Може хай краще буде без заголовків? Може й так краще.
Снігом замело всі дороги. Лишаєш сліди, за годину проходиш там само і не можеш їх розпізнати. Бо сніг замітає сліди.
Йдеш до храму, щоби зустрітися з Тим, хто там завжди присутній.
Але все ж, краєчком душі хочеш зустріти когось. Когось там зустріти вперше.
Таке свято, і такий похмурий день.
Тепер День гідності припадає на Пречистої, тоді - на Михайла.
Такий мокрий і холодний, сюрреалістичний.
День Гідності - тепер на Пречистої, тоді - на Михайла.
--
Я подумав, у який гарний час ми живемо. Хочеш творити - твори. Хочеш причаститися до контенту, маєш стільки для цього можливостей!
--
Я подумав про мініатюри, які торкнули. Я подумав, як би було гарно їх навчитися гарно прочитати. Я подумав, треба з чогось починати.
Менш як за місяць, а точніше, 14 грудня, моєму блогу виповнюється 11 років. Від цього першого допису пройшло багато часу. Тобто, ментально пройшло. То були ще давні львівські часи. По-своєму безтурботні, по-своєму порожні, по-своєму творчі.
Я роблю багато одруків тут. Бо це така собі вічна чернетка, вічне самовираження, а не всім-вираження, світові-вираження. Так, думки, викладені тут, проходять певний фільтр самоцензури, але все ж, знаючи вузьке коло моїх читачів, я часто не боюся висловити тут щось більш крамольне, більш інтимне, більш новаторське, ніж може хотів би це сказати, скажімо, в ширшому колі слухачів.
Бувало, приходив час, навіть декілька разів, коли мені здавалося, що я більше ніколи тут не писатиму. І напевне такий час ще прийде. Але якось не зараз
Листопадовий сніг, такий з нетерпінням очікуваний. Цей тимчасовий, цей радісний, цей незвичний. Раніше варто було б встати, але я засидівся так до глибокої ночі, вчив греку, писав фабулу.
Коли писав фабулу, зрозумів, як ще мало в тому тямлю. Годилось б когось почитати чи послухати. Роздумував, конструював. "Як краще?", - думав. І надумав на таке: "Так, як хочу. Адже це моя фабула."
Φκτ π συιξθξ ,ξρε, ой, поставив грецьку клавіатуру, все ж. Пані професорка така наполеглива в тому, вона зламала навіть мене.
Але, з іншого боку, коли маєш готову фабулу, то вже маєш щось не просто уявне, не просто в думках, а щось цілком матеріальне. Ясно, ще далеке від готовності, але як каркас чи скелет. На який можна нанизувати м'язи і судини.
Так, до речі, колись на дозвіллі сяду вивчати анатомію..
Я хотів, щоби все було швидко. Мені особливо немає що тут робити. Але ж ви знаєте, це місто вміє здивувати.
Львів часто дивує.
Ця поїздка могла виявитися зовсім безплідною. На щастя, так не сталося. Я похитувався на верхній полиці, слухаючи Ascenseur pour l'échafaud Майлза Девіса, один з небагатьох альбомів, які в мене є на телефоні, і пробував давати лад словам, щось із них компонуючи. Бо дрімати щось не вдавалося. Бідолашне дівча на паралельній полиці також спало в навушниках, але щоразу зривалося від гучного старомодного рінгтону в чолов'яги під нею. Чолов'яга щось там діловито говорив, імітував бурхливу бізнесову діяльність.
Львів зустрів як все, дуже звично. Затовплений вокзал, якими здаються тісними тепер ці австрійські залі.. колись такі помпезні і розкішні.
Без тривог, 16-им автобусом.. Був на загальноуніверситетській літургії. Щасливий, що побував там.
УКУ - справжній університет. Життя вирує, на кожнім кроці друзі і знайомі, обійми, гарні слова, "Радий тебе бачити", "Так давно не бачилися"..
А як від'їжджав, зустрів старого друга, якого не бачив 7 років. Він дуже посивів. Він втратив сина на війні. Він був такий щасливий мене бачити, так шкода, що мені довелося рушати вже назад.
