*

Була якась ідея, що мала би стати стрижневою для мого сьогоднішнього допису. Але я її за прочитанням Р. Тейлора "Свобода і детермінізм" загубив.. Вальс для Деббі у виконанні японських музикантів..

*

Музика нашого дитинства, тобто Середньовіччя - дитинства Європи..


Слався, Царице, Мати милосердя!
Життя, насолодо і надіє наша, слався!
До Тебе взиваємо, вигнанці, потомки Єви.
За Тобою зітхаємо, тужимо і плачемо у цій сліз юдолі.
Діво, заступнице наша, просимо, милосердні очі зверни на нас.
Й Ісуса, благословенний плід утроби Твоєї,
по цім вигнанні покажи нам.
О ласкава,
о милосердна,
о солодка Діво Маріє. 

*

Наступне моє оповідання буде про це...
Уже пишу.

*

Так бракує гітари
біля вогню,
Так спроквола надходить найтемніша на світі ніч...
Тепла наших сердець
Довкола ватри.

Шоколад. Повна версія

Перша редакція. Нехай буде..)

*

Шоколад

Шуміло метро. Сидів зручно на сидінні, поки десятки постатей тулилося у вагоні, стоячи. Сидів, хоч були серед них жінки, діти, старі і немічні люди. Може каліки й недужі. Може вагітні і з грудними немовлятами.. Це байдуже, бо хотілося сісти. Ноги і тіло, сонний мозок і голодна уява. Поїзд собі мчав. Хотілося їсти. Погляд зазвичай захлинався і топився у якійсь чудній солодкій дрімоті. З якої не хотілося ніяк виходити. Будив голод. А ще радісне передчуття відпочинку. "Вихідні! Вихідні!". Час від часу погляд прокидався і йшов на полювання. Безодня пустого шлунка прагнула чого-небудь, щоби заповнити свою порожнечу, нехай навіть поганенького і сирого.

Пурпурова курточка тримала на собі маленьку чорну сумочку на правому плечі, довге чорне волосся спадало до рівня грудей, закинене назад, купчачись на голові ще однією головою, тьмяно-чорне, густе і рівне. Високий видовжений лоб, що надавав обличчю яйцевидності, тепло-мармуровий, без жодної вади чи помарки, нахмурені брови, як і вії чорно-попелястого кольору волосся. Як і годилося пустий погляд. Голодні очі почали її їсти, вона якось сторожко кинула погляд в їх сторону, і за мить знову порожньо дивилася за вікно, де проскакували комунікації і порожні, необлаштовані, не відкриті ще станції. Вона була гірка на смак, як справжній чорний шоколад.. Облудний погляд облизався і заїхав в уста, на яких щойно згасала короткотривала посмішка. Вона геть нічого не помічала, тому що впивалася текстуальною розмовою..
Сріблястий жакет і пофарбоване на синє волосся, широкі джинси із зумисне зробленими порізами. “Хіба таке не перестали носити в дев’яностих”, - виникла думка. Сірі на всю голову навушники. Дівчина вимахувала головою ритм якоїсь пісні, попсової і нудотної. Навіть по-вовчому голодний шлунок ніколи не хотів би їсти пластмасу. Погляд знудило, він потьмянів і пропав.

Надибував, як літні леді недоброзичливо перезиралися і витріщалися. Вони поглядали з обуренням і нерозумінням, в’їдливо сверлили своїми очима крізь ноги і сідниці сидіння, проте вголос не вимовили жодного погляду.

У совісті, добропорядності, ввічливості і ґречності теж мусять бути вихідні. Адже вони перебувають у постійній напрузі і мусять коли-небудь відпочивати.
“Дай собі спокій”, - подумав.

Дуже хотілося їсти. Шлунок став мозком, а мозок сірою речовиною. Притуплений сутінковим світлом метро зір знову вийшов на полювання, розпочав свою голодну погоню за здобиччю. Він був голодним і неперебірливим. Спинявся навіть на обличчі зморшкуватому чи наштукатуреному, занадто суворому, або ж зовсім виснаженому і в'ялому. Раптом, до того вільно блукаючи і блудячи, він спинився на сіро-зелених очах. Вони дивилися в нікуди, гадаючи ні про що. Це світ заглядав у них, а не вони роззиралися у світі. Але голодний жагучий погляд зрештою було неможливо проігнорувати. Вона повернула свою голову і очі ожили.. Дивилася зацікавлено, боялася втратити цю несподівану увагу, нехай таку наглу й безцеремонну.
Це було найсмачніше з усіх облич, які були в тому вагоні. Рум’яні щоки, наче стиглі груші, темно-лавандові губи кольору високогірних чорниць, дуги бров, які нагадували оперення дичини, біло-шоколадне волосся, акуратно заправлене у обруч, і ще багато ніжного молоденького і гладенького м’яса зверху й по боках. Коли-небудь їй доводилося би виходити, але аж ніяк не на цій станції, далеко ще не на цій.. З першого погляду було зрозуміло, що їхати їй далеко, що домівка її десь там за ланцюжком озер у тісній квартирі радянської панельки.
Вона не переставала перезиратися, час від часу то ніяковіючи і поникнувши відвертаючись, то знову піднімаючи свою прекрасну легку голову, намагаючись задовольнити свою цікавість.

Поїзд метро починав зупинятися. Це був сигнал підніматися і виходити. Частота колон за секунду зменшувалася, треба було бігом мчати до дверей.

