*

Ці міські персонажики, непомітні такі і тихі, вони теж живуть своїм дивакуватим життям!

вчора у вуличного ліхтаря "з'явився друг",
нещодавно "почали зустрічатися" на клумбі квіти з щойноскошеною травою, а жовті світла вікон все ще "у активному пошуку".
Кому тільки до них діло?
Не одну би цікаву історію розповіла театральна афіша. І про довгоносих, і про кульгавих, і про немитих, нечесаних, невгодованих, насторожених, засмучених, байдужих... Хто тільки її буде слухати? Тому й замовкла. Нічого не скаже...
Як наступає глибока ніча, старі кам'яні підпирайли-баби, що вже сто їм, мабуть, років, тільки й мають заняття, що обговорювати новинки майдану. Теревенять без кінця своєю німою мовою: "А знаєш, до молодого клена залицялась липа... хоч посоримолось би старе опудало" Пліткуйте, на здоров'я, колони! завтра насунуться натовпи люду і від їхнього тільки запаху вам знов відбере мову...
Камінь, залізо, бруківка, сталь, дерево... Хех... Компанія нічого собі. Але одна душа є, не заснула. Людська душа. Хоча? Хіба наяву так мрійно когось виглядають? Вслухається, бідна, видивляється з високого балкону... Толку з холодних зірок, толку зі срібного місяця. Усе надіється душа, що може десь почує... а може? як хтось проспіває в унісон їй:

Але чому, коли заснули сині гори?
Якось не до сну мені?

21 травня 2010