Бердичів. Нотатки мандрівника

Колись Бердичів був 5-им найбільшим містом в Україні після Одеси, Києва, Львова та Харкова. Це місто направду дуже цікаве своєю багатьолітньою єврейською історією, старовинними церквами та будинками. Та найперше я хотів відвідати Санктуарій Матері Божої Святого Скапулярію - древній кармелітський монастир. Мені випала така нагода в понеділок 8 травня.

Найоптимальнішим способом добиратися до Бердичева з Києва мені видавалася залізниця. Дорога займає близько трьох годин у "сидячому" вагоні - електричці зі зручними кріслами, окремими для кожного посажира. Виїхавши без 15-ти 8-ма я прибув приблизно о 11-ій годині.

За вокзалом виднілося декілька дев’ятиповерхових будинків, а на передньому плані - ринок. З першого погляду виглядало, що Бердичів дійсно велике місто. Хоч вокзал розташований далеко від центру міста і тим більше від монастиря - мого основного пункту призначення.

Щоби краще усе оглянути і мати багато часу на робіння висновків я виріш пройтися пішки і трошки пофотографувати.

Гостей міста зустрічає радянський танк. Такий є у кожному місті на Великій Україні, мабуть. Він мав би казати радянським рабам: Пам’ятайте, хто вас "визволив"! Він демонструє силу і могутність радянської влади, котра прийшла в місто, де у часи нацистської окупації винищили більше половини мешканців, решту - вивезли на роботи в Німеччину, і визволяти, фактично, уже залишилося нікого.

На будинку поруч - звичні радянські лозунги. Колись, напевно, того "добра" було більше. Нині Бердичів виглядає уже досить декомунізованим і на будинках з’явилися нові назви вулиць. Як-от:

Місто трішки просунулося в благоустрої. На центральній вулиці зробили велосипедну доріжку.

Але таку я бачив лише одну..

За плануванням і структурою Бердичів можна назвати типовим подільським містечком. Хоч воно й розташоване уже в Житомирській області.

Так виглядає типова забудова Бердичева з довоєнного часу. Ці будинки мають подібний стиль і колір, і є 2-ох або 3-ох поверховими. Вони розкидані на великому просторі, що має протяжність близько 4-ох кілометрів. Це свідчить про розміри старого міста.

Як і в багатьох містах України поміж цими красивими історичними будинками часто трапляється нахабні вкраплення хрущовок, брєжнівок і горбачовок. Очевидно, старі будинки після виселення і винищення їх колишніх жителів занепадали. І їх зносили. Досі в місті можна зустріти багато занедбаних будинків. Як от:

Щоби місто мало гарний, так би мовити, "ансамблевий" вигляд і було привабливою і затишною туристичною атракцією, ІМХО, потрібна генеральна і всеосяжна реконструкція.

Ще декілька будинків. Мені особисто цей будинок видається досить симпатичним:

Деталі фасаду типового бердичівського будинку:

Серед іншого, був радий натрапити на одній бердичівській вулиці на міжвоєнний конструктивізм:

Навпроти будується розрекламований на все місто ЖК "Шевченківський", який можна м’яко кажучи назвати ніяким:

Насправді окрім цього будинку спостерігати якоїсь особливо бурхливої будівельної активності в Бердичеві не доводиться. Навпаки, зустрів два великих довгобуда, порослих деревами.

Так небавом я дійшов до центральної площі міста. Вона вже акуратно облагороджена і обставлена цікавими атракціями. Як от фонтан-земна куля:

На збільшеному зображенні можна побачити, як повільно стікає вода.

Чи пам’ятник "Бердичівському костюмчику"...

А ось так виглядає сама площа:

Я прямував далі, заглиблюючись в старішу частину міста, поступово наближаючись до монастиря. По дорозі лежали дві старі церкви. Римо-католицька святої Варвари і православна Святого Миколая.

На жаль, римо-католицька церква була зачинена, а у православній фотографувати всередині не дозволено.
У Свято-Миколаївській церкві було дуже затишно. Я направду почувався як у нашій церкві. Стіни були розписані радше в українському сільському стилі із підписами церковно-слов’янською.
Пізніше я вичитав у Вікіпедії, що в церкві святої Варвари брав шлюб сам Оноре-де-Бальзак.
Тут же почався сильний дощ. Впродовж мандрівки я був не раз себе виялав за необачність не взяти з собою ні парасолі ні будь-якого теплішого одягу, ніж просто одна футболка. Тому я трохи спішив до монастиря сховатися від дощу.