Станцію “Т.Ш” не надто люблять. Вона називається занадто по-радянськи, але її не люблять не за це. Вона просто така собі проміжна, нікуди особливо не веде. Є тут над нею у горішньому світі декілька будинків, може декілька офісників, може для когось найважливіша торгова мережа, у яку він навідається раз в місяць забрати замовлений товар. Але ж кожна київська станція метро завжди залюднена в годину пік, навіть така непоказна і зачухана.
Просувався поміж тіл, стараючись нікого не зачепити, хоч це й вдавалося важко. Млявіть і голоднеча проявляли себе, тіла розштовхувалися занадто різько, занадто голосно. А ще вона.. Не можна було не звертати увагу на неї, не нехтуючи іншими. Її біляво-шоколадне волосся з кокосовим сонцем, може тим самим кокосовим сонцем Антильї, Антигуа і Барбуди чи Маврикію. Вона рухалася рівно ж до виходу, але здається, тепер вона рухалася до виходу, тому що зустрілися погляди і вона відчитала та зрозуміла це непереборне і сильне бажання: “Ходімо зі мною! Ходім! Ходім!”
“Ходім”. Вона погодилася.
Вона вийшла одночасно і підійшла до стенду з мапою. Білі лінії означали вулиці, а рожеві квадрати - квартали з будинками, а зелені многокутники - парки і сквери. Десь справа був Дніпро.
Яка різниця, адже карта це була чи якась реклама “Викуп авто в будь-якому стані будь-якого року будь-якої ціни”, це не мало жодного значення. Головне було дочекатися непевних і повільних кроків, що мали би скидатися на цілком випадкові і невимушені.


Підійшов і дивився у ту точку, що й вона. А тоді по кількох хвилях різько обернувся і проказав і з певним здивуванням і цікавістю:

- Ви йдете?
- Можна на ти.
- Гаразд.

- Ти йдеш?
Вона хвилину подивилися пильно на великі голодні очі.
- Йдемо.

Йшовши поруч, повільно виходили з метро, а повз снували сови, акули, моржі, зайці, тигри, корови, абісофіли та інші звірі.

- Мене звати Ангел.
- Гарне ім’я..

Вона відпустила руку, бо долоні спітніли. Витерла об хустинку в кишені. І знову вклала свою ніжну теплу розчепірену пальму в кам’яну холодну долоню.

- А тебе, як звати? - вона посміхнулася.
- Ти можеш мене називати просто Дмитро, Ангеле.

Десь згори падало денне світло, справжнє і нештучне. Кожна сходинка наближала до дня, який мав ось-ось засвітати на повну силу, а тьмяне освітлення переходів і тунелів мало б померкнути і канути в небуття.

Тішився, що вона йшла поруч, ця випадкова дівчина з метро, що спіймала погляд і відгукнулася на нього. А може зовсім вона не випадкова дівчина, а цілком така собі закономірна?

Ще продовжували знайомитися, говорили про своє життя, про те, як добре бути молодим і безтурботним, мати чисте небо над головою і кохати понад усе ясні зорі.

І вже не мало більше значення, для чого насправді потрібно було вийти на тій станції метро, чому вона вийшла там також, чому чекала, відповіла своїм погляд на поклик запаленого і голодного погляду і чому тепер йшла поруч, стискаючи чотири пальці правої руки своєю долонею.

- Я дуже голодний.
- Я також. Голодна.
- Візьмемо щось.

У лабіринтів малих архітектурних форм була невеличка коробка із написом: “Кава”. Купили там паніні з шинкою, хрустке й гаряче.

Голод втамувався. Тепер сильно хотілося попити чогось теплого.

Йшли вперед. Шлях привів на горішню частину узвозу, де здіймалася зеленобанна барокова церква, а за нею вулички й переходи, що манили своїми різнобарвністю і насиченістю.

- Я знаю це місце. Я бачила його вже сто разів!
- Тобі воно вже снилось?
- Ні.

Вона зробила паузу і додала:

- Все значно банальніше. Одна дівчина у мене в друзях виставляє постійно фотографію, як вона тут п'є каву.

Усміхнувся.

- Нарешті ти побачила те, що вона так намагається усьому світові показати.

Вона також усміхнулася, а потім раптом посумніла.

- Тій дівчині дуже самотньо...

Тут справді було гарно. Невеличкий брукований майданчик, витесаний серед круч. Звідси відкривався прекрасний вид на Нижнє місто, поверх дахів та димарів, які десятиліття вже, як останній раз пихтіли чорнотою. Кілька столиків, біленьких, високих і вузьких і крісел поруч - по два біля кожного столика. Це для пар, коли є він і є вона. А це місце якраз для неї і нього. Він може дивитися на синє Дніпро за різнобарвним, різноманірним Подолом, а вона може дивитися в його прекрасні очі. І повільно замріяно проказувати: "Ти наче арахісове масло до мого желе, ти наче полу-, а я -ниця, ти наче черевики, а я шнурки до них..." Над ними нависали б елегантні квадратні парасольки, покриті тканиною, що трохи б звисала з даху, наче штори.. Це все для тоді, коли приходять Він і Вона.

Спускалися поволі до долу. Ніщо не відділляло від вулиці, по якій йшли, від стін і вікон, ні тобі ніяких дерев, ніяких тобі бордюрів чи тротуарів.. Це щось новеньке. Узвіз якось так жалюгідно мав би нам нагадувати про Монпарнас чи може нехай Челсі.. Він тільки здалека натякав на таку претензію бути мистецьким центром Києва, про це нагадували десятки торговців картинами, якимсь раритетним барахлом з горищ, імперськими монетами, ляльками-мотанками абощо.. Але тут на узвозі вперше побачив, як художник стояв і малював картину на мольберті.. Зробив тут собі художню майстерню серед галасу і квітів.

- Ти знаєш, - говорив він до своєї колеги-художниці, - Я хотів йому запропонувати чорної як смоли кави, тоді як він відповів, що їсть і п’є усе тільки біле. Біле як сніг.. Білки яєць, цукор, подрібнені кістки, жир мертвих тварин, телятину, сіль, кокосові горіхи, курятину, приготовлену в білій воді, заплісняві фрукти, рис, світлі тістечка з білим кремом, сир (білі сорти), салат з бавовни і деякі види риб (без їхньої шкіри).

- Якийсь дивак.

- Так.. Він спить зверху на роялі у своїй квартирі, заставленій розкритими парасолями і газетами, в яку нікого не пускає..

- Може він чарівник якийсь.. Чаклує, молиться.. Та не Богу. Шукає якогось натхненника для своєї музики.

- Тому що не прибирає у себе в хаті?

Пройшли вже повз й так і не дочули наступних відповідей і запитань.
Віддалену розмову глушив звук вуличного фортепіано:

Ut1, la, di1, ti, ri1, sol, ré1, ut1, ri1, se, di1, fa, ti, se, ri1, de1, fa1, fa1, fa1…

- Порожня і безнадійна мелодія, як і усе дев’ятнадцяте століття, - сказав худорлявий художник з неохайною борідкою та незачесаним волоссям попелястого кольору.

