Гідність поета

Якщо він зараз вийде незграбою, якщо не продеклямує вірш у сти-лі ту-го-ду-ма, тобто так, як читає засідання спікер нашої шановної Верховної Ради України Володимир Рибак, виділяючи кожен склад, то який це буде в біса поет? який це буде в біса вірш? Просто писанина якась. Але якщо він надтужиться, буде по-віль-но так чи-та-ти, ні-би в важ-ких му-ках на-ро-джу-є кож-не слово, притарабанить якийсь тулумбас і гатитиме в нього після кожної строфи, ну влаштує такий міні-перфоменс.. Справжній мастак! Нам завжди цікавіші блазні, поезія нас абсолютно не цікавить.

Освічена людина. Данина часу

"Я б не хотів заразитися якоюсь ідеєю, вступити в якусь секту, - групу людей, помішаних на вірі, тому уникаю всякої ясності і конкретики, адже все в світі - це повна херня, ні на що не варто покладатися, будь-які ідеї можна спростувати,немає єдиної істини, те все вигадки і міфи. Усі ці культи придумали експлуататори, які хочуть заробити на людькому невігластві шалені гроші. Але ж ми то не невігласи, я не невіглас. Я не купляюсь на таку дешевку, як ідея. Я маю диплому Цюрупинського університету, я був сумлінним студентом, я то знаю, звідки ці всі ідеї насправді взялися. Насправді, єдине, що варто в цьому житті робити - це безоглядно гуляти, хапати з життя все, що встигаєш хапнути, насолоджуватися, поки маєш здоров’я, його нищити, адже здоров’я - це найбільша цінність. Так вчила мене вчителька. "Діти, здоров’я - це головне". Коли я ще хоча б раз почую божевільного нацика, який буде мені розповідати якісь печерні міфи з тридцятих років, то як свідомий громадянин, я почну насміхатися, буду цькувати, глузувати, очорнювати, плюгавити.. адже я освічена людина.. це якщо він почне щось розповідати..
Я живу в вільній країні, я вільна людина!!! Я здобув вільну освіту у вільній країні тепер я вільний від ідеологічного рабства. Христос, Нація, Традиція, Цнота ... пф... пережитки минулих темних віків, де панували варварство і невігластво. Мені виповнилося 18 років і мій інтелект тепер готовий опанувати усю велич агкоголю і порнографії, адже я вільна людина!! Ми ж з вами не невігласи, правда? Ми ж то знаємо, що світ - це повна херня, бо всі мудаки, які прагнули знайти відповідь на таке принципове запитання "Для чого я живу?", вони ж усі помилялися. Але щоб нікого не образити, ми ж у вільній країні нікого не ображаємо, у нас прийнято говорити, мовляв усі вони потрохи були праві, а справжня правда криється десь посередині. Адже коли ви мене запитаєте отак просто: який сенс мого життя, що я вам відповім? Певно : Якась х..ня.. тим часом подумаю: мені б десь набухатися..
Мій прадід вірив, і де тепер він? мій дід вірив, і де тепер він? Я не знаю свого прадіда. Знати свій родовід - це пережитки ідеологій. Я про це читав, адже я освічена людина. Моя мама хотіла повірити в Леніна, але розчарувалася в ньому так, як я розчарувався у святому Миколаї. Зате моя мама найпрогресивніших поглядів, вона за безпечний секс і проти пригноблення сексуальних меншин. Після того, як вона розлучилася з третім чоловіком, вона впала в депресію, але то нічого, горілка і доза російських серіалів їй допоможуть все перенести. заспокоїтись. Я звалю звідси десь подальше.. Ця дибільна країна!!.. Хочу носити дорогий прикід, хм.. що ще?.."

