*

 Звичайна, можливо, стандартна відповідь від чату Джі Пі Ті:

- О, чате Джі Пі Ті, скажи мені, будь ласочка, яка доля в персонажа відповідно до естетики різних епох: ренесансу бароко класицизму романтизму експресіонізму імпресіонізму екзистенціалізм постмодернізму?

І Чат Джі Пі Ті дав мені відповідь.

Доля персонажа у літературі може значно відрізнятися відповідно до естетики різних епох. Ось загальний погляд на те, як доля персонажа відображалася в різних епохах:

1. Ренесанс: У ренесансній літературі, персонажі мали сильну долю та віру у власну силу. Вони прагнули до саморозвитку, навчання та досягнень у всіх сферах життя.

2. Бароко: В бароко доля персонажів часто була піддана драматичним коливанням та інтенсивним страстям. Суперечки, внутрішні конфлікти та протистояння були поширеними мотивами.

3. Класицизм: У класицизмі, доля персонажів зазвичай підпорядковувалася моральним нормам та ідеалам гармонії та порядку. Вони часто служили прикладом ідеального героя.

4. Романтизм: Романтичні персонажі мали сильну індивідуальність та склонність до драматизму. Їхня доля часто пов'язана з пошуком внутрішнього сенсу, свободи та пригод.

5. Експресіонізм: В експресіонізмі, персонажі часто переживали екстремальні стани, втрату розуму та відчай. Їх доля часто символізувала душевні страждання.

6. Імпресіонізм: Імпресіоністські персонажі зазвичай були спостерігачами повсякденного життя та невеликих моментів. Доля їхніх персонажів може бути пов'язана зі зворушливими моментами та враженнями.

7. Екзистенціалізм: В екзистенціалізмі, персонажі розглядали свої долі в контексті абсурдності життя. Вони зазвичай ставили питання про сенс існування.

8. Постмодернізм: У постмодернізмі, доля персонажів може бути фрагментарною та сплутаною. Постмодерністські автори зазвичай грають з концепцією ідентичності та створюють складні, метатекстуальні персонажі.

    

   Яка доля персонажу відповідно до викликів сучасності? Виклики не змінилися. але сучасність не така. Ми спостерігаємо за жахливою війною в режимі онлайн. Сама ж ця війна, саме поле бою - це часто безконтактні бої, коли на тебе щось зверху прилітає, коли ти комусь прилітаєш, не бачачи ворогового обличчя. Яка доля персонажу в сучасних стосунках?

   Але що важливіше - не яка доля персонажа. А те, як цей персонаж іде наперекір обставинам, що складаються.

   Як персонаж буде поводитися відповідно до християнського персоналізму 20 століття? Відповідно до богослов'я тіла Івана Павла ІІ і інших?
   

 

*

 О ні-ні!

Penzu вимучує. У мене гарна думка, вона ось-ось зараз втече, вона вже втекла!

Бо я доказую, що я не робот, вибираючи на картинці велосипеди, автомобілі, світлофори, автобуси.. І пішохідні переходи!

Я вже вибрав усі автобуси на картинках, і тепер я думаю про ці надокучливі автобуси, які не приходять вчасно, на які треба довго чекати, у яких немає місця сісти і дивитися на дорогу, яка пробігає повз вікно.

*

 Ціла плеяда американських фантастів-п'ятдесятників. Умовно, звісно, 50-ники. Бо вони п'ятдесятники-сімдесятники. Просто це піковий період, спочатку писали книги, потім вийшла Космічна одіссея і світ був сповнений оптимізму щодо нових відкриттів, подолання нових горизонтів. Так, адже за кілька років вперше нога людини ступить на Місяць, досягне своєї найдальшої точки від Дому. Від книги до мети - від мрій до їх здійснення за сотні тисяч кілометрів.

А потім, у вісімдесятих буде La Soupe Aux Choux після 1978-ого Le Gendarme Et Les Extra-Terrestres. І космічна ера різько загальмує навіть не встигнувши як слід розігнатися на автостраді людської історії.

Рей Бредбері, Артур Кларк, Джон Бойд, Кліффорд Сімак, Айзек Айзімов, зрештою,а потім юний і амбітний Жан-Мішель Жар, котрий написав музику для їхніх мрій.. 

*

 Такі автори як Ірен Роздобудько, що належать до дещо кращої української літератури, як огидні Дністровий і Люко Дашвар, або дитячо-вульгарний Дереш, такі автори, які належать до постмодерну як стилю, а не як епохи морального релятивізму, їхні твори - як якась дуже вишукана, чи радше не вишукана, а таємнича страва.