Коли я покидав Львів, то з відчуттям таким домашнім. Все ж, які знайомі ці вулиці, які вони рідні. Здається ззовні все так помінялося, але якщо приглянутися - той самий Львів.
Місто, в якому є ті, хто на тебе чекає..
Я не дуже чогось хотів сподіватися від Львова сьогодні, але він мене здивував. Як вміє. Львів мені подарував сьогодні гарний день.
Качуровський - це невизнаний геній нашої літературної спадщини. Як і всі наші діаспорні метри. Але що прикріше, він невизнаний геній нашої теорії літератури. Його "Фоніка" і "Строфіка", і "Метрика" - сенсації української науки.
Качуровський навчить не лише розпізнавати ритміку поезії, він навчить її самому правильно організовувати.
Розгадувати ритміку там, де вона неочевидна. Маскується. У білих віршах і верлібрах, у ліриці без строф і стоп. Цікаве заняття.
Тільки я ввійшов у смак перебування тут, над Дністром, як вже треба їхати знову. Закінчується Інтернет і справи кличуть. Шкода, звісно. Особливо тужливо вирушати в таку погоду.
Звуки вогню в хаті, високі двері, великий простір - усе це нагадує львівську квартиру і мою львівську атмосферу. Ясно, що до неї завжди хочеться повертатися знову і знову.
* *
Уберто Еко і Арво Пярт обидвоє мають справу з Середньовіччям. Обидва вони видатні, дуже знакові постаті сучасного мистецтва - Умберто Еко у літературі, а Арво Пярт у музиці. Середньовічизм Пярта не такий очевидний як середньовічна тема в Еко. Але якщо приглянутися ближче... Пярт робить, як на мене, як я про це вже роздумував раніше, певне переосмислення, інтерпретацію Середньовіччя. Критики кажуть, що він мінімаліст. І так є. Він вишукує цей мінімалізм у західноєвропейській, можна так навіть сказати, монастирській музиці, і виносить ці мінімалістичні риси, підкреслює, гіперболізує їх.
Арво заглиблюється в світ Середньовіччя, він його глибоко розуміє, він знає, що пише.
Умберто Еко - постмодерніст і атеїст. Він насміхається з Середньовіччя. Він насміхається з нього у витончений софістикований спосіб. Він вульгаризує його. Він добре знає Середньовіччя, але без заглиблення, без проникнення ним. Він належав до Comitato Italiano per il Controllo delle Affermazioni sulle Pseudoscienze, він сміється з усього, що є святим для Середньовіччя.
Обидва митці враховують та використовують елементи та атмосферу
Середньовіччя у своїх творах, дозволяючи сучасному глядачеві та
слухачеві зануритися в атмосферу тих часів через призму їхнього творчого
бачення. Але ось оце бачення в них кардинально різне. Це на мою скромну думку.
Якщо прослухати якийсь альбом повністю і без пауз, то може статися такий катарсис, схожий на те, що можна пережити після перегляду фільму. Або після прочитаної книжки.
Це не отой великий катарсис - покаяння, метаної - це маленький. Це не станеться від джазового альбому, на жаль, ні. Це мусить бути щось серйозне. Навіть якщо воно не зовсім серйозне за мірками оригінальності, бо прослухав я оце симфонічного Пінк Флойда з дитинства. Від початку і до кінця. І пережив катарсик.
В грубці догорають дрова. Спалахує вряди-годи, потім знову трохи стихає..
Гряде Різдвяний піст, пора серйозно замислитися над своїм життям. Тоді буде катарсис.
Вона мені завжди пахне ніби хвоєю, але такою неприродньою, штучною якось, абощо. Гнотик недавно остаточно догорів, і тепер я не можу палити її як свічку. Але цього соєвого воску, який за своїм білим кольором мені нагадує просто парафін, залишилося ще багато.
Тож я кладу її на грубку, на верхню плиту, де вона цей соєвий віск розігрівається і стає рідким.
Тоді знову поширюється цей сильний запах. Я беру цю свічку і несу її до до інших кімнат, де треба перебити інші запахи, і щоби цей запах залишався там.