Засинати зі світлом

Засинати зі світлом, з монотонним шумом міста, електричних пристроїв, підключених до електромереж. Засинати під перешіптування вінчестерів, важких-важких дисків у місті з безліччю приголосних і численними голосними у назвах, тонованими вікнами. як це все виглядало би збоку?
Це був би своєрідний Метрополіс, замкнена система, може, навіть, десь на поверхні океану або в зимній арктиці для більшої замкненості. Метрополіс-фортеця, яка захищає людину від ворожого світу. Метрополіс як місто-в-одному-будинку - гігантському, суперобладнаному, супердосконалому. Місто-механізм, Місто-система. Ультраекономні технології, надкомфорт, наднатуральне середовище.
І все ж тут я би хотів засинати зі світлом, щоб не кидали на мене плямисті тіні транспортні засоби. Я розумію, комусь хочеться цілковитого спокою, і він не може спати з ввімкненим світлом. Отож спокій понад усе. Але я якось навпаки.. Може я просто боюся спокою? Може, мені і спокою не буде що один одному сказати? Може з темноти вирине бездонна порожнеча і цілком заполонить мене? Гірше не заснути зовсім, не проспатись після цієї оргії життя, цього свята сваволі. Підкошений втомою, п’яний від чудес прожитого дня, як мені пошвидше заснути? Адже треба проспатись від втоми, втома - теж гріх, хто любить, той не втомлюється.
Краще, може, засинати пошвидше.
Засинати під ознаки стабільного і змістовного життя електроприладів. Засинати з думкою про метрополіс. Може, краще засинати зі світлом..
Адже засинати зі світлом означає не боятись проснутись у темряві. Адже засинати зі світлом це начхати на ніч. Ніч приходить, відходить, світло горить весь час! Можна зі світлом і зовсім не заснути, а тільки марити.. під потужним світлом мружити очі.. скінченність життя всеодно не дасть тобі спати спокійно..

Психологія — зброя психів

Наш направду дивний, а подекуди й карколомний світ, який існує не за логічними, не за фізичними законами і людина в ній, котра не живе за біологічними і природничими принципами повен безглуздих стереотипів і упереджень. Скоро вкінці 19 на початку 20 століття постала ціла наука, котра офіційно ці упередження оформила і упорядкувала і назвалася гучно "наукою про душу", або ж психологією. Тоді ж з’явилися її перші фронтмени, рупори, спікери, апологети, котрі свої комплекси і фобії назвали психологічними теоріями і зі свого міліградусного психологічного спектру захотіли пояснити буквально все, що хоч якось стосується такої серйозної речі як людська душа. Скоро вони дійшли і до мистецтва, і до релігії. Через якесь століття теорії наростали, побільшало субдисциплін, з’явилися цілі інститути. Усі вони намагалися клопотатися над проблемами людської душі, при цьому поважна частина апостолів психології узагалі не вірили в її існування.
Я вірю в науку психологія, науку про душу, котра існувала споконвіків. Котра зв’язок між матеріальним і духованим світом людини не вбачала у хемореакціях і нервових імпульсах, не зводила глибинну суть духовного життя до коливаннях молекул і магнітних полів, але бачила зв’язок між матеріальним і духовним у вчинках людини, її житті, котре розкладається на безліч менших і більших виборів. Вибір щоденний, екзистенційний, несвідомий вибір, підсвідомий.
Будь-яка наука, якщо вона тільки справжня, не займається лише мудруванням, а лікування не обмежується лише поверхневим чи тимчасовим. Справжня психологія знає, що причина будь-якої хвороби - це брак любові, який до того ж не абстрактний, а прив’язаний до конкретного проміжку часу, місця і осіб. Наука про душу не експериментує з мавпами, а закликає людину до серйозного аналізу і відповідальності за своє життя.
Звісно, фахові психологи, вони допомагають людям, дають дешеве заспокійливе, психологія здатна дати таку-сяку версію на пояснення багатьох феноменів людської душі. Але коли психологічні теорії дешево і сердито поширюють в маси, вони стають справжньою зброєю в руках психів. Зброєю проти всіх, проти себе самого, шаблоном, котрий вони накладають на кожну людину, яку мусять сприймати тільки у рамках свого розуміння і свого світогляду, захисним муром, за яким ховають власну ледачість і нехіть до поправлення і покаяння.