Так, згадався цей уривок із "20 тисяч льє під водою"

Les plats, recouverts de leur cloche d’argent, furent symétriquement posés sur la nappe, et nous prîmes place à table. Décidément, nous avions affaire à des gens civilisés, et sans la lumière électrique qui nous inondait, je me serais cru dans la salle à manger de l’hôtel Adelphi, à Liverpool, ou du Grand-Hôtel, à Paris. Je dois dire toutefois que le pain et le vin manquaient totalement. L’eau était fraîche et limpide, mais c’était de l’eau, — ce qui ne fut pas du goût de Ned Land. Parmi les mets qui nous furent servis, je reconnus divers poissons délicatement apprêtés ; mais, sur certains plats, excellents d’ailleurs, je ne pus me prononcer, et je n’aurais même su dire à quel règne, végétal ou animal, leur contenu appartenait. 

Страва, яку ти споживаєш і розгадуєш, а що в ній є. І може ти такий знавець і поціновувач, що тобі вдасться розгадати усі інгредієнти і їх співвідношення, а також спосіб приготування, а може ти як учений, що став заручником Капітана Немо і не може не те що інгредієнтів розпізнати, а навіть визначити тваринного чи рослинного походження є їжа.

Звісно, я у жодному разі не хочу перехвалити цю сучукрліру, чи сказати, що смакую нею, бо це, на жаль, не так. Я не можу так смакувати сучасною українською прозою, як наприклад смакувати Куліша або Винниченка, чи того самого Жюля Верна. Але окремі автори сучукрліту справді потребують підходу знавця, підходу дедуктора і детектива. Це не приємний і легкий салат, це каша, часом підгоріла, до якої додали усе, що було на кухні, чи простоювало в холодильнику.

Ти їси цю підгорілу вінігретну кашу і намагаєшся вгадати її складники, але смакувати вона тобі ніяк не буде. А від якоїсь і вирве - як від Дністрового якогось там.

 

*

Тепер так рано темніє.

Жовтнево-листопадові сутінки важкі, дуже темні..

Christ is the morning star

who when the night of this world is past

brings to his saints

the promise of the light of life

and opens everlasting day.

*

 Читати мовою можна в спокої і комфорті, говоріння і відтворення ж вимагає агресивного штурму мозку. Це можна порівняти із важкими фізичними навантаженнями - щоби досягнути якихось помітних змін у своєму тілі, потрібне наполегливе і свого роду агресивне втручання. Так само оволодіння мовою - це не читання, яке є просто розширенням. Це говоріння - перехід на якісно вищий рівень. Потрібно агресивно діяти, аби проламати чергову стіну своїх обмежень.

*

 Протягом дня роїлося декілька думок, які я хотів тут залишити, а зараз втома все поглинула. Треба спати, було вітряно, було мінливо.

Хіба що думка, що Ірен Роздобудько мені навіть трішки імпонує. Серед усього сучукрліту вона вирізняється цікавим письмом, цікавою "тканиною" тексту, і не зловживає вульгарщиною. Ось уже четверту її книжку прослухав..

*

Заглиблюєшся в літературознавство, а в ньому у літературну критику, і бачиш, на що література взагалі може бути здатна.

Мистецтво, звісно, боготворять, як і будь-що інше, котре видається, лише видається, чимось піднесеним і неземним, але ж, о слава літературознавству, котре знімає пелену трепету і чарівливості там, де просто автор просто гарний штукар.

 

Бо всяке ідолопоклонство спустошує своїх поклонників, всякий ідол - це злодій, створений власноручно. Він краде тебе у тебе ж з твоєї ж ласки. Що залишається по крадіжці? Порожнеча, пустка, спустошення.

 

На що взагалі здатне мистецтво? О, кожна епоха відповість по-своєму. Імпресіоністи би сказали, що воно здатне вражати.

*

 Якщо тебе хтось трафляє своєю задерикуватістю, гіперактивністю, що спрямована на пониження інших, вивищення себе, молися Господеві, щоби поставив його над чимось великим і відповідальним, котре потребує усією людської енергії, яку може вмістити Божий день, яка потребує суперресурсів і надзусиль.

І тоді все це зайве, те, що надміру, швидко обітнеться. І хтозна, може така людина принесе немало користі. З Божої ласки

*

 Ще просинається світ, туман конденсується і скапує з поверхонь, доброзичливий сміх префекта і спів пташок в ранковому лісі з протилежного боку кімнати. Прапори показують, що зараз повний штиль, але ліс там, десь над Дністром, зараз ще чарівніший і потаємніший. Ліс, який ховає печери, печери, що провадять до надр Землі.

Чисте небо завжди вселяє оптимізм модернізму, натхнення від відкриттів та експансії, досягнення нових обріїв, перемогу людини над неміччю природи. Перемоги волі над безволлям. 

Мені б просто простору кімнату, у якій я міг би зануритися в музику. Просто музику без зайвої дії. Просто інструменти, інтервали, акорди, і просто лише нотна партитура перед моїми очами замість образів, котрі можуть породжувати мелодії: бурхливке море, дощаве поле, глибини океану, простори космосу.