І щоразу ця свічка пахне все менше і менше. Її запах вивітрюється.
Цей запах - як пам'ять про людину. Щоразу тьмяніший, щоразу менш виразний. Щоразу менше справжнього запаху, а більше фантазії і домислу - лише спогаду про запах.
Кахель розжарився, а вугілля ще шкварчало. Я в ґвалт: Не розігріти б занадто, аби не потріскала. Дробив кочергою вугілля, згортав на ґратках і в ковбицю. І там вони тліли як печені жолуді.
О, слава тому, хто вигадав піч!
Вчора був празник тут, і я до тітки. Бо в неї з празника всього багато. А потім я вертався радісний, і трохи посидів на старому цвинтарі, на якому залишилося, здається, три хреста і дерев'яна каплиця. І від цвинтаря взагалі нічого не лишилося.
Це відкрита місцина, щоби потішитися сонцем і подивитись на Дністер, як він круто повертає і вдаряється об крутий берег. І тоді я написав того вірша із Твіттера
Дні стре, казав собі,
Й він той же день, він той же день
змолов у тиждень,
Він ночі стер до крейди,
Вдарявся водами об берег мій
і обмілів, зайшов у межінь.
Побач його ще раз,
Й пробач Дністру.
Не раз побачимося ще.
Прощай, Дністре.
А потім я порався біля хати і в хаті, готував деруни. Була грека, я взнав, що халепа - це грецьке слово. А потім прийшла ніч, і зорі. Чомусь значно яскравіші, ніж влітку.
Першило горло, я вливав літрами чай, але йому байдуже. І я випив оте протизастудне, що перекидається у верхній кишені мого рюкзака. Я випив його як чай, а ця вода, мінералізована і тверда, зм'якшила кислоту. І це був просто солодкий гарячий напій.
І тепер я сідаю писати. Бо дуже хочу вже. Бо знаю, про що писатиму сьогодні.
Il più bel credo è quello che prorompe dal tuo labbro nel buio, nel sacrificio, nel dolore, nello sforzo supremo di una infallibile volontà di bene; è quello che, come una folgore, squarcia le tenebre dell'anima tua; è quello che, nel balenar della tempesta, ti innalza e ti conduce a Dio. (Pio)
Я спитаю Ріккардо в дорозі до Харкова:
- Hai qualcosa da leggere di Padre Pio?
І він, скоріш за все, відповість:
- Io penserò.
Я ще буду дещо питати, він із терпеливістю вчителя буде поправляти мої граматичні прогріхи.
Я не скажу цього Ріккардо, але подумаю:
"Ho sete ed sono esausto. Voglio bere qualcosa di così profondo.."
Престиж виїхати в Гамерику чи в Гіталію і там робити кар'єру і будувати життя.. Що там казати, навіть виїхати в задрипану Польщу, яка всіма Гамериками та Гіталіями відверто зневажається... залишається все ж дуже великим. Такий ілюзорний престиж.
Психологія бідності, села в цьому негативному сенсі цього поняття, скільки ще ця психологія в нас сидітиме?
Я знаю багатьох чудових людей, котрі зовсім у недавньому часі повернулися в Україну, і тут стали ще вдесятеро активнішими, ніж були до виїзду. Знаю багатьох чудових людей, які за кордоном не покладають рук для блага України, і так, до цих людей велика повага.
Але коли я бачу Гамерику і Гіталію як соціальний ліфт. Просто від комплексу меншовартості, просто від психології бідності, від бажання захланності... Бе! Вибачте мені за цей негатив, я постараюся більше не бути.
Єдині, на жаль.
Більше в календарі нашому, східному, немає.
* * *
“Первосвященик, уставши, та й усі, хто був із ним, хто належав до
саддукейської єресі, переповнились заздрощами, і руки наклали вони на
апостолів, і до в’язниці громадської вкинули їх. Але Ангол Господній
вночі відчинив для них двері в’язничні, і, вивівши їх, проказав: Ідіть,
і, ставши, говоріть до народу у храмі всі слова цього життя. Як це вчули
вони, то в храм рано ввійшли і навчали. А первосвященик і ті, хто був
із ним, прийшовши, скликали синедріон і всіх старших з Ізраїлевих синів.