Перед монастирем встановлений пам’ятник улюбленому папі, папі-слов’янину з українськими коренями.

Насправді перше враження: трава перед монастирем і немає людського заїзду. Ззовні монастир виглядає досить занедбаним. Це спадок радянського часу. На щастя, всередині він уже більше-менше відреставрований.

Ще один спадок радянського минулого - це те, що монастир ділить приміщення із музичною школою, яка розташувалася у дзвіниці і прилеглій будівлі:

 

Маріє, Царице й Окрасо Кармелю, молися за нас...

Після нетривалої розмови з отцем-кармелітом, благословіння та молитви у головній та підземній церквах, я вийшов на дощ, перейшов на інший берег річки Гнилоп’яті і зробив кілька знимків монастиря.

У тій частині міста є стара православна церква:

Серед приватної забудови виділявся цей старий будинок

Там же мені довелося побачити найпатріотичнішу зупинку в Бердичеві:

То був пік дощу, я сховався під старою кронистою грушею і насолоджувався видом на монастир, тим часом обідаючи і плануючи наступний маршрут.

Бердичів - місто багате знаменитими історичними постатями та культурними діячами, та, проте, в місті пам’ятників не так багато. Окрім традиційного Шевченка, є декілька пам’ятників "визволителям" і декілька, пов’язаних з історією України. Радше, пам’ятних знаків..

Тарас..

Пам’ятник жертвам Голодомору

А ось це пам’ятник борцям за волю України. Він вшановує два покоління: учасників Другої світової і українсько-російської війни. Це дуже гарна практика - додавання радянським пам’ятникам нового українського змісту.

Пам’ятник 2000-ліття Різдва Христового.

Бердичів має декілька ставків. Велика вода це завжди гарно, особливо в великому місті. Проте, на жаль, якоїсь набережної чи привабливого місця над ставком немає. Є пішохідний міст.

В Бердичеві також є наша греко-католицька церква. То став мій другий пункт призначення.

Як бачите, вона дерев’яна. Це не дуже типово для наших церков у Центральній Україні. Також, зауважте, вона не має парканів і загорож. Це добрий знак. Вона відкрита до світу.

Навіть попри те, що наша церква була зачинена, вона навіть тут зуміла мене прихистити. Я сховався від дощу і холоду на ґаночку і перечекав, коли дощ почав відступати:

До вечірнього поїзда було ще декілька годин. Інше цікаве місце, яке я хотів був відвідати - єврейське кладовище. Але ще по дорозі мені трапилася одна цікавинка - я її назвав церква-діснейленд.

Ви самі усе бачите. Це ситуація комі-трагічна. На жаль, не всі православні громади можуть знайти місце для будівництва храму. Доводиться робити якось так..

Частина дитячого майданчика за церквою залишилася. Справедливости ради варто сказати, що там він дуже занедбаний. Тому, мабуть, коли церква взялася за нього, до принаймні приведе до ладу якось цю територію.

Єврейське кладовище у Бердичеві, або, як кажуть в Галичині "окописько", - найбільше, яке мені доводилося коли-небудь бачити. Воно доглянуте і, виглядає, тут часто бувають відвідувачі. При мені комунальні служби стригли траву, а до могили рабина Леві-Іцхака йшли паломники.

На єврейському кладовищі мені вперше всміхнулося сонце. Мандрівка йшла до завершення, я поволі рухався в сторону вокзалу, куди було добрих 5 кілометрів і по дорозі фоткав і роздивлявся.

Трохи скажу про місцевий люд. В місті абсолютно домінує українська мова: в розмові і на вулиці. Чути якісь невеликі вкраплення суржика. Кілька разів доводилося чути російську мову. Але не більше як в будь-якому великому місті Західної України.
По місту ходили ватаги хлопчаків. Були люди на роверах, особливо молодь. Хоча не надто багато. В розмовах я чув, як дорослі люди говорили про заробітки в Польщі. Якийсь чоловік розповідав про Краків..
Місто робить враження незатонулої Атлантиди - загубленого світу в центрі України. Ситуація до болю знайома, таке я вже бачив в Ніжині. Колосальний туристичний потенціал, але ніхто про те не знає і гірше, нікому то не треба.
Але логіка підказує, що тривати так довго не може. Коли-небудь хтось мусить дати місту лад. Але поки до того дійдуть руки, ми втрачаємо час. Втрачаємо час, який би міг бути наш..

Останні півгодини я тинявся вокзалом. Зайшов на другий поверх, побачив, у якій країні і якому часі живуть місцеві залізничники.
Хм.. Це дійсно багато пояснює..