*

 Микола творить нові слова, як от "поейзегейзити", наприклад. Так, це слово нове, і його немає в жодному словнику. Якщо би хтось такі слова почав масово уживати на письмі, що робити? Як зрозуміти? Ну, треба думати над ними, треба шукати спільнокореневі. Такі слова не зішвидкочитаєш, і роботи тобі їх коректно не озвучать. А мені таке трохи нагадує, як колись я перекладав переклад-компіляцію творів святих отців - коментарі на Євангеліє. І там англійська така добірно богословська, то значить, що не слово, це чиста латина. Ясно,що в звичайних англо-українських ти таких слів не знайдеш.

Так ось, не ейзегейте ви текст вашого життя, а наблизтесь до його розуміння настільки, наскільки вам дозволить ваше смирення.

*

 Зародки іспанського імпресіонізму. Чарівно

--

Від 27 липня цього року:

Може.

Пробігти цей марафон, ясно, тобі не вдасться,

Не те що переможцем

Пробігти цілком не вдасться

Тобі би хоча б доповзти

До фінішу,

Хоча би не схибити на манівці

Остаточно.

 

Біжимо марафон. Але правильно маратон. А краще щоденний джогінг. Хочемо добігти до фінішу, але хто цей фініш поставив там? Хто дав нам мету? Чому не бігти "для розваги" (як казав док із "Назад у Майбутнє")?

Може. Тобі вже пора змиритися

Ось течія посильнішала

Тобі вже не треба плавати

Просто зручно вмоститись в човні

Хай несеться його корма

Без капітана

Зрештою, ти не один пасажир,

Що пливтиме невідь-куди.

 

Хм.. 27 липня я сумував на СУМівському таборі.

*

 Пострадянський простір і ще декілька сірих і зачуханих посткомуністичних і комуністичних країн - чудове середовище для розвитку ІТ. В бруталітичних безбарвних кварталах народжуються найгеніальніші технарі і програмісти. Цілі натовпи дітлахів та підлітків із районів масової забудови просиджували свої кращі роки в ігрових комп'ютерних клубах, а потім багато хто з них став на стезю програмування. І все тому, що від сірої нудної буденної дійсності, ще без тротуарної плитки, ще без "екопарковок", ще без кольорових баків для сміття, дуже вже хотілося втекти.

Фантазія - союзник комп'ютерно-технічного прогресу. Зараз ми говоримо про доповнену реальність, а тоді цілі покоління жили такою собі доповненою реальністю, а справжня реальність була додатковою.

*

 

— Monsieur, répondis-je, sans chercher à savoir qui vous êtes, m’est-il permis de reconnaître en vous un artiste ?

— Un amateur, tout au plus, monsieur. J’aimais autrefois à collectionner ces belles œuvres créées par la main de l’homme. J’étais un chercheur avide, un fureteur infatigable, et j’ai pu réunir quelques objets d’un haut prix. Ce sont mes derniers souvenirs de cette terre qui est morte pour moi. À mes yeux, vos artistes modernes ne sont déjà plus que des anciens ; ils ont deux ou trois mille ans d’existence, et je les confonds dans mon esprit. Les maîtres n’ont pas d’âge.

— Et ces musiciens ? dis-je, en montrant des partitions de Weber, de Rossini, de Mozart, de Beethoven, d’Haydn, de Meyerbeer, d’Herold, de Wagner, d’Auber, de Gounod, et nombre d’autres, éparses sur un piano-orgue de grand modèle qui occupait un des panneaux du salon.

— Ces musiciens, me répondit le capitaine Nemo, ce sont des contemporains d’Orphée, car les différences chronologiques s’effacent dans la mémoire des morts, — et je suis mort, monsieur le professeur, aussi bien mort que ceux de vos amis qui reposent à six pieds sous terre ! » 

(Vingt mille lieues sous les mers, Jules Verne) 

*

 Думання - це перетікання води крізь долоні. Щось затримується, і навіть можна було би напитись. Але неможливо накопичувати слова, думки, ідеї.. Вони втікають. Писання - як склянка, у яку натікає вода. Але вона не переповниться, тому що це радше як великий резервуар. Якщо ти наситишся, то зможеш відкласти і потім повернутися знову.

Такі водяні порівняння.

*

 Мені ще досі пахне корицею яблучних млинців. Може повторити? Вже в Києві, і спокусити на це рідню. А вони, ясно, захочуть зі сметанкою.

Ми їх гарно замісимо, посмажимо, подамо. Але виявиться, що в той день я відвідуватиму стоматолога, а отже не зможу з усіма поділити радість цього десерту. Залишиться мені аромат кориці і ванільного цукру.

*

 Гнітюча скінченність вихідного дня. Рюкзак ще трохи задимлений. А квиток уже взятий..!

Сепійні кольори осені, так живописно було їхати автобусом, минати ландшафти, пофарбовані в жовте. Напевно наступного разу я побачу ці ліси уже безлистими.

*

 Дай мені вранці відчути твою милість, бо я на тебе покладаюсь. Вкажи мені дорогу, якою слід мені ходити, бо до тебе я підношу мою душу.

Кожен день благословенний Господом, навіть якщо він на перший погляд видається таким марним. Молюся повечір'я, роздумую над своїми немочами.

У цьому і сила смирення.