Казкова Русь

Маємо двох сусідів-диваків, котрі з не цілком зрозумілих причин, може хіба як від власної боязні меншовартості, змінили назву своїх держав і народів на чужі і тим самим захотіли продемонструвати нібито спадковість чужої, очевидно, досконалішою цивилізації, причетність до неї. Цим захотіли міжнародного визнання як народів, котрі претендують на спадщину чужих держав, в той час занедбавши власне ім’я. Веду мову про Румунію-"Романію" і Росію-"Русь". Мабуть, останній в силу історичних обставин і в силу своєї могутності це вдалося краще. Світ швидше повірив у Росію-Русь, котра захопила і власне правдиву Русь-Україну з її політичним історичним центром Києвом і всяко намагалася задушити будь-які прояви інакшості України від Росії, ніж Румунію-Романію, яка попри значний вплив латинської мови і перебування аж 2000 років тому у складі великої Римської імперії направду нічого спільного з тієї світової наддержавою не має.
У цьому контексті я би хотів наголосити на ставленні варварів до метрополії. До того, як Петро І розпочав русифікацію Московщини, тобто наближення її до власне Русі засобами мовної реформи, залучення українських освітніх, мистецьких, військових кадрів, територіальної експансії на південний захід, в самій Україні не існувало ані особливого пафосу довкола Русі, ані міста Києва, як столиці князівської імперії. Це сприймалося як історичне минуле. Звісно, велика травма монголо-татарської навали відбилася в свідомості українського народу і певний сентимент до колишньої могутності держави від Сяну до Волги існував, але в той буремний час основними наріжними каменями були православ’я, вольниця, мова. Україна і Русь - назви, котрі спокійно уживалися поряд, навколо назви Русь чи назви Україна не виникало зайвих пристрастей.
Можливо, й занадто сміливо і нерозсудливо так думати, але чи не ця історична міфологія російського імперіалізму, котра прагнула будь-якими способами обґрунтувати свої загарбницькі війни в Європі як "збирання ісконно руських земель" довкола, ну звісно ж споконвічного історичного і культурного руського города Мокви, заставила українців опертися на свої історичні права на руську спадщину і зрештою зробити столицею нової України місто Київ, а не, скажімо, Одесу - як найбільше в той час на нашій території, чи Чигирин - як столицю гетьмана Богдана Хмельницького. Хоч, звісно, це тільки одна сторона медалі, інша - це консолідація самого українського народу саме у той час навколо Києва.
Насправді дуже легко зрозуміти тих жителів варварської Московії, котрі приїжджають в Київ і зі священим трепотом созирають його прелєсті і блєск - матерів городів Руських - адже це мати, котра принесла в темну і дикунську Московію християнство, писемність, культуру. І зовсім природньо, що в самих українців цього трепету може бути менше, як і до назви Русь, котра, властиво, нічим не підіймається над рядом інших назв та самоназв нашої землі - Скіфія, Гетьманщина, Україна... Цей трепет чимось нагадує славу Костянтинополя чи вічного міста Рима, яким поневолені народи поклонялись як столицям світу. Можливо, якби не Московщина свята Русь не була би аж такою легендарною і казковою, назва "Київська Русь" не була би такою популярною серед готелів, кафе, ресторанів. Може, легендарнішою була би Гетьманщина - унікальна в Європі республіка з демократичним устроєм і першою конституцією, чи Скіфія - країна, народ якої кинув виклик самому Дарію - царю Перському. Тривале колоніальне минуле, тим більше колоніальне минуле у лоні Москви, котра за висловом польського міністра закордонних справ Йозефа Бека "З німцями ми ризикуємо втратити свободу. З росіянами ми втратимо свої душі", поневолює не тільки фізично, але й духовно, скорегувало наші історичні акценти саме на епосі Русі. І наш народ, який звик, як йому розповідають його ж історію чужинці, тепер точно знає, що він спадкоємець великої і славної, а головне святої Київської Русі.

Час писати. Час мовчати

Був час мовчати, приходить час писати.
Був час вбирати, тепер приходить час відтворювати.
Був час спостерігати, тепер час діяти.
Раніше можна було помилятися частіше.

Чужі синтаксиси мало тепер впливають на мою помітну порізану непослідовну писанину. А, отже, потрібно виструнчувати синтаксис власний.
Спонука - маніфест - дія

Лукаві думки, нездісненні думки вони повинні десь залишитися, кудись матеріалізуватися. Тоді продовжать своє власне життя, тим часом як розум залишиться вільним.

Нарис (художнє)

Він волів завжди залишатися в тіні, так щоби міг слухати її чарівний голос, але, щоби вона його не спостерегла. Зі своїм важкохворим серцем був чутливим до найменших порухів іншої душі. Пісня добре діяла на його серце. Гострий біль змінювався на легке млосне відчуття. Коли звучали тужливі ноти, серце ридало, коли пісня воскресала, серце сміялось, коли пісня завмирала, серце на мить ще продовжувало жити. Тиша змінювалася оплесками, і біль виникав знову: всередині гостро кололо, а голова важчала і наповнювалася свинцем.

Горе, долов ходжу,
Не виджу никого.
Серце моє плаче,
Серце моє плаче
Од жалю велького.

