають, що ховаються за ними від сонця, хоча насправді ховають свої очі, в яких написано всі емоції і те, чого людина не каже. Тому ті люди, які носять чорні окуляри, думають, що вони дуже круті.
Ті, хто носять окуляри з прозорими лінзами не здатні заховати свої очі. Але між світом їхніх внутрішніх переживань і зовнішнім світом є бар’єр. Хоч і прозорий, та цілком існуючий. Це бар’єр істотний, бо він спотворює те, що прововляє обличчя. Тому ті самі люди в окулярах і без окулярів виглядають по-різному..

Як русини стали українцями

Багато написано про те, як, чому і коли русини перестали називати себе русинами чи руськими і стали називатися українцями.
На Галичині цей процес затягнувся до кінця 30-их років. З появою і активізацією молодіжного націоналістичного руху і масовою самоболізацією українців у ці рухи, слово русини вийшло з ужитку. З кількох причин. По-перше, так українців називали поляки. Вони вперто ігнорували назву українців тому що тоді потрібно було визнавати, що Західна Україна окупована. Бо тут живуть українці і там, на тому боці Збруча теж живуть українці. А значить це один народ, який волею історичної долі опинився у різних державах. Якщо ж йдеться про якихось там русинів, то дідько їх знає, хто вони такі. Може це недополяки? Мій польський колега Міхал так і казав: русини то були частиною Польщі...
По-друге, по той бік Збруча русинами вже ніхто себе не називав. Тому галичани, усвідомлюючи себе частиною великої України, спішили теж назватися українцями. По-третє, назва русини асоціювалася з Росією. І всім негативним, що несе в собі ця держава.
Але здається, найважливіше було інше. Четверте.
Україною називали початково землю, яка лежала на порубіжжі, на грані двох світів. Люди, які жили в цій початковій Україні боролися за кожен клапоть землі із своїми віковічними ворогами кочівниками. Це був такий собі дикий схід. Ця земля виховувала у людей завзятість, характер і волелюбність.
Українці як модерна нація почали формуватися у період козацтва, використалізовуючись із старої нації русинів, які колись займали широкі простори в Центральній і Північній Європі. Тому, наприклад, білоруси не стали українцями, тому що в них не було козацтва. Вони олитовчились. І стали говорити іншою мовою і зрештою ментально втратили зв’язок з Україною. Як і інші русини інших теренів, вони попали в неволю до інших народів і втратили свою незалежність. Це сталося з русинами в Галичині і в сучасній Східній Польщі - від міста Кракова, Святошина, Судомира і до Лемковини і Надсяння, це сталося в Сілезії, де русини спочатку ополячилися, а згодом онімечилися, остаточно втративши зв’язок зі своїми коренями, це сталося в Саксонії, Чехії, Словаччині, Угорщині, Румунії і Молдові. Щодо Росії, це окрема історія. Спочатку там русинів було фізично винищено. На їх місце прийшли москалі - отюрчені угро-фіни з модифікованою церковнослов’янською мовою. Опісля усі русини і українці, які потрапляли у Московію втрачали свою ідентичність і ставали безликою сірою масою-ордою.
Тому назватися українцем для русина означало стати вільною свобідною людиною.
Це ніби зараз змінити зашкарублу штучну, штучно нав’язану російську мову на українську - вільну, викохану в степах, вигартовану у столітній боротьбі з різними загарбниками і завойовниками.
Залишитися ж русином означало раніше чи пізніше стати частиною якоїсь імперії. Приниженим, упослідженим, зневаженим, не здатним на самозахист, зрештою здатися і з русина стати поляком, або словаком, або чехом, або угорцем, або румуном...

Українці - нація козацька, тому що вони живуть на краю, на рубежі двох світів, щоби тут творити нове життя.
Тому русини стали українцями, тому що прийшов наш час творити нове життя.

*

Сьогодні цілий день сиджу лікуюся. Більше сиджу, як лікуюся. Ніхто ще не придумав, як лікувати простуду. Спостерігаю, як міняються барви неба над лівим берегом Дніпра, а просто переді мною новозбудований найвищий житловий будинок на лівобережній Україні (на правобережній - хмарочос на Кловському узвозі).
Тим не менше, робота мене знайшла й тут. Приходять листи, які треба перекладати, прохання щось поґуґлити різними мовами, а ще сирі законопроекти, з якими треба ознайомитися і muitos palavras per nada, на які треба накинути оком.
Погана новина в тому, що накрилася моя поїздка до Львова і її, скоріш за все, треба відкласти на наступні вихідні.
Вчора на проповіді в церкві на Львівській площі, я подумав, що маленькі повчальні історії, які люблять розповідати деякі отці, для більшої наочності, якщо це не маленькі епізоди, а нормальні собі такі історії, просто скорочені до найважливішого, це міг би бути прекрасний малопрозовий жанр, у стилі новел Акутаґава Рюноске. Часто в тих історій є багато такого, що можна назвати сюрреалістичним. Вони завжди виключно повчальні, тому те, що мало би бути цікавим у їх опрацюванні - це форма подання і шлях, через який до читача приходили б прозріння і катарсис.