Пісня 6, Ірмос (г.8): Занесу до Господа мою молитву і йому виявлю мої печалі, бо душа моя всякого лиха сповнена і життя моє наближається до аду, тож молюся як Йона: Виведи мене, Боже, із тлінности.

*

 Я зараз багато кулінарно експериментую. Це помітив багато хто і схвалює.

Ладки з яблук - чом би й ні, якщо ми смажимо сир і називаємо їх сирниками - ладки з моркви.

Такий собі десерт - груша до чаю. Тепер морква до чаю. А чом би й ні? Чай дуже смачний і ароматний

*

 Сонце вже вийшло. І вже добряче світить, і вже тепло від нього.

Але воно мусить ще добряче посвітити і погріти, щоби висохла мої млявість і знеохочення.

Безконечні зміни родів діяльності, задоволення від маленьких успіхів, ями безпорадної пасивності..

*

 Я зрештою взявзя за "Записки кирпатого Мефістофеля" від обкладинки до обкладинки і зрозумів дещо неприємне про цей роман. Зрозумів серед іншого, що в ньому проглядається не стільки урбаністична драма початку 20 століття, як погляди типового соціаліста, що прагне так би мовити порвати моральні усталені норми суспільства, але під соусом науки і прогресу - типовий марксизм. Та я не про це хотів написати. Все ж таки цей роман до біса талановито написаний. Це як "Майстер і Маргарита" в українській літературі. Усе в ньому з літературної точки зору бездоганне.

"Те" — моя давня, смішна звичка, про яку не знає ні одна душа. Я не можу заснути, поки не розкажу собі казку. Це в мене з дитинства. Я раз-у-раз засипав тільки під материні казки. Коли для инших моя звичка стала смішною, я мусів принести її в жертву своїй мужеській гідности й одмовитись од маминих казок. Але я замінив їх власними. І від того часу, де б і з ким би мені не доводилося проводити ніч, я неодмінно, хоч на декілька хвилин, кажу собі казку.
    
    Мабуть, це властиве багатьом. І, мабуть, вони помітили таку особливість казок: до певного періоду казка оповідає про те, що є. Це, власне, не казка, а відблиск дійсности в фантазії. Коли я на протязі багатьох літ складав історії, в яких моя особа творила ріжні подвиги, починаючий від геройських герців з Індіянами, драконами й кінчаючи перемогою над тюремними стінами, то я переказував те, що справді було. Бо в цім періоді все буває перемогою й визволенням.
    
    У другому ж періоді приходить справжня казка, бо вона оповідає про те, чого нема й не може бути ніколи. Вона тужно заколихує, на хвилю відносить од того, що є, й помагає забути себе. І через те з нею ще солодче засипати, ніж із першою.
    
    Під ковдрою темно, тепло й затишно, як двацять і більше літ тому назад. Я тихо починаю свою казку.
    
    От я йду вулицею. Вечір надходить. Осінній дощик шарудить дрібним, пісковим шелестом у пожовклому листю. Тротуари не мокрі, а тільки масні від дощевого пороху. В палісадниках пухкими купами лежить збите жовто-червоне листя, від якого йде такий дух, як коли розітреш листок на долоні. Шибки вікон подібні до рябих облич.
    
    Комір пальта в мене піднятий, я високо підібрав плечі, втягнувши в них голову, але мені все ж таки холодно. Я йду без ніякої мети, ні про віщо не думаючи. Ні, я думаю про те, що я страшенно самотній. Самотній же тому, що нікого не люблю. Найпевніща ознака самотніх та, що вони нічого й нікого не люблять. І коли я слухаю людей, що жаліються на самотність і запевняють, що вони люблять, я думаю про себе: бідолахо, тобі для чогось хочеться переконати мене, що в тебе в гаманці одночасно порожнеча й цілі скарби.
    
    Плентаюсь помалу, дивлячись у землю. Часом підводжу голову, і тоді моє лице обвіває дощевий порох, як то буває часом біля фонтану. Біля одного будинку, — я виразно бачу його: невеличкий, з червоної цегли, двоповерховий, перед ним палісадник, який творить немов коридор до парадного, — біля цього будиночку, саме в початку коридора, зустрічаюся з жінкою в... в білій шапочці. Так, у білій шапочці, з білим коміром короткого пальта. Вона скидує на мене очима й тут же, вмить, неначе підстрелена, спірається рукою на тинок і стоїть так деякий момент, не рухаючись і не відриваючи погляду від моїх очей. Я теж, увесь пронизаний дивним чуттям, стою з піднятим коміром, з руками в кишенях, і з очима в її очах. Це тягнеться не більше п'ятьох-шістьох секунд, але мені здається, що я прожогом і довго несусь у якусь безодню, й серце моє в солодкім жаху поширяється.
    
    Жінка відступає від тинка й непевними, ослабленими кроками йде в дім. Злегка вищить пружина дверей, двері грюкають за спиною жінки, й я розумію, що стою на вулиці, на тому самому місці, де тільки-що переломилось моє життя. І самотність, і бруд, і сором, усе лишилось на тротуарі, за палісадником, а я, новий, чудний сам собі, повинен іти в цей червоний будинок і провадити далі нове життя.
    