Пісня була останнім форпостом душі, за ним — повна порожнеча, отваринення. Коли серце озивалося, наповнювалося, оживало, пускало імпульси на все зболіле тіло, він відчував, як поволі росте і росте знову до раптового падіння. Мелодія обривається... Він ще чує заповітне "Тільки вгору, весь час вгору, зупинешся на мить і впадеш додолу". Він притиснув руку до серця і благально дивився на дівчину - чекав, коли вона знову почне співати.
Отак приходив щотижня, знав, що вона мусить тут співати кожного четверга. Дівчина відпочивала від буденних турбот у вузькому творчому товариському колі. Власне, його тут ніхто не знав. Збиралося багато людей, яких він уже добре впізнавав в обличчя, вивчив імена багатьох. Ніколи не вітався ні з ким, нікого ні про що не розпитував. Старався звертати на себе якомога менше уваги.
Він слухав її голос, не заворожено, не зачаровано, слухало серце і пускало рятівні імпульси. Коли все закінчувалося, захоплені слухачі не спішили розходилитися, зате він зникав якомога швидше з людських очей, адже сюди його ніхто не запрошував.
Він же далеко не з цього кола.
Ці люди - о, це були люди мистецтва, творчі, їх знало ціле місто. Це були таланти, це титани, атланти. Це були майстри, яким він не годився в підмайстри.
Це за ними плакало небо і ревіли вітри.
Вони приходити послухати голосу юної співачки, бо це було їх мистецьке товариство, але він приходив сюди банально - полегшити постійний нестепний біль. Вночі його кидало з боку на бік, він не міг заснути горілиць, на лівому боці його боліло серце. Приймав заспокійливе, аби вгамувати біль. Просинався і в страшних муках чекав наступної зустрічі. Важко було залишатися непоміченим в такому тісному колі. В цій кімнаті поміщалося десь зо тридцять стільців. Хтось пробував з ним знайомитися, заводити розмову. "Думають, мабуть, я якийсь поважний мистець...", - з посмішкою думав він. Обмежувався відмовками, скромними вигадками, що це він тут в гостях, мешкає у іншому місті, зайшов випадково...

---

Якщо ви спитаєте мене, то я давно цього помітив. Я знаю причину його хвороби. Завтра наш Соловейко співатиме в церкві. Я ризикну запросити його. Мабуть, прийде. Мусить прийти. Хоч церква ця.. за так він би ніколи туди не пішов — там немає цікавих барокових скульптур чи трьохсолітніх розписів, вона не відображає архітектурних тенденцій львівського середньовіччя. Він не любить церкви, це слово у його неодмінно породжує асоціативний ряд: інквізиція-контрацепція-мораль?. Але він всерівно прийде до церкви. Бо вона співатиме там. Піде.. Бо кожна мить її співу полегшує страждання.
Тепер, навіть коли вона там зачастить і приходитиме на літургії, він опісля вивчить псалми напам’ять і засинатиме з ними, як з ліком, який принесе мир і спокій. І тоді, може, він вперше задумається не про Неї..

Варіації на тему адміністративно-територіальної реформи

Мені подобається ідея Соскіна про поділ адміністративно-територіальних одиниць на 2 головних категорії: міські агломерації та сільські "паланки".
Паланка - гарне слово, тож і я уживатиму його на позначення адміністративно-територіальної одиниці 1-ого рівня.
Соскін має також рацію у тому, що такі великі країни як Франція і Туреччина поділили свою територію на ~100 адміністративних одиниць. Таке велике їх число сприяє децентралізації, а у випадку цих двох країн ще й нейтралізує сепераційні процеси.
Зі зміцненням української державності, можна було би створити своєрідні культурні макрорегіони, як є у тій самій Франції - для зручності. Тобто, адміністративні, політичні, соціальні функції виконували б паланки, а для освітніх, культурних, спортивних можна було би утворити макрорегіони. Мені подобається число 12, тому я вирішив придумати схему, за якою Україну можна було би поділити на 12 культурних регіонів (можна без етно-, і без історико-, аби не роздмухувати сепаратизму. Просто культурні):
1. Закарпаття - Хуст
2. Галичина - Львів
3. Волинь - Луцьк
4. Поділля - Кам’янець (без -Подільський)
5. Буковина - Чернівці
6. Наддніпрянщина - Київ
7. Полісся - скоріш за все, Коростень (інші претенденти: Чернігів, Овруч, Сарни)
8. Слобожанщина - Харків
9. Донеччина - Донецьк
10. Запоріжжя - Січеслав
11. Таврія - Сімферополь
12. Бессарабія - Білгород.
Одеса як місто старої імперської культури, очевидно, не вписується в цей поділ. Очевидно, її терени належать до Таврії.