*

Коли в мене самі зімкнуться очі, як я вже не зможу їх силувати читати польські протоколи лікування бронхіальної астми, мені снитимуться юридичні терміни міжнародних договорів про фармацевтичні поставки, який бідолашний відділ міжнародних зв’язків так і не спроміглся перекласти самотужки. Якби вони дійшли до рядка: "Робочою мовою договору є англійська. Будь-яке тлумачення, інтерпретація чи обговорення навколо документу може вестися лише англійсько мовою..." Якою була би їхня реакція?
І це пройшло неповних два тижні. Ледве тримаюся на ногах, від того, що десь необачно простудився, весь час в офісі ношу чай з кухні в кабінет і шукаю інші різні джерела тепла.
Раптом час став таким дорогоцінним, з’явилася туга за краківським громадським транспортом і місцем роботи, де все чітко і ясно: на яких умовах і скільки платять, час на читання чи перегляду фільм став розкішшю.. В метушні робочого дня десь глибоко з підсвідомості виринають мрії про спокійне і затишне життя в Мельниці..
*
Київ - то лірика тружденних. Безликі люди метро і нетрі купців і перекупців, які хочуть на кожному вільному сантиметрі вторгувати яку-неяку копійку в будні змінюються дикою жагою розваг і блюзнірською демонстрацією розкоші у вихідні..
Це місто - кульмінація всією Великої України, де кожен - тихий співучасник злочину. Той, хто свідомо задкує і мовчить, коли кожного дня чиняться масові злочини проти української мови і культури, і той, хто злочинно байдужий до всього, що чинеться несправедливо, і той, хто свідомо і цілеспрямовано продовжує чинити несправедливість, ні разу не провалившись під землю, яка чомусь його ще носить, не згорівши на землі, яка чомусь під ним не горить..
Це місто типово НЕ європейське. Це те місце, де церкви стали музеями далеко задовго до того, як це стало загальноєвропейським трендом..
А та атмосфера нібито старого Києва, яку так намагаються зберегти деякі старожили, - то атмосфера імперського колоніального міста, такої собі північної Одеси. Бо колонізатор надто постарався, щоби витіснити заглушити дух справжнього українського Києва - барокового, козацького, того, яке приймало Богдана Хмельницького, такого, в якому працювала Києво-Могилянська академія.. Тому.. До чого ці сентименти над "історичною частиною"? Яка вона в біса історична? 19 століття? сталінський період? Колонізатори залишили нам кілька церков, просто тому що до них руки не дійшли, а все інше - воно може йти просто під знос, ніякої там особливої ні культурної, ні історичної, ні естетичної цінності немає. Навпаки від нього тхне духом старої імперії, духом провінції в цій імперії, булгаківщиною, денікінщиною..
*
Це те місто, яке особливо потребує молитви. Справжніх запалених місіонерів, апостолів віри. Титанічної копіткої праці для його одуховлення..

нові обставини

Київ. Минув тиждень.
Як же воно все важко.. Тішить тільки думка, що я тут ненадовго, бо, як кажуть поляки, "здецидувався" вже щодо свого майбутнього.

Тримаю в таємниці, чим я зараз займаюся, бо ще нічого неясно, як далі розрулиться ситуація. І якщо часно, деколи в важкі хвилини хочеться, щоби ситуація розрурилися так, щоби я звідси поїхав. Але тоді думаю, що це слабкість і жену від себе ту думку, мовляв: нехай Бог скаже, як має бути. І ще: я дуже потрібен своїй країні. І таких як багато. І я не сам.

Навіть коли повернуся з Києва з пустими руками, то таки точно не з пустою головою, той досвід, який здобуду тут, буде дуже корисним у подальшому житті.

Коли вчергове страждаю від того, що сам добровільно і свідомо, з власної волі взяв на себе забагато, згадую псалом 131:

Серце моє, о Господи, не горде, та й очі мої не несуться вгору. Я не женусь також за тим, що велике й дивне для мене.

Коли ми переоцінюємо свої можливості, це елементарна гордість. Не треба думати, що ми всесильні.