- Скоріше як кінець того беззмістовного століття, - додав інший, що стояв поруч.

Минули узвів.

- Хочу пити.
- Зайдемо в кав’ярню.

За рогом була елегантна двохповерхова кав’ярня. Торгувала теплом і затишком і сама була тепла й домашня.

У цій затишній кав’ярні на стінах висіли картинки різних міст і місць. Просто над головою у Ангела висіло зображення якогось старовинного шпилястого замку. Одна висока вежа із чотирьома ярусами вікон височіла над фортецею, справа від неї був, здається, палац для вельмож, над могутніми стінами нависав лише його чорний дах.

На передньому плані під скелями на пагорбі лежала пара долілиць, один навпроти одного, любо навзаєм усміхаючись. Поруч стояв кошичок з наїдками для пікніку. Але, здається, парі було не до нього.

Під низом був напис: "Хтозна, може ми піддалися цій хвилинній слабкості, тому що ще не снідали?".

Взяли собі гарячого шоколаду. Той одночасно тамує голод, його можна пити, а ще він наповняє душу теплом і спокоєм.

Фраза була наче вирвана з роману Франца Кафки. Шоколад стікав губами на підборідок. "Занадто рідкий..", - подумав.
- Про що ти мрієш?
- Я, здається, я ні про що не мрію.
- Але кожна людина мусить про щось мріяти. Адже так?
- Не знаю, мабуть. Хіба що про те, що зовсім нецікаве. Чомусь більшість тих, кого я зустрічала, живуть чужими мріями, вкладеними їм з реклам і промоційних кампаній.
- Чому ж? Я завжди мріяв про одвічне кохання.

Одвічне кохання. Хіба буває щось на цьому світі одвічне?

- Хіба буває щось на цьому світі одвічне?..
- Буває. Повір. Одвічне кохання… Буває!

Замріяно дивився у небо за шибкою.

- Ти більше не голодний?

Шоколад стікав нижче рота на контур губ, а звідти тонкою солодкою цівкою у ямочку перед підборіддям. Сніжно-білий колір змішувався із брунатно-чорним.

Хтось просинається щодня у іншому місті в дорогому готелі, тому що щодня живе, а не кисне, розвивається, а не є просто заручником свого життя.. А я… - і розвела руками.

Стало шкода дівчини. Що сказати на таке її картання? На те, що переживає, ніби марнує даремно молодість і не може своїм життям до себе дорівнятися?

- Хочеш, я скажу, що насправді все добре?
- Скажи.
- Все добре.

- Не картай себе. За що би ти не хотіла себе картати.

Здається, розмова вичерпала себе, а запашний слід від шоколаду в горнятках простиг.

Виходили з кав’ярні, минали квартали. Хаотичне нагромадження епох і людських доль. Діти перебігали трамвайні колії, коли раптом запитався її:

- Ти б не хотіла кави?
- Кави!? Я б залюбки.

Хіба є сенс проходжати містом і не купити кави? Для чого ця спадщина століть, вбережене від війн, руйнувань та знесень, як не для створення атмосфери старовинного містечка, вулиці якого заморочені кав’ярнями і цукернями. Щоби кожен міг відчути себе в теплі, ситості й комфорті, по-своєму любленим, хоч і за гроші.

- Купимо лате?
- Гарна ідея.

Бариста подав паперові стаканчики із написом: “Caution! I’m hot”. Він усміхнувся і чемно проказав: “Гарного вечора!”

Якби не кава, не мав би почуття ситості. Кава увінчала вечір теплотою своєї не безкорисливої любові. За всю свою ласку вона краде у нас здоров’я і наші цілі білі зуби, трощить їх на осколки.. Але любов її безмежна й ласкава.

- Мені вже пора, Ангеле. Хтозна, може колись це ще повториться?
- Я би дуже цього хотіла, Дмитрику.

Дівчина, що раптом винирнула десь у метро, наситила голодного, утамувала жагу і дарувала надію на наступну зустріч, може вона й справді колись ще зустрінеться. Визирне з-за натовпу й скаже:
“Привіт! А пам’ятаєш?”

На прощання обнялися. Був ситим і теплим, міг ділитися своїм теплом з усіма довкола. Хотів віддати якомога більше його Ангелу.

По довгому прощанню вона пішла, ні разу не обернувшись. Дивився, поки голову сховав підземний перехід і сам рушив. Пора додому.

Сонце сідало на ліс, легенько і ніжно торкалося колючих сосон, а ті пускали його в свої обійми і ковтали - усеньке цілком і повністю..

Лютий-вересень 2018

Скрупулянтне сумління

Зараз розглядаємо на парі...

З книжки о. Тараса Костіка про моральне богослов'я

4. Скрупулянтне сумління – назва походить від латинського слова scrupulus (= каміньчик, неспокій, дурниці). Проявляється в тому, що людина вбачає гріх там, де його нема, або легкий гріх вважає тяжким. Скрупулянтне сумління треба відрізнити від вразливого сумління, яке дає змогу дуже тонко відчувати небезпеку навіть найменшого гріху і різницю між легким і тяжким гріхом. Природою скрупулів є правдоподібно психоневроз. Хоч психіка скрупулянта не обов’язково є хвороблива, але поглиблення скрупулянтності може довести людину до гострої психічної хвороби. Ознаки: (1) дріб'язковий опис на сповіді всіх, навіть неістотних обставин; (2) звертання до багатьох сповідників про пораду в тій самій справі, незадоволення з отриманих відповідей, непослух щодо вказівок сповідника; (3) дріб'язковий і частий аналіз своєї поведінки; (4) постійний страх, що попередні сповіді і молитви були неважно відправлені, намагання знову їх повторювати; (5) бажання часто відправляти генеральну сповідь. Сумління скрупулянта не може служити нормою моральної поведінки, бо воно знаходиться під впливом почуття необгрунтованого морального страху. Не завжди треба йти за його голосом, деколи навіть треба діяти проти цього голосу. Лікування скрупулів повинно йти подвійним шляхом: зміцнення нервової системи (психологічний метод) і зміцнення волі, опираючи її на непорушнім авторитеті духовного проводу (духовна праця). Умови успішної духовної праці: (1) скрупулянт повинен вибрати собі одного духовного провідника (сповідника) і визнати його авторитет, опертий на належному моральному і інтелектуальному рівні особи провідника; (2) духовний провідник (сповідник) повинен вимагати від скрупулянта цілковитого послуху і направляти його поведінку з великою лагідністю, добротою і терпеливістю, однак рівно ж з великою рішучістю, не змінюючи в жодному випадку своїх рішень; повинен давати поради короткі, виразні й однозначні; не повинен дозволяти на повторення сповідей; (3) скрупулянту не можна змінювати сповідників, хіба що по довшому часі або задля важної причини; генеральну сповідь (з цілого життя) можна йому дозолити відправити тільки один раз; (4) скрупулянт може бути звільнений від обов’язку робити докладний іспит сумління, якщо це приводить його до душевного неспокою; (5) також він не зобов’язаний до матеріальної повноти сповіді, коли стає очевидним, що йдеться про дрібні моральні недосконалості.