І послали в в’язницю, щоб їх привели. А служба, прийшовши, не знайшла
їх у в’язниці, а вернувшись, сповістила, говорячи: В’язницю знайшли ми з
великою пильністю замкнену, і сторожу, що при дверях стояла; а коли
відчинили, то нікого всередині ми не знайшли! Як почули слова ці
начальник сторожі храму та первосвященики, не могли зрозуміти вони, що б
то сталося. Та прийшовши один, сповістив їх, говорячи: Ось ті мужі, що
ви їх до в’язниці всадили були, у храмі стоять та й навчають народ” (Дії 5:17-25).
Вони найзатишніші з усіх, які ростуть у наших широтах. Вони паркові, але цвітуть. Вони цвітуть і мають сильний запах, на відміну від фруктових дерев. Вони алейні, але їх можна зустріти в лісі. Вони часто покручені і корчуваті, але немало струнких і високих.
А ще вони цвітуть влітку, а ще Пінзель з них повирізьбував скульптур.
На честь них названий цілий місяць, бо вони справді славні дерева.
Від Липська до Липецька вони славляться.
Коли я думаю, яке дерево найкраще би притулилося біля якоїсь старої церкви, я зразу уявляю собі липу. Чомусь не дуба, не бука, не каштана. Не ясени, не сосни. Чомусь саме липи.
--
Занадто багато сонця як для листопада, трохи було не по-справжньому. "Останній теплий день, погожий і сумний"? А може й ні.
Мені приснилось.
Данило був в os sentimentos сьогодні ввечері. Не пішов на вечірню, ледь не плакав..
A estrella mais brilhanta!
Він tęsknie. Не знаю, що саме спричинило чи спровокувало знову ностальгію.
Примітно так, як ми ідеалізуємо своїх батьків, коли вони далеко, коли їх немає поруч, коли, особливо, їх вже немає.
Це спогад про Бога, часточка Його ідентичності. Батьки - люди, які дали нам життя, стали співучасниками нашого творіння разом із Господом. І є першим для нас Його образом, Його розумінням.
Коли ти на іншому континенті, матір, батьківщина, рідня - усе зливається воєдино. Усе це частиці тебе минулого, якого ти залишив там, за океаном..
---
Трохи скривавилось небо від заграви..
---
Цей курс, що зараз чергує, дуже вже любить мінор. Їхня ранкова служба схожа на вечірню. А вечірня служба мала би бути такою як отут в Пярта. Такою, що зворушує.
"Не хочу вас лякати, вже листопад", - постять з такими написами картинки пабліки, і їх перепощують френди. "Вже листопад". "Вже.." Тобто, настав. А ми так не хотіли. Тобто, якби час уповільнився зараз і не летів так швидко, бо нас лякає перспектива зими, холоду, темряви. І нам завжди шкода так, що час летить.
Але хіба завжди?
"Вже тають сніги, і скоро квітень", - напишуть наступного року. О, "Вже тають сніги". "Вже..." Тобто, щось наближається. І ми хочемо так, щоби час пришвидшився, ми хочемо щоби скоріше настала весна, щоби стало тепліше, вільніше дихалось, розквітали сади, тому що вони такі чарівні! І щоби день довшав, ночі теплішали, і можна було насолоджуватися місячними ночами, зоряними ночами.
І ми такі раді, що час летить швидко.
Якщо трошки перефразувати одного поета:
Отож - на світ, за діло, віршувати!
Агов, мої маленькі чортенята!
З риторик і поетик академій -
гайда на площу, як на дно ріки!
Підслухані у вирі цілоденнім,
ті рими - вчителям наперекір
(у вчителів, здається, перекір)!
Віршування - це мистецтво й ремесло, як витесування із каменю, як вирізьблення із липового дерева. Віршування за станком. Як і будь-яка художня справа. Це стіл і рукописний набір: папір, перо чи ручка.
Віршувати засобами комп'ютера - це як малювати графікою в пейнті.