    І от я йду в ті самі двері парадного. Вони таксамо вищать, неначе я наступив їм на хвіст, і певною ходою виходжу на другий поверх. Там я дзвоню біля дверей, що ліворуч, і жду.

---

Фантазія у чистому вигляді.

Не в найчистішому, але ж, наближеному.

Фантазія у чистому вигляді - це втеча. Це метод Франкла. Це Толкін.

*

 Я щось трохи останніми днями погас, як оте обгоріле вугілля в моїй грубці. Чи це таке природнє? Чи можна якось цього уникати, чи можна направляти ці періоди в конструктивне русло?

Багато книг з психології, які я прочитав за останні три місяці, вони багато про це кажуть. Що це так і має бути, що це ознака того, що потрібно переходити на якийсь якісно новий рівень, і всяке таке.

Сьогодні зовсім не натхненний ранок. Звуки оранки, але дощ зовсім беззвучний

Ранкова кава холодна. Здалося би загріти. Єдина втіха - це оцей джаз і вчорашні яблучні млинці.

*

 Брами ратуші вже замкнули, мабуть.

Перейнявся іронією киянина на пафос львів'ян. Але як колишній львів'янин розумію, що весь той пафос роздуває комерція.

А справжній Львів - він був, є і буде завжди таким чарівним, глибоким, відкритим..

https://www.youtube.com/watch?v=NzREsWdZxgA

*

 Дощавий день. Трішки перестановки, трішки ближче до грубки.

Завтра будуть млинці.

---

Хм.. А чом би й ні?

*

 Юсеф Дайєс нагадує всім нам що всі ми глибоко всередині маленький хлопчик/маленька дівчинка.

Ніщо не зрівняється зі смаком дитинственного gelato. Ніякий сильніший за голос батька, коли тобі було 7.

Жодні кольори не насиченіші за барви садку, коли ти грався з мурашками і сонечками у 6.

Друг улюблений надійний

 Натхненне трохи нинішньою грекою.

Ану ж бо порозмірковуймо на теми етимологічні, даймо данину її величності мові, пориньмо знову в таке приємне і таке корисне заняття як вивідування походження і первісних та побіжних значень слів.

Латинське amico, що відтак стало amigo і ami означає улюблений. Грецьке філос споріднене із філософія і -філ, тобто любити, тобто знову ж таки хтось улюблений або милий.

Польське przyjaciel чи чеське přítel теж споріднене із словом приємний, тобто майже милий і улюблений.

Якщо розібрати англійське friend чи німецьке Freund, то в підсумку вони зводяться до того ж:

Походження від середньоанглійського "frend" та давньоанглійського "frēond", що означає "друг" або буквально "уподобаний, улюблений" →  Запозичене з прасхідньозахідногерманського *friund. → Прасхідньогерманське *frijōndz означає "улюблений, приємний" → Відповідно до індоєвропейського кореня *preyH-, що означає "подобатися, любити".

Ну, з індоєвропейцями зрозуміло. А що кажуть нам інші знайомі мови?

Японське tomo-dachi, де справді важливе tomo, важко дослідити, оскільки воно наклалося на китайський ієрогліф, що має аналогічне значення. Саме це tomo губиться у прадавній дописемній історії японської мови, яку важко поважним чином проаналізувати та порівняти з іншими коренями через бідність японської фонетики. А от що означає цей ієрогліф? Згідно із наївним поясненням, поданим на урядовому японському сайті, "На ієрогліфі зображено дві руки, які перекривають одна одну і допомагають одна одній у дружбі." Якщо дослідити ключ "друг", то є етимологічне значення співпадає із таким у ієрогліфі "друг" і за висновками, поданими у Multi-function Chinese Character Database, означає "права рука". 

Це дослідження китайсько-японського "друга" може заслуговувати на окремий довжелезний допис, адже можна ще проаналізувати усю сім'ю ієрогліфів із ключем "друг", а також власне фонетичні зіставлення у японській мові (може таке наївне, на першу думку спало - томо і тонарі, сусід), але фантазія нам може на разі намалювати таку попередню картину: друг - це той, хто допомагає. Забігаючи наперед, це ближче до українського значення.

Турецьке, азербайджанське і кримськотатарське dost виводять із перського (тобто, індоєвропейського) слова, що також первісно означає "улюблений" і "милий".

Проте існує і інше слово-синонім (ну, в принципі, як і у нас - приятель та товариш) - arkadaş. І означає воно arka - позаду, daş - taş означає камінь за старим турецьким правописом. Arka(taş) — це давня тюркська історія, згідно з якою задній камінь — це надійний камінь, на який можна спертися. Отже, аркадаш (друг) — це надійний камінь, на який можна спертися.

Сучасне єврейське wadid споріднене з арабським аналогічним словом і виводиться із прасемітської мови та має те ж поширене значення "улюблений, милий, приємний". 