Ще один уривок...

Важко воно мені йде..)



Але тримайте ще один уривок з того самого оповідання:



- Я знаю це місце. Я бачила його вже сто разів!
- Тобі воно вже снилось?
- Ні.



Вона зробила паузу і додала:



- Все значно банальніше. Одна дівчина у мене в друзях виставляє постійно фотографію, як вона тут п'є каву.


Усміхнувся.


- Нарешті ти побачила те, що вона так намагається усьому світові показати.

Вона також усміхнулася, а потім раптом посумніла.



- Тій дівчині дуже самотньо...



Тут справді було гарно. Невеличкий брукований майданчик, витесаний серед круч. Звідси відкривався прекрасний вид на Нижнє місто, поверх дахів та димарів, які десятиліття вже,

як останній раз пихтіли чорнотою.

Кілька столиків, біленьких, високих і вузьких і крісел поруч - по два біля кожного столика.

Це для пар, коли є він і є вона. А це місце якраз для неї і нього. Він може дивитися на синє Дніпро за різнобарвним, різноманірним Подолом, а вона може дивитися в його прекрасні очі. І повільно замріяно проказувати: "Ти наче арахісове масло до мого желе, ти наче полу-, а я -ниця, ти наче черевики, а я шнурки до них..." Над ними нависали б елегантні квадратні парасольки, покриті тканиною, що трохи б звисала з даху, наче штори.. Це все для тоді, коли приходять Він і Вона.



Спускалися поволі до долу. Ніщо не відділляло від вулиці, по якій йшли, від стін і вікон, ні тобі ніяких дерев, ніяких тобі бордюрів чи тротуарів.. Це щось новеньке. Узвіз якось так жалюгідно мав би нам нагадувати про Монпарнас чи може нехай Челсі.. Він тільки здалека натякав на таку претензію бути мистецьким центром Києва, про це нагадували десятки торговців картинами, якимсь раритетним барахлом з горищ, імперськими монетами, ляльками-мотанками абощо.. Але тут на узвозі вперше побачив, як художник стояв і малював картину на мольберті.. Зробив тут собі художню майстерню серед галасу і квітів.



- Ти знаєш, - говорив він до своєї колеги-художниці, - Я хотів йому запропонувати чорної як смоли кави, тоді як він відповів, що їсть і п’є усе тільки біле. Біле як сніг.. Білки яєць, цукор, подрібнені кістки, жир мертвих тварин, телятину, сіль, кокосові горіхи, курятину, приготовлену в білій воді, заплісняві фрукти, рис, світлі тістечка з білим кремом, сир (білі сорти), салат з бавовни і деякі види риб (без їхньої шкіри).



- Якийсь дивак.



- Так.. Він спить зверху на роялі у своїй квартирі, заставленій розкритими парасолями і газетами, в яку нікого не пускає..



- Може він чарівник якийсь.. Чаклує, молиться.. Та не Богу. Шукає якогось натхненника для своєї музики.



- Тому що не прибирає у себе в хаті?



Пройшли вже повз й так і не дочули наступних відповідей і запитань.
Віддалену розмову глушив звук вуличного фортепіано:



Ut1, la, di1, ti, ri1, sol, ré1, ut1, ri1, se, di1, fa, ti, se, ri1, de1, fa1, fa1, fa1…



- Порожня і безнадійна мелодія, як і усе дев’ятнадцяте століття, - сказав худорлявий художник з неохайною борідкою та незачесаним волоссям попелястого кольору.

- Скоріше як кінець того беззмістовного століття, - додав інший, що стояв поруч.

*

Кохаючи так сильно свій рідний край, вони так по-своєму, так своєрідно про це співають і використовують такі метафори, о так, не дуже пристойні. А такі вуличні, вульгарні, але вони попри це всерівно романтичні, бо це Бразилія..

Коли ми співаємо "Файне місто Тернопіль", то там так само є повно всіляких дурощів. Але ми не заглиблюємося у їхній зміст.. Для нас такі пісні - це порив патріотичності і синівської любові до свого рідного міста.

*

Смак кави з картоном, смак подорожі, смак ранку на вокзалі, в далекому невідомому місті, смак чистого заспаного неба, яке от-от нагріється..

Неодмінно картон, той кавовий картон, що не розкладається і забруднює нашу екологію. Без нього кава не така, не подорожня, а домашня. Тоді кава - це приємне прокидання, перечитування стрічки фейсбука, якийсь хліб з маслом чи печенько, це не зачовгані пороги вокзальних споруд, захаращені базарчики, далекі нові незвідані далі...

*

Чорно-біле кіно завжди у мене асоціюється із морозивом. Бажано білим, вершковим, не шоколадним.. Так повелося від спільного сімейного перегляду фільму з Чарлі Чапліном "Вогні великого міста", де жалюгідно вбогий, але безмежно добрий волоцюга намагається допомогти сліпій Вірджинії Черілл відновити її зір. То був новий рік, рік 2004, може, а може й 2003.. Тоді ми їли морозиво разом вкрай рідко, це була така собі розкіш.. Кілограмове морозиво!
Так отож..)

*

Пишу оповідання.. Ось його початок.