Такий культурний поділ передбачає створення, серед іншого, 12 національних університетів нового зразка, з тим, щоби старі університети, які попри інколи свій поважний вік нині в повній дупі, зробити коледжами, а професорські колективи науковими інститутами. Нові університети потрібно заснувати у невеликих містечках, які би відтак стали суто університетськими містечками. За моєю візією, найближче до цього стоїть містечко Острог на Волині. Острозька академія попри свій високий статус, традиції (тобто, насправді тільки вік, які там традиції після радянської чуми...) і славу, не користується серед абітурієнтів великим попитом. Звісно, однією з причин є інфраструктура. Отож, маю щодо 12 університетів таку візію:
1. Закарпатський національний університет - у містечку Рахів
2. Галицький національний університет - у містечку Бережани
3. Волинський національний університет - у містечку Острог
4. Подільський національний університет - у містечку Брацлав
5. Буковинський національний університет - у містечку Вижниця
6. Наддніпрянський національний університет - у містечку Канів
7. Поліський національний університет - у містечку Любеч
8. Слобожанський національний університет - у містечку Чугуїв (мені також подобається Старобільськ)
9. Донецький національний університет - у містечку Святогірськ
10. Запорізький національний університет у містечку Гард (нині поблизу села Богданівка Доманівського району - треба буде збудувати)
11. Таврійський національний університет у містечку Ольвія (поблизу Очакова - аналогічно)
12. Бессарабський національний університет у містечку Кілія.

Культурно-крайовий поділ також поширюватиметься на спортивне, музичне, фестивальне життя. Проте, ні в якому випадку не на політичне чи адміністративне. Таким чином, можна буде зберегти культурне багатоманіття України. Власне, для початку його потрібно буде відновити і згадати. З об’єднанням усіх українських земель такий поділ мав би виглядати інакше. Зокрема, великими культурними регіонами мали би стати Стародубщина, Кубань, Ставрополля, Берестейщина, Підляшшя тощо. Звісно, число 12 символічне, як число досконалості. Можна придумати інший, можливо кращий поділ. Зокрема, Полісся, яке розташоване на обох берегах Дніпра, зв’язок між якими можливий лише через Наддніпрянщину, а точніше - Київ, трудне для інтеграції.

Щодо паланкового поділу, то, мабуть, було би доречно поділити великі області на 3-4, а малі (західні) на 2-3 паланки + міські агломерації. Нині таких великих окремих міських агломерацій маємо десь зо 30.
Для прикладу Київська міська паланка мала би виглядати так - Київ + Бровари, Бориспіль, весь Києво-Святошинський район, Ірпінь, Буча, Боярка - на південь до річки Ірпінь і до лісової смуги, що тягнеться на схід до Дніпра, Вишгород, території між перелічиними вище великими містами.
Очевидно, поділ на паланки мав би максимально враховувати географічні, економічні та демографічні аспекти. Зокрема, відстань до адміністративного центру, густоту населення, економічну розвиненість.

Україна повинна позбутися старого колоніального адміністративного поділу, який створили, знехтувавши історичними та культурними традиціями. Це призвело до нерівномірного розвитку нових або малих міст - Проскурова (на противагу Кам’янцю), Вінниці (на противагу Брацлаву), Тернополя (на противагу Теребовлі), Сум (на противагу Охтирці), Донецька (на противагу Бахмуту і Домасі), Херсону (на противагу Олешкам), Миколаєву (на противагу Очакову), Житомиру (на противагу Коростеню і Звягелю) - і занепаду старих українських: Чигирина, Глухова, Батурина, Кальника, Богуслава, Овруча, Гадяча, Кропивної та інших.
Важливо також повернути не тільки посовєтизовані назви, але й імперські назви - Звягель, Домаха, Корсунь, Переяслав, Кам’янець, Білгород, Крем’янець, Самарь, а й навіть Коцюбіїв, Козлів, Микитин Ріг тощо. Мелітополь ж переінакшити в медослав.
З топоніміки також варто прибрати всі згадки про російські міста, як от Москву, Псков і т. п. Усі населені пункти, засновані і названі в імперські часи потрібно перейменувати за принципом: в старосвітській Україні за місцевостями і мікротопонімами, котрі побутувати в цій місцевості, якщо це можливо встановити; в новій Україні за принципом нейтральності і милозвучності: Чарівне, Солов’їне, Калинове тощо. При цьому, варто уникати імен, а переназвані Коцюбинське, Шевченкове, Івано-Франкова пенейменувати на Біличі, Керелівка і Іванів (Янів) відповідно.