Українське ж "друг" узагалі з приємністю, так би мовити, нічого спільного не має. Етимологічний 5-томник подає загалом такі основні чотири версії:

1. Зіставлення із дінд. "druh-" та ав. "druxš" як "друг – демонічна істота, уособлення злих сил".

2. Походження від прагерманських форм (*drauga "друг", *draugti "дружина") через запозичення у праслов’янській мові.

3. Пов'язане з готським "triggws" та іншими германськими словами, означаючи "вірний" або "міцний".

4. Походження з індоєвропейським *dhreu-/dhru-, що означає "міцний, тривкий, надійний, вірний".

5. Інша пояснювальна версія виводить слово "друг" з іє. *dhrugh- (*dherough-), що означає "бути готовим, міцним".

Версія 1 вказує на зв'язок з демонічними істотами, а інші версії вказують на зв'язок з вірністю, міцністю, та товаришуванням.

Завважте, ніхто з етимологів не зіставляє "друг" із "другим", тобто "іншим", чи тим, що поряд. Ось оці гіпотези більш нас пов'язують із турецьким аркадашем. До речі, слово "друг", вірогідно, із тією ж етимологіє, присутнє також в сербо-хорватських мово-діалектах.

Хм, справді може "не той друг, що медом маже, але той, що правду каже". І ще справжній друг - міцний, вірний і надійний. durro druh, так би мовити. Дружинник у бойовому поході (проміжна ланка - це дружба на весіллі, де цей гіпотетичний етимологічний зв'язок більш очевидний).

P. S. Ось вам балто-чорноморська вісь. Шведське vän - від давньоскандинавського - той, хто обнадіює.

*

 Розписатися в Penzu, поназалишати там своїх думок ТИХ, КОТРИМИ НЕ МОЖНА ДІЛИТИСЯ [Гаррі Поттере]. Розігнавшися у писанні і розворушивши думки сісти писати те, що треба писати і лишити по собі [Ліно Костенко]. А тоді вже за залишковим принципом звільнитися від усього, що ще залишилося, настояне і концентроване, але негоже для твого тексту, залишити це все тут.

Якщо нічого ж не залишиться, попроси Теленіоуса Монка знову награти тобі якусь мелодію, його одвічний арт-джаз зінспірує тебе.

*

Медовий підвечірок, медовий крем. Яблучні ладки з корицею і ваніллю. Стиглий захід сонця, з медом і молоком. Приємні хвилини кавової самотності. Витончені і пристрасні вайби Майлза Девіса. Тепла пора відійде, настане зима. Сьогодні перші приморозки, скоро перший сніг. Сьогодні свобода як океан без течії, завтра замкнуте коло рутинності. Бажані кайдани стабільності, які мить до миті хочеться пірвати і звільнитися. Ходити колами - це ходити без напрямку, виснажуючися. Находити багато кроків для смарт-браслету і зрештою нікуди не вирушити, прийти на те саме місце.

*

 надИхатися горами,

а потім надихАтися спогадами.

У "Достукатися до неба" є такий гарний опис моря, але перебуваючи у тому ж дусі замилування і замріяння, трепетного захвату, хочеться сказати про гори

Там помаранчеве сонце торкається верхів ще поки на рівнинах і в долинах тривають сутінки, сутінки, поглинуті туманами і памороззю.

Гори - це висота, недосяжність висоти, і водночас досяжність вершин, доступність чогось величного.

Море - це глибина і недосяжність безодні, недосяжність просторів, котрі тонуть на обрії у величі моря.

*

 Де міг би я поспостерігати за маленькою пташкою? Де би міг послухати її спів?

В далекій хіба гамериці.

Ремез американський - дуже маленький і вельми зайнятий пташок, відомий своїм енергійним і працьовитим характером. Цей крихітний горобцеподібний птах зазвичай зустрічається в посушливих і пустельних регіонах Північної Америки, включаючи частини південного заходу Сполучених Штатів і Мексики. 

Ключові характеристики ремеза включають його невеликий розмір, приблизно 4-5 дюймів (10-13 сантиметрів) у довжину, і характерний зовнішній вигляд із жовтувато-сірим оперенням. Вони мають струнку статуру та короткий загострений дзьоб. 

Ремезів часто впізнають за їх вражаючим жовтим обличчям і горлом, які контрастують із сіруватим тілом. Однією з найбільш примітних сторін поведінки ремезає його постійна активність. Ці птахи завжди в русі, шукаючи комах і павуків серед рослинності. Вони вміють витягувати комах із щілин рослин і, як відомо, будують складні підвісні гнізда з гілок, пір’я та інших матеріалів. Ці гнізда часто нагадують маленькі прикраси на деревах. Незважаючи на невеликі розміри, ремези є витривалими птахами, пристосованими до посушливих умов. Вони відомі своєю здатністю використовувати ресурси, доступні в суворих умовах пустелі. Їхні мелодійні пісні та жвава присутність роблять їх чарівним доповненням до пташиного світу пустельних регіонів, які вони населяють.