Шуміло метро. Сидів зручно на сидінні, поки десятки постатей тулилося в вагоні, стоячи. Сидів, хоч були серед них жінки, діти, старі і немічні люди. Може каліки й недужі. Може вагітні і з грудними немовлятами.. Це байдуже, бо хотілося сісти. Ноги і тіло, сонний мозок і голодна уява. Поїзд собі мчав. Погляд зазвичай захлинався і топився у якійсь чудній солодкій дрімоті. З якої не хотілося ніяк виходити. Будив голод. А ще радісне передчуття відпочинку. "Вихідні! Вихідні!". Час від часу погляд прокидався і йшов на полювання. Ось пурпурова курточка тримала на собі маленьку чорну сумочку на правому плечі, довге чорне волосся спадало до рівня грудей, закинене назад, купчачись на голові ще однією головою, тьмяно-чорне, густе і рівне. Високий видовжений лоб, що надавав обличчю яйцевидності, тепло-мармуровий, без жодної вади чи помарки, нахмурені брови, як і вії чорно-попелястого кольору волосся. Як і годилося пустий погляд. Голодні очі почали її їсти, вона якось сторожко кинула погляд в їх сторону, і за мить знову порожньо дивилася за вікно, де проскакували комунікації і порожні, необлаштовані, не відкриті ще станції. Вона була гірка на смак, як справжній чорний шоколад.. Облудний погляд облизався і заїхав в уста, на яких щойно згасала короткотривала посмішка. Вона геть нічого не помічала, тому що впивалася текстуальною розмовою..
Я все ще його пишу...


"Хтозна, може ми піддалися цій хвилинній слабкості, тому що ще не снідали?".
(з одного роману)

Джаз у Харукі Муракамі

Не хотіли би написати про це якусь курсову? :) Або просто статтю... Джаз є в кожному творі Харукі Муракамі. Здається, він на ньому ріс..

Я просто хотів зберегти тут декілька імен і назв з його 1q84

Барні Біґґард - джаз-кларнет
Atlantic blues
Джиммі Нун
Бені Ґудмен
Сідні Біше

*

А в Британії вже покоління, яке виросло на Бенджаміні Бріттені, створює фільми, ностальгуючи за дитинством, скупим, бідним, повоєнним, сірим, як англійський дощ.. Дитинством, за яким сумують всі, яке б воно щасливе чи нещасне не було..

*

I see you la la la la la la la la la la la la I see you
I see you la la la la la la la la la la la la I see you
I see you la la la la la la la la la la la la I see you

Sun smiling sun through the cave of your hair
Wind washing tulips out of space sitting there
I love you

Ви помітили, як японці колекціонують і поширюють Західну музику, яку я люблю :)

*

Сьогодні я позбувся старого хворого зуба, який знезручнював моє життя 4 роки.. Може це гарний привід для чогось позитивного?
Може пора почати свою аскезу, боротися з негативними думками і словами?

*

Заледве два тижні триває цвітіння..
Так швидко проходить ця тонка і неповоротна межа між зимою і літом, смертю і новим життям.
Це пора ніжної краси і пахощів. Так швидко відходить невинна юність. І більше ніколи невинність не є такою чарівною, і більше ніколи не вертається зелена і несміла юність. Усе, як в природі, цвіте, розцвітає або перецвітає, не зав'язавшись.

Хто завтра піде зі мною дивитися на те, як цвістимуть самотні вишні?
Як плистиме Дніпром тала зима десь із далекої Смоленщини..
Хто завтра дивитиметься зі мною..

*

Останній день канікул, такий похмурий і забіганий.. Так скорботно завжди, коли від'їжджаєш пізньої ночі, близько півночі, якась як гадюка звивається туга. Дорога відома і знана, жодних тобі нових відкриттів, якась така рутина в тій дорозі, знані обрії і там, що за обрієм.
А хіба залишилися ще незнані, по тому як Колумб нам відкрив ґуґл-мепс?
Посадки, посадки, просто густі тіні, за якими відображення нас, що дивимось в вікно, надіючись побачити освітлений кусок дороги. Може там, за примарною реальністю світу по ту сторону скла побачиш, як сходитиме посіяне тобою колись-давно зерно. "Пильнуй свій труд", "Пильнуй своє багатство"..
А колись погожої травневої ночі я їхав до бабуні, що давно вже покоїться в мирі, дизель-поїздом, що ставав біля кожного стовпа, після кожної зупинки, порожніючи, їдучи в далеку глуш, на край світу, омитий Дністром. І чого так той край світу всіх вабить? Як мій прадід навмання сів колись 100 років тому і попросив квиток до найостаннішої станції, так і ми всі так хочемо їхати довше до того далекого-далекого кінця колії. Бо там земля, де ріс весь мій рід. І я, навчившись двох-тьох слів, уперше пізнавав, яким чудесним є наш світ. З широко-відчинених дверей залітало весняне повітря, в якому чулися бузок і мед.
Ліхтарі, зарослі листям 100-літніх дерев, що їх ніхто, мабуть, з часів ще бабці Австрії не чистив, кидали тьмяне жовтувате світло на липи.

Ви знаєте, як липа шелестить
у місячні весняні ночі?

Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить…

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов'ї…
"Я твій" — десь чують дідугани,
А солов'ї!..

Та ви вже знаєте, як сплять гаї! 

Потім нічна дорога під місяцем. Чомусь таким живим тоді був український романтизм з його Шевченком і Кулішем. І так хотілося співати всю дорогу пісень, що їх колись складали наші предки.

І тільки там, на старому козацькому кладовищі, від якого лишилося кілька хрестів, так пахли по-особливому ромашки. Як більше ніде в світі. Вони бережуть дитинство. Щоби ти знову до них приїхав, щоби знову у нього зануритись..

*

Кожна пісня - це маленька історія.. Адже так. Адже авжеж. І кожна мелодія - це маленька проза.
Я влив собі забагато вершків, у мене вийшли вершки із кавою, а не навпаки. Вони заглушили її ситний смак. Шоколад із хлібом - пончик - який мені вчора принесла мама... І як цей гарячий енергетичний напій парує на фоні сонячного проміння.. Я прочиню вікно, бо всі нічні збитошники поховалися по хатах і по роботах, і тепер назовні там просто гучний гул.

