1984

Дочитав книгу. Враження неоднозначні. Максим (Г.) мене вже трохи скерував ідейно до думок про християнське мучеництво у контексті цього роману. Це було після того, як ми разом дивилися фільм "Тиша" Скорсезе про християнських мучеників у Японії в період Едо. Власне, якщо подумати, обидвох героїв зламали. Але у Скорсезе кінець неоднозначний, залишається місце для надії, що все ж той єзуїт в глибині душі залишався вірним Христу. Тоді як роман "1984" не залишає жодної такої можливості.
Маю неоднозначні враження власне через те, що цей роман важко назвати християнським. Католицька церква представляється тут як тоталітарна. Звичайно, побічно. І це ще те ж не мало би означати, що цей роман якийсь там антихристиянський. Адже коли Павличко писав "Коли помер кривавий Торквемада", то мав на увазі насправді Сталіна. Але під нехристиянськістю я вбачаю його безпросвітню похмурість.
Похмурість роману полягає в тому, що персонаж був абсолютно порожній до тортур, і після тортур він залишився абсолютно порожній, але зламаний і "навернений" у тоталітаризм. І так здається, від того щасливіший.
Скорсезе йде далі. Він показує, як ламають людину, яка має глибокі переконання. Це геть інакше. Тоді душевні тортури справжні.
"Ви геть не вмієте мислити метафізично", каже О’Брайан до Смітта у романі "1984".
Сміт не вмів мислити метафізично. В принципі, його життя було жалюгідним завжди. Він завжди був жорстоким і пустим. У чому ж драма його зламу?
Не так в Скорсезе. Якраз вся сіль у тому, що два палких єзуїти їдуть рятувати свого вчителя, який зрікся Христа. І опісля один з тих палких єзуїтів таки гине мученицькою смертю, за що його честь і слава, а інший зрікається Христа.. Але сказати йому "ганьба" не так легко. Бо Скорсезе показує усю драму цього другого ченця, що не все було так однозначно у нього..

Словом, 1984 побуджує багато роздумів. І це ознака того, що книжка варта уваги.