 

*

 З трепетом і благововінням, тамуючи подих, але з радісним і натхненним настроєм, приступаєш до давнього і, можна сказати, якоюсь мірою священного дійства - випікання хліба.

*

 Щось потрібне для таких довгих розмов як у нас із Луї. Це може бути кава (якщо її не пити залпом як італійці), або ж чай, або ж якийсь добрий напій, бажано гарячий. Бо напій на відміну від їжі не займає мовний апарат зайвою роботою.

Щоби розмова була більш наповнена, так би мовити, щоби можна було заповнювати довгі паузи, поки хтось висловлюється, а ти його уважно слухаєш, потрібно пити гарячі напої.

Саме так і виникло чаювання, хм?

*

Хотів показати amigo de Brasil пейзажі рідної Тернопільщини, взявся переглядати галерею фотографій на телефоні.

Перша фотка на телефоні - весна 2020. Сойка прилетіла на ялинку біля балкона. Час ковіду, довгі домашні посиденьки.

Вибачте, що без ілюстративного матеріалу, так би мовити.

Матеріал буде описовий.

Падає густий дощ, вітер кидає три високі ялинки, вищі за п'ять поверхів мого будинку. Сойка розміщується на гіллі між торішніми шишками і чекає, поки моя бабка поставить чогось смачненького на підвіконня. Тоді скаже:

"О, дивися, моя сойка прилетіла!"

Скаже з такою щирою радістю.

А потім наступні роки казатиме ще довго і з неприхованим смутком: "Не прилітає вже сойка.."

9 фільмів про кохання

 На днях мене просили порадити 10 фільмів про кохання. Я довго думав над десятьма, але у мене все ж вийшло 9.

З тих, що я бачив, список міг би виглядати так. Немає тут якоїсь градації.

Звісно, фільми зовсім не про кохання у попсово-гламурному попсово-мильному сенсі. Просто ці фільми, як на мене, справді про кохання, а не про його популярно-медійну версію.

1. Вогні великого міста (City lights, 1931)

2. Марні (Marnie, 1964)

3. Жандарм одружується  (Le gendarme se marie, 1968)

4. Хоробре серце (Braveheart, 1995)

5. Підставна особа (Hudsucker Proxy, 1994)

6. Ліфт на ешафот (Ascenseur pour l'échafaud, 1958)

7. Сід (El Cid, 1961)

8. Вперед і вгору (Up, 2009)

9. Ромео і Джульєтта (Romeo and Juliet, 1968)

 О, лише якщо хтось бачив усі фільми з переліку, тоді той може мене спитати приватно, чому саме ці фільми попали до мого списку, а не якийсь там Amélie чи Titanic, чи The Notebook, чи Eternal Sunshine of the Spotless Mind.

Як я тепер часто кажу Айхану, "it's my personal, subjuctive perception. No more, no less" 

*

 Слухаєш - українська колядка.

"Українці - нація барокова", - казав Малкович. Малкович так міг казати, бо знав про що говорить, чи може висловив таке голослівне припущення, чи може почув цю думку у когось, хто справді знає.

Бароко - час драматичний. Драма, вертеп, інтермедії. Ukrania quae et Terra Cosaccorum, quae et Terra Barocum.

 

P. S. Просто порівняйте це

Висипало небо зорі

 Освітлені ліхтарями вулиці не надто надихають на інтимну молитву. Зате між освітленими місцями є темні плями.. або ж якщо просто піти на захід, і ноги, так, постійно грузнитимуть в піску. Світло ніяке не освітить долівку дороги, але в небі видно, як висипалися зорі, і це дуже надихає на молитву.

Він небо простяг, мов тканину тонку, і розтягнув Він його, мов намета на мешкання. (Ісаї 40:22)

*

 Вільнодумство - запорука прогресу. Думці потрібна свобода, щоби вона розвивалася, щоби сягала нових горизонтів. Вільнодумство Ренесансу і Реформації породило нам багато філософів і науково-технічних прогресистів.

І так, Декарт міг грішити тим, що захоплювався віршами Теофіля де Віо.

Воно звучить не так вже й винувато. Так, дивишся собі так італійський фільм 1974 року, де вірш поданий у такому собі вільному перекладі на італійську мову. А потім прискіпливі пошуки виявляють, що такого тексту Теофіль де Віо взагалі не писав. В оригіналі його текст вульгарний і низький.

Цензура 1970-их років зробила з нього такий собі романтичний віршик десь може з вікторіанських часів. А барокова естетика легко так собі крутила словами і образами без задньої думки про моральність.

*

 Бароко заграє із емоціями, як і імпресіонізм.

Як і імпресіонізм, намагається вразити за допомогою технічних засобів.

Таким чином, 

ЛЮБОВ є емоцією Душі, стимульованою мотивами/лінзами, які спонукають її охоче приєднуватися до об’єктів, які здаються їй придатними. 

НЕНАВИСТЬ - це емоція, викликана почуттями, які спонукають душу хотіти відокремитися від об'єктів, які представляються їй як шкода. 