Яка історія за цією мелодією? Що стається, коли вона програється? Хто у тій історії Він, хто Вона? Як вони знаходять одне одного, як промовляють перші слова? Вона, та історія, мабуть, така грайлива й безтурботна, як Сонце у розпалі квітня, як хмарина сонячної днини, як дитина на колінах у матері..

*

Що це за весняна краса, спокій безтурботності, розтягнений на кілька десятків годин, гілки вічнозеленої ялинки гойдаються від легких подувів вітру і розмірений гул машин і тролейбусів далеко внизу..
Сонце проникло трохи в кімнату, перебіглося образами, стареньким зеленим телефоном десь із 80-их, настільною лампою кольору позолоти, бюстом Шевченка, виконаного на честь 100-річчя його смерті, вусатого і замріяного, наполовину згорілою свічкою, вазонком із фіолетовими квітками, моїм старим фотоапаратом-мильничкою, з яким я їздив у Бучач і фотографував "стіну дитячих мрій", десь недалеко від Бучацького колегіуму..
Що це спогади про той ідеал омріяного кохання, чистого, як кришталь, незаплямованого, як дитяча сльоза. Такий міг народитися лише у "середньовічній" (початку 20 століття) "келії" (просторій панській вітальні) у абсолютній тиші центру Львова. Там безліч квітів із багатою символікою, чистота сердець, матеріальна незаможність (але й не злидні), простота і досмертна вірність. Воно буває тільки перше і тільки єдине. І живе довіку. Так само як не міняються ті тісні вулички, старі скульптури, споконвічні жителі міських вуличок, так само воно не міняється, живе довіку скромно, але радісно і щасливо. Може десь на горищі, де легко малюються картини, пишуться романи чи вірші, звідки видно дахи замріяного міста. Може так по-особливо звучить там Clair de la lune, який вона йому грає пізно, десь опівночі, та так тихо, щоби не попросиналися сусіди.
Що це за спогади..
Сонце перебігає геть. З'являються густі тіні, по кутках засів морок і чекає ночі, щоби своєю безоднею обійняти якомога більше простору.. Мій ненадійний друг пасокон, неначе живий, бо дихає, випромінює тепло і світиться, неначе мертвий, бо просто кусок пластмаси і заліза, нашпигований начинням із благородних металів.

Навіть такі високі вікна старих будинків не відкриють тобі небозводу. Гайда тікай в гори, де зір не ліч, де в холодних бистрих потоках затамувався дух одвічної стихії, і кличе, кличе знову на подвиги і мандри..
І кров, заведена просторих далей величчю, омолодить тебе і знов наївно ти собі повіриш, що мрії всі колись здійсняться.

*

Христос Воскрес!
У нас якраз за мить сходитиме сонце :)

*

Том Джобім народжує свій новий шедевр. На відео ця пісня звучить вперше. І ніхто ще не знає, яка вона буде вкінці, тому що геній бразильського джазу творить її в прямому ефірі.
І хлопчаки й дівчата збігаються послухати метра.

Passarim quis pousar, não deu, voou
Porque o tiro feriu mas não matou
Passarinho, me conta então, me diz:
Por que que eu também não fui feliz?
Cadê meu amor, minha canção?
Que me alegrava o coração..
Que me alegrava o coração..
Que iluminava o coração..

*

Чим може бути цікава людина горда? Чим вона може бути приваблива? Чим вона може бути особлива?
Якщо забрати її гордість, вона нічого не варта. Її ціна падає. А коли платитимемо ціну за гордість, то переплачуватимемо справжню варість. Собівартість.
Чому ми так часто платимо людям за їхню гордість? Чому скоряємося перед їхніми вибриками, погоджуємося на їхню зарозумілість і пихатість?
Може тому що самі маємо у собі доволі? Чи чуємося скривдженими і тому цілком капітулюємо?
Якщо у людини відняти її гордість, побачимо її справжню ціну.

*

Зима безпеворотно відходить..
Так хочеться трішки Європи знову. Знову хочеться трохи Берліна, такого різнобарвного і спустошеного, Нюрнберґа, такого суворого і готичного, Кьольна, такого величного і світлого, Ерфурта, такого затишного і казкового, Праги, такої творчої і феєричної..

*

Чому одна єдина, тільки єдина і неповторна?
Тому що Бог творив світ, великий і різноманітний, такий багатий і безмежний, для однієї людини. Весь світ сотворений для одного чоловіка. Глибоко теологічна фраза Василя Симоненка

"Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи."

Вона про це ж.
Увесь світ сотворений для того, щоби саме Ти був щасливий. І одночасно для кожної окремої людини. Тому що кожна людина - це окремий світ. І геній нашого всемогутнього Бога у тому, що всі ці світи єднаються Ним у один. Тому що Він - Вседержитель.

У єдинОму світі, є одна єдина і неповторна жінка, для того єдиного Адама з його ж ребра сотворена Єва.

*

Ось гнів, підкочується до горла, збирається з усієї гіркоти якогось епізодичного пережитку. Ось зараз ти зі злобою дивишся на своїх братів, шукаєш нагоди вколоти.. Думаєш в серці своєму: Скажу йому так, відповім різько, мовчатиму на його слово.. Чому отці-духівники, преподобні сестри такі привітні до нього?
Чекай. Випий кави, нехай гаряча рідина трішки приведе тебе до тями. Втома дня нехай не вдаряє тобі в мозок.
Як я можу гніватися на брата свого? Як я можу його осуджувати? Як можу думати, щоби відвернутися від нього, спалити мости, образити його?
Хіба ж я буду ворожіший до брата свого, як отці-духівники і преподобні сестри?
Та ж як ми собі жартували разом, як він мене виручав у скруті, як питався мене про життя, як довіряв мені?
Хвилеві настрої... Якщо це хімія. То хімія може їх долати. Якась гаряча кава, уявіть собі, гарячий шоколад..