я Не центр Всесвіту

я НЕ центр Всесвіту,

кривда залишається кривдою не залежно від мого усвідомлення провини
коли я помру, світ не зникне
я потребую когось, щоби хто-небудь інший розповів мені про цей світ

Важливо собі затямити, що я не центр Всесвіту

центр Всесвіту є і він не зміститься
центр Всесвіту є і це не я,
і це не НІХТО

Горокракси душі

Долаю ще один відрізок у 17 годин, далі буде ривок на яких 7-8, яких я, звісно, не пам’ятатиму. Наступного дня цей самий шлях я зможу пройти за кілька секунд, адже через найважливіші пункти я знову прийду до фінішу. Відтак буду думати, що відстань від року до року міряється глибиною пам’яті. Щоб відворити цей трек цілком, треба буде звертатися до об’єктивних джерел, мої органи чуття не налаштовані сприймати світ так, аби тільки спостерігати. Очевидно, є гризоти, які заставляють зміщувати акценти, концентрувати увагу на речах, може, неприємних, може, приземлених. Для безбожної людини, в якої немає нічого, окрім власних спогадів, яка чисто теоритечно усвідомлює, що рано чи пізно помре, чомусь є так суттєво зберегти себе. Хоча б маленьку частинку, законсервувати якусь емоцію, описати враження про події. Іншому ходить про те, щоби привернути увагу, здатися екстравагантним, авангардити, футурити, панкувати, палити кобзарі, бігати голяка на морозі, чи палити...хе-хе.. палити Храм Артеміди. І навіть у випадку останньому, залишається "горокракс" - це ім’я Герострат. Хтось з моїх викладачів, які, мабуть, на жаль, вже на віки канули в минуле, сказав, що література - це форма безсмертя, а письменники, прагнучи прославитися, шукали безсмертя. О, до речі, так! Адже ми часто чуємо метафори типу "Він помер, але вічно житиме в наших серцях". Людині властиво прагнути безсмертя. Пам’ять про одне лише ім’я людини уже означає продовження її існування по смерті, хай у дуже обмеженій формі. У новому часі маємо справу з нагромадженням різного роду горокраксів. Ці уже значно доскональніші, докладніші, багатогранніші. Марнославці минулих віків такій формі безсмертя могли б тільки позаздрити. Напевно, сучасні досягнення техніки дозволяють у найменших дрібницях описати життя однієї людини від її зачаття до самої смерті і пам’ять про неї по смерті. Досягнення у царинах психології та інших гуманітарних наук зможуть якретельніше дослідити духовне походження людини. Сукупність усіх цих даних складе повний багатосторонній портрет особи, яку опісля можна буде відтворити. Тобто, відтворити у тій мірі, скільки про неї буде відомо. Прагнення скрізь множити себе по всемережжі, залишати сліди в коментах, зберегти частину свого життя, ту, яку вдається обсервувати і фіксувати - підсвідоме прагнення зберегтися - цілком відповідає прагненню старших людей, щоби їх пам’ятали: суспільство, держава, рідня... І, ясна річ, стара людина, яка надто клопочеться про свою добру пам’ять мусить зовсім не вірити у продовження життя після смерті. Тобто, продовження уповні, повноцінно. Вона вірить у еволюції, у "вічний прогрес" чи матінку-природу, яка має владу давати життя і його забирати, але не вірить у потойбічне життя душі і духу. Мабуть, кожен хоче, щоб його пам’ятали. Щоби пам’ятали добре, тобто добре у його моральній системі координат. Пам’ять, ця деформована реальність, котра нерідко стає мірилом прожитого життя, спотворює розуміння людини. Пам'ять має властивість реагувати на якісь конкретні подразники, пам’ять, яка опісля стає мемуарами-горокраксами зберігає людину у дуже обмеженому вияві, у дуже суб’єктивному світлі. Про таке крихке, трухляве безсмертя можуть мріяти тільки останні безумці, поневолені міфами, дурними традиціями, теоріями, гіпотезами. Життя як щось дуже чутливе, як нерв зуба, життя прожите і життя непрожите постане в одній хвилі і тоді кожен безумець скаже: "Можна було все життя плекати пам’ять про себе, а можна було жити так, ніби зі мною нічого в цьому житті не траплялося".