Том Джобім народжує свій новий шедевр. На відео ця пісня звучить вперше. І ніхто ще не знає, яка вона буде вкінці, тому що геній бразильського джазу творить її в прямому ефірі.
І хлопчаки й дівчата збігаються послухати метра.
Passarim quis pousar, não deu, voou Porque o tiro feriu mas não matou Passarinho, me conta então, me diz: Por que que eu também não fui feliz? Cadê meu amor, minha canção? Que me alegrava o coração.. Que me alegrava o coração.. Que iluminava o coração..
Чим може бути цікава людина горда? Чим вона може бути приваблива? Чим вона може бути особлива?
Якщо забрати її гордість, вона нічого не варта. Її ціна падає. А коли платитимемо ціну за гордість, то переплачуватимемо справжню варість. Собівартість.
Чому ми так часто платимо людям за їхню гордість? Чому скоряємося перед їхніми вибриками, погоджуємося на їхню зарозумілість і пихатість?
Може тому що самі маємо у собі доволі? Чи чуємося скривдженими і тому цілком капітулюємо?
Якщо у людини відняти її гордість, побачимо її справжню ціну.
Зима безпеворотно відходить..
Так хочеться трішки Європи знову. Знову хочеться трохи Берліна, такого різнобарвного і спустошеного, Нюрнберґа, такого суворого і готичного, Кьольна, такого величного і світлого, Ерфурта, такого затишного і казкового, Праги, такої творчої і феєричної..
Чому одна єдина, тільки єдина і неповторна?
Тому що Бог творив світ, великий і різноманітний, такий багатий і безмежний, для однієї людини. Весь світ сотворений для одного чоловіка. Глибоко теологічна фраза Василя Симоненка
"Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи."
Вона про це ж.
Увесь світ сотворений для того, щоби саме Ти був щасливий.І одночасно для кожної окремої людини. Тому що кожна людина - це окремий світ. І геній нашого всемогутнього Бога у тому, що всі ці світи єднаються Ним у один. Тому що Він - Вседержитель.
У єдинОму світі, є одна єдина і неповторна жінка, для того єдиного Адама з його ж ребра сотворена Єва.
Ось гнів, підкочується до горла, збирається з усієї гіркоти якогось епізодичного пережитку. Ось зараз ти зі злобою дивишся на своїх братів, шукаєш нагоди вколоти.. Думаєш в серці своєму: Скажу йому так, відповім різько, мовчатиму на його слово.. Чому отці-духівники, преподобні сестри такі привітні до нього? Чекай. Випий кави, нехай гаряча рідина трішки приведе тебе до тями. Втома дня нехай не вдаряє тобі в мозок. Як я можу гніватися на брата свого? Як я можу його осуджувати? Як можу думати, щоби відвернутися від нього, спалити мости, образити його? Хіба ж я буду ворожіший до брата свого, як отці-духівники і преподобні сестри? Та ж як ми собі жартували разом, як він мене виручав у скруті, як питався мене про життя, як довіряв мені? Хвилеві настрої... Якщо це хімія. То хімія може їх долати. Якась гаряча кава, уявіть собі, гарячий шоколад..
Що це за гарне вміння допомогти людині у її падінні... Повернути їй гідність, показати їй лице, що сяє Божим образом.. Переконати її, що вона достойна навіть тоді, коли сама себе переконує, що ні.
Це діло милосердя для душі. Добрий вчинок.
Людина вперто хоче опуститися і принизитися, тоді коли ми з любов'ю повертаємо її на місце гідності, наполегливо, але з правильними акцентами переконуючи, що вона вартісна.
Кожен має свою цінність. Яку не можна виміряти, тому кожна людина - це цілий світ.
Це тому що ми так добре думає про неї, бачимо в ній той величний образ, Вона упадає, ми її підводимо. Ми розуміємо, що вона може сама в собі зневіритися і загубитися сама в своєму соромі чи почутті провини..