*

Що це за гарне вміння допомогти людині у її падінні... Повернути їй гідність, показати їй лице, що сяє Божим образом.. Переконати її, що вона достойна навіть тоді, коли сама себе переконує, що ні.
Це діло милосердя для душі. Добрий вчинок.
Людина вперто хоче опуститися і принизитися, тоді коли ми з любов'ю повертаємо її на місце гідності, наполегливо, але з правильними акцентами переконуючи, що вона вартісна.
Кожен має свою цінність. Яку не можна виміряти, тому кожна людина - це цілий світ.
Це тому що ми так добре думає про неї, бачимо в ній той величний образ, Вона упадає, ми її підводимо. Ми розуміємо, що вона може сама в собі зневіритися і загубитися сама в своєму соромі чи почутті провини..
Це і є вміння нести хрести інших.

*

Яка чудова музика... Ви повірите, що це ноктюрни?

Деконструктивізм

Колись Блаженніший Святослав у одній зі своїх проповідей сказав, що ми переживаємо наслідки деконструктивізму. Старий світ структуралісти спочатку розбили, розкреслили на структури. І забрали усіх гравців, залишивши самі лише структури. А постструктуралісти та деконструктуравісти забрали вже й самі структури.. Грубо кажучи, цими структурами і є оті цінності.

Мій брат, далекий від літературознавства, та й знання літератури в принципі, здається, справедливо зауважує, що сучасна література часто піднімає гострі та актуальні проблеми, але ніколи не подає їх вирішення. Персонажі приречені на постійну поразку, невдачу. Вони потрапляють у якусь пастку життя, і часто там грузнуть назавжди
Ті вирішення, які давала стара література, даються смішними і занадто банальними.
Зрозуміла річ - старі рішення не пасують до новиз проблем. Проблем, з якими зіткнулася людина постіндустріальної епохи.

Цей деконструктивізм - це не просто веселе забавка. Вона руйнує наші основи. А руйнувати основи - це сто означає залишатися без опори і летіти-просто таки в прірву.
Та фальшиві опори, на яких стояли колись - вони мусіли були рухнути.

Завдання постдеконструктивістів - це знайти вирішення проблем, які підняли їхні попередники. І не якісь дешеві рішення. А справжні дієві. Не якісь загальні. А конкретні і особисті..
Проблем підняли багато. А хто буде їх вирішувати?
Хто, як не наше покоління....

*

У цьому світі тобі треба навчитися оживати, коли тебе вбивають. Тебе вбиватимуть, а ти оживай. Твоє серце гасне, а ти запалюй його знову.
Тобі не дають бути чоловіком у цьому світі, ставлять палки в колеса, тобі не дають бути воїном, визволителем, творцем. Кажуть тобі: "Постій, посиди собі на дивані, поспостерігай... Не втручайся"
Тебе не пускатимуть ближче, ніж на відстань, коли ти можеш взяти чиюсь руку і не відпускати більше її ніколи. Тому що тобі відвели роль простого спостерігача. Тобі зась вести когось за собою, прихиляти для когось небо, торувати стежину через сніги, нетрі, болота та пустелі, обороняти від видимих і невидимих ворогів..
Приготуйся вмирати і оживати кожного дня, коли тебе не підпускають на відстань, ближчу від звичного: "Привіт) У мене все добре..."

*

Сьогодні я так і не поспав. За те, зарядив усіх навколишніх братчиків прекрасною музикою Арво Пярта.
Та й самому мені сьогодні розгорівся вогонь.
На жаль, короткі великопісні неділі..
Я встиг хіба що приготувати презентація про синтоїзм та написати половину есе з психології.
Завтра о 5-ій ранку чистимо сніг.

*

Це тягнеться з тих часів, коли я мав з ким поговорити про ... , полюбуватися мистецтвом. Картини. Це наче певні невербальні декларації, повідомлення, меседжі.. Невербальна інформація, вона щось говорить, та одначе, ніколи не скажеш просто й логічно словами, а що саме.
Нині я хотів запостити у себе саме цю картину, тому що вона щось говорить мені, а я нею говорю щось до світу.
Це тягнеться з тих часів, коли я мав ще когось, хто тими картинами цікавився і хотів про них говорити..

*

Читаючи книгу пані Гридковець...
Чим відрізняються Романчук від Хічкока? Здавалося б, усім.
Але обидва вони тонкі й проникливі психологи. Хічкок подає усе під соусом жаху, тоді як Романчук усіх заспокоює.
Хічкок показує наслідки психозів. А Романчук говорить про маленьких принців, квіточки та пташечки..

Насправді обидва вони потрібні.

*

Яке місто тепер можна накласти на цю мелодію?
Хіба якийсь татарський квартал старої Євпаторії, змішаний з осіннім меланхолійним морем..

Запоріжжя. Фоторепортаж

Небагато можна сказати про місто після першої з ним зустрічі. Та ще й такої короткотривалої. Всього 33 години...

Та все ж дещо можна. Якісь суб'єктивні суперечливі враження, фрагменти побаченого та почутого.

З одного боку, місто, це виразно помітно, прифронтове. Багато військових, посилені заходи безпеки. Показово декомунізоване. На людних місцях зняті старі таблички з радянськими назвами і встановлені нові, поздирані, де можливо, радянські символи, повалені пам'ятники.. Проте, попри старання проукраїнських сил, одного Леніна мені все ж довелося побачити. З вікна маршрутки, далеко від центру.

У Запоріжжі на людних місцях рясніє українська патріотична символіка, підтримується український дух. На українську мову реагують дещо загальмовано, проте здебільшого позитивно. Стараються відповідати на українську українською, проте це не завжди вдається.

Попри великі розміри і населення, у центрі немає відчуття майжемільйонника. Деякі центральні вулички нагадують провінційні містечка типу якогось Чорткова чи може Дрогобича, а приватні сектори, яких чимало, звичайні українські села.

З іншого боку, у промислових районах та деяких у Соцмісті не можна було позбутися відчуття постапокаліпсису. Про це ще буде нижче.

В будь-якому разі, якби не рідні люди, Запоріжжя залишило би, мабуть, гнітюче враження.


Старе Місто

У Старому Місті цікава архітектура. Дуже помітний німецький вплив. Може тому немає крикливого російського несмаку, характерного для Києва того ж періоду..

 

Ясна річ, більшість будинків старої забудови знесено, особливо вздовж центрального проспекту, який до декомунізації називався Леніна, а тепер має назву Соборний. На їхньому місці постали нові, повоєнні. Вони, проте, мють свій своєрідний стиль, який, якщо б не робили прибудов, не склили балкони і ще не імпровізували по-всякому, цілком можна вважати цікавим і своєрідним. 