РАДІСТЬ — це приємна емоція душі, яка передбачає насолоду від добра, яке уподобання мозку представляють йому як ваше.

СТРАХ — це побоювання майбутнього зла, яке передбачає щось лихе, яке нам загрожує. 

РОЗПАЧ - це відчуття неможливості отримати те, що нам потрібно, і змушує нас втрачати навіть те, що ми маємо. 

з мистецько-філософського трактату Charles Le Brun, Methode pour apprendre à dessiner les passions

Tu dormi..

Може й справді давні греки вже все пережили те, що ми переживаємо.

Таки так. Людина не нова.

Але не про все було прийнято говорити.

Про розлуку коханих - так. 

Tu dormi, e 'l dolce sonno 

Ti lusinga con l'ali, aura volante, 

Né mov'ombra già mai tacite piante. 

Io, che non ho riposo, 

Se non quando da' lumi 

Verso torrenti e fiumi, 

Esc'al notturno sol a me gioioso. 

Tu lo splendor degl'argentati rai 

Non rimiri, e tu stai 

Sord'al duol che m'accora; 

Io sent'e veggio ogn'hor l'aura e l'aurora. 

Tu dormi, e non ascolti 

Me che prego e sospiro, e piango e bramo, 

E nell'alto silentio hora ti chiamo. 

Ben ha profond'oblio, 

Filli, sepolt'i tuoi sensi vitali, 

E prov'invano 

De star in te pietà d'alma che more. 

Non è Febo lontano.

 

*

 Цим разом голова після івриту не болить, але відчуття, що обертом голова, ще є.

З'являється таке відчуття нерозуміння, як за далекої математики в 8 класі.

Розумію, що ці труднощі через те, що вчимося на цьому етапі не просто читати приголосні і голосні, але вчимо правила читання, правила фонетики, щоби читати зовсім без позначень голосних.

Розумію також, яка це гарна інвестиція не лише у вільне і безтурботне читання оригінального біблійного тексту, але й у вивчення сучасного івриту.

 

לילה טוב, קוראים שלי

:)

*

 Один російський літературознавець сказав, що постмодерн - це зрівняння Мак-Дональдса і Шекспіра, Кока-Коли і Моцарта. У цьому дусі "інфлуенсер" із Інстаграму, який розкрутився і має десятки тисяч підписників, несе всіляку нісенітницю, вважає себе експертом з мільйон галузей і рекламує всіляку продукцію, збирає сотні тисяч лайків. А справжній метр української сучасної поезії, справді глибока людина, чуйний письменник, скромно втішається своєю малопопулярністю.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Constantine Moskalets (@kost.moskalets)

*

 Час біжить-біжить, збігає, збігає день.

Відчуття недоконаності, недовиконаних справ.

Розчулило, як amigo de Brasil учепився за urso-polar. Він не хоче віддати маленьку фігурку з Кіндера білого ведмедя навіть в обмін на п'ять фігурок інших тварин.

- Vocês são como crianças, - кажу йому.

- Sim, - відповідає.

*

 Знову такі відчуття, що я стою біля підніжжя гори. Отої самої Бабиної гори на кордоні Польщі і Словаччини на північний захід від Високих Татр. І це така гора, вимір якої ти бачиш. Ти бачиш, скільки треба буде тобі нею підніматися, який перепад висот.

Бути на вершині гарно, але не настільки ж, щоби заради цього втратити стільки зусиль. Але смак з'являється в процесі підкорення. Сенсу прибуває в дорозі, при підйомі, бо ти поступово вже бачиш нові обрії і вершки сусідніх гір, коли раз-пораз виринають між гіллями простори гір, доти закриті.

Бо справи величні, справи великі, а ти людина маленька. Як ти можеш чутися інакше, як не біля підніжжя високої гори.

*

 Перша преса з'явилася у Німеччині. Серед тих перших міст, де з'явилися газети, фігурують Страсбург, Франкфурт, Берлін тощо. Німеччина, котра як і Україна, постійно перебувала у війні. Була роздроблена - більш за Україну. Була поділена релігійно на протестантську і католицьку. 

Але мала більше освіченого люду і екзистенційно не стояла на грані двох світів. Щось у цьому є для роздумів.

Саме преса починає породжувати публічну думку, відтак політичні партії.

Перша газета у Речі Посполитій Merkuriusz Polski Ordynaryjny з'явилася у 1661 році в Кракові. І проіснувала декілька років, проте була цілком явищем у руслі того часу. Небавом медіа докотилося і б до руського Львова, і напевно православне братство друкувало би свій часопис на противагу католицьким і польським медіа, проте той період історії в Східній Європі позначився неспокоєм і розрухою. 

Першою українською газетою все ж прийнято вважати Зорю Галицьку, яка видавалася декілька років по Весні народів 1848 року у Львові. Що ж.. десь зо 200 років після того, як в Німеччині, Швейцарії та Нідерландах газети і журнали уже широко поширилися по найбільших містах та провінціях.