Це і є вміння нести хрести інших.
Колись Блаженніший Святослав у одній зі своїх проповідей сказав, що ми переживаємо наслідки деконструктивізму. Старий світ структуралісти спочатку розбили, розкреслили на структури. І забрали усіх гравців, залишивши самі лише структури. А постструктуралісти та деконструктуравісти забрали вже й самі структури.. Грубо кажучи, цими структурами і є оті цінності.
Мій брат, далекий від літературознавства, та й знання літератури в принципі, здається, справедливо зауважує, що сучасна література часто піднімає гострі та актуальні проблеми, але ніколи не подає їх вирішення. Персонажі приречені на постійну поразку, невдачу. Вони потрапляють у якусь пастку життя, і часто там грузнуть назавжди
Ті вирішення, які давала стара література, даються смішними і занадто банальними.
Зрозуміла річ - старі рішення не пасують до новиз проблем. Проблем, з якими зіткнулася людина постіндустріальної епохи.
Цей деконструктивізм - це не просто веселе забавка. Вона руйнує наші основи. А руйнувати основи - це сто означає залишатися без опори і летіти-просто таки в прірву.
Та фальшиві опори, на яких стояли колись - вони мусіли були рухнути.
Завдання постдеконструктивістів - це знайти вирішення проблем, які підняли їхні попередники. І не якісь дешеві рішення. А справжні дієві. Не якісь загальні. А конкретні і особисті..
Проблем підняли багато. А хто буде їх вирішувати?
Хто, як не наше покоління....
У цьому світі тобі треба навчитися оживати, коли тебе вбивають. Тебе вбиватимуть, а ти оживай. Твоє серце гасне, а ти запалюй його знову.
Тобі не дають бути чоловіком у цьому світі, ставлять палки в колеса, тобі не дають бути воїном, визволителем, творцем. Кажуть тобі: "Постій, посиди собі на дивані, поспостерігай... Не втручайся"
Тебе не пускатимуть ближче, ніж на відстань, коли ти можеш взяти чиюсь руку і не відпускати більше її ніколи. Тому що тобі відвели роль простого спостерігача. Тобі зась вести когось за собою, прихиляти для когось небо, торувати стежину через сніги, нетрі, болота та пустелі, обороняти від видимих і невидимих ворогів..
Приготуйся вмирати і оживати кожного дня, коли тебе не підпускають на відстань, ближчу від звичного: "Привіт) У мене все добре..."
Сьогодні я так і не поспав. За те, зарядив усіх навколишніх братчиків прекрасною музикою Арво Пярта.
Та й самому мені сьогодні розгорівся вогонь.
На жаль, короткі великопісні неділі..
Я встиг хіба що приготувати презентація про синтоїзм та написати половину есе з психології.
Завтра о 5-ій ранку чистимо сніг.
Це тягнеться з тих часів, коли я мав з ким поговорити про ... , полюбуватися мистецтвом. Картини. Це наче певні невербальні декларації, повідомлення, меседжі.. Невербальна інформація, вона щось говорить, та одначе, ніколи не скажеш просто й логічно словами, а що саме.
Нині я хотів запостити у себе саме цю картину, тому що вона щось говорить мені, а я нею говорю щось до світу.
Це тягнеться з тих часів, коли я мав ще когось, хто тими картинами цікавився і хотів про них говорити..
Читаючи книгу пані Гридковець...
Чим відрізняються Романчук від Хічкока? Здавалося б, усім.
Але обидва вони тонкі й проникливі психологи. Хічкок подає усе під соусом жаху, тоді як Романчук усіх заспокоює.
Хічкок показує наслідки психозів. А Романчук говорить про маленьких принців, квіточки та пташечки..
Насправді обидва вони потрібні.
*
Яке місто тепер можна накласти на цю мелодію?
Хіба якийсь татарський квартал старої Євпаторії, змішаний з осіннім меланхолійним морем..