Посеред Старого Міста є православний Свято-Покровський собор (МП). Збудований він був вкінці 90-их як реконструкція давнішого собору 19 століття, знищеного більшовиками.

До речі, в іншому районі міста є ще один катедральний, наче співкатедральний собор.
Нам одночасно з ним поталанило і не поталанило. Був якраз хресних хід з іконою. І побачити його нам поталанило. А от всередину собору зайти не поталанило.

Вздовж центрального проспекта Соборного в Старому Місті можна зустріти найповніше різноманіття часу і стилю, яке тільки можна побачити в цьому регіоні України..

Соцмісто 

Соцмісто - архітектурний комплекс, кілька десятків кварталів будинків, споруджених у міжвоєнний та повоєнний періоди. На місці Соцміста до 1930-их років було село Воскресенка, засноване переселенцями з Правобережжя на початку 16 століття.

Якщо забудова у Старому Місті вздовж проспекту є здебільшого пафосно ампірною, то у Соцмісті вона строго конструктивістська. Особливо, глибоко в нетрях. Часто вона саме й створює оце гнітюче враження міста, збудованого в найбільший розпал радянського тоталітаризму.

Саме ця частина Запоріжжя злегка нагадала Краків-Нову Гуту. Та й Краків соціалістичний взагалі. Цей старенький трамвай поміж металургійної забудови..

Дещо схожий мікрорайон є на правому березі річки Дніпро, по дорозі на Хортицю. Декілька знимків звідти:

Хортиця. Музей.

Острів Хортиця я жартома порівнюю із островом Манхеттен. Ясно, острів Хортиця у 3,7 менший за Манхеттен. Тут немає хмарочосів, але цілком могли й бути. Згідно з першими радянськими проектами 1920-их років на місці Січі мав стояти комплекс із 30-40-поверховими адміністративними будівлями і 20-поверховими житловими.
Ласка Божа, цього не сталося.
Маємо Хортицю більше-менше вільну від лишньої забудови. Є, щоправда, декілька поселень у центрі на півдні. А ще комунікації (про це нижче, там де йтиметься про екологію).

На Січ веде Стежина Тараса Шевченка.
На кам'яних плитах вибиті уривки з творів та листів поета, у яких він згадував Хортицю або Січ.

Тут же є пам'ятний знак на ймовірному місці загибелі Святослава Завойовника, найхоробрішого українського князя.

Сучасна реконструкція Січі, звісно, далека від автентичності. Очевидно, справжня Січ була значно більша, мала значно ширший майдан, велику кількість куренів, вищі укріплення та глибші рови.
Так, по правді кажучи, та сучасна Січ - то просто якась бутафорія, декорація для зйомок фільму, а не козацька фортеця.
Та й на тому дякуємо підприємствам Запоріжжя, що хоч так вшанували пам'ять славних лицарів минувшини.

Вхід до такого музею-скансену порівняно зовсім недорогий - 24 гривні дорослий квиток.

Церква чинна і належить до Київського патріархату.

Іван Сірко:

Тут на Хортиці живе цікавий крук. Склалося враження, ніби він ручний, одомашнений. Він різько сів на частокіл, а потім опустився до наших ніг і кусав своїм величезним дзьобом за штани. Ми поводилися спокійно, тож він не був агресивним.

Велике село

Характерна риса Запоріжжя - неоднорідні забудови. Квартальна забудова перемішана із "мікрорайонною" радянського зразка 60-их-90-их, а вони у свою чергу вклинюються у кілометри одно-дво-поверхової забудови приватного сектору.

Інша особливість міста - порізаний глибокими балками рельєф.

Неоязичництво

На острові Хортиця збираються якісь неоязичники, поклонники Дажбога, і справляють там свої треби, що подекуди скидаються на окультні дійства. П'ять кутів, накреслене на землі коло. Хліб, забарвлений у червоний колір, неначе з вином...
Хтось може подумати, що це прикольно. Насправді нічого прикольного в окультизмі немає..

Екологія

Місто не на жарт забруднене.. Атмосферні викиди осідають на сніг, і він від того чорніє. Труби без перестанку викидають всілякі шкідливі речовини, з яких утворюються хмари, а потім ті хмари змішуються із дощовими...

Дамба, збудована радянською владою козацькою кров'ю і на козацьких кістках, глибоко під водою поховала дніпрові пороги. Ті скелі, які лишилися від них, лише кволий їхній відгомінок.
А ще Хортиця, захаращена різними комунікаціями, лініями електромереж і монстрами-підпорами, які скидаються таки на металічних титанів, міфічних істот із стім-панківського постапокаліпсису..

Громада

Нашу греко-католицьку церкву-обитель сестер-васильянок добре видно з поїзда, якщо їхати з Києва.
В неділю на літургії було близько 30 парафіян. При цьому є ще дві парафії у місті.

А ось римо-католицька церква збудована цілком в українському східному стилі. Хоча всі таблички і вказівники російською..(

Постапокаліпсис..

Якось казав брату Маркіяну, що Запоріжжя спокійно так може стати новою Мекою для зйомок постапокаліптичних фільмів. Це ще не рознюхана територія в Україні, перспектива кінотуризму, про який говорив Пилип Іллєнко. Адже інші місця на Заході вже добре знані і юзані.

(додаю кілька світлин до фото вище, на яких також не бракує постапокаліпсису)

Увесь цей "оптимізм" радянського соцреалізму разом із строгістю та сірістю конструктивізму у поєднанні з порослими деревами та вибитими шибками навіює алюзії на Чорнобиль.

 Великий плакат на елеваторі нагадав фільм "Той, що біжить по лезу бритви" та його сиквел, який нещодавно дивився.

Признатися, колись, років ще так 8-5 тому, саме задля цих техногенних пейзажів дуже хотів поїхати в Запоріжжя. Але не бракує тут і просто закинутих та занедбаних місць, яке весь час навіює якесь почуття самотності і відчуження.

Ще одне джерело натхнення для постапокаліптичного настрою - це альбом Pink Floyd "Animals", який має на своїй обкладинці фабрику з димлячими димарями. Такими, як в Запоріжжі.