*

Цей вересень...
Різько похолодало і почало помирати листя. Легенька куртка і без шапки, десь за кілька метрів хлюпочеться Дніпро, покидаю той тринадцятий поверх, той острів з 5 мостами.
Школа. Діти з батьками і без. В осінніх пальтах. І метро.
Часами їхав дві зупинки в протилежний бік, щоби влізтися і не чекати довго своєї черги.
Якісь новоспечені недохмарочоси, дарницькі поїзди.
І байдужі погляди втуплені внікуди.
Знову Дніпро, верхи Собору, яхти, кораблі, Лавра і раптом за вікном темрява.. Електричні кабелі як до Міста Машин з Матриці.
Два ескаватори посилено працюють, щоби виштовхнути тебе знову на поверхню з глибин руд.
Далі усе таке смішно-страшне, що скидається на багате і розкішне. Білий вежівець з загородженою територією, а під ним Маріїнський парк. Це там я ховався від дощу під листям дерева.
Неправильно заокруглені доріжки і стезі, якими б ти кружляв собі без толку цілий день. Пам’ятаю ті телефонні розмови: тут же можна було говорити голосно і про все, і зі всіма. Бо то вже було надворі і далеко від Фортеці. Фортеця. Так, міністерство. Що ще могло би стояти отак в парку над кручею із посиленою охороною, як не так-собі псевдофортеця.
Шкода, з наших кабінетів вид на Лівий берег затуляли нам пожовтілі каштани. Якби я зараз був там, то напевно побачив би усю красу Києва: від Троєщини до Осокорків.
Зате знизу, там де продавали каву, там відкривався вид на Чернігівський напрямок.
...
Хех, Києве мій.
Був час, я й на довше зупинявся у тому Києві. Але цих три тижні мені вистачило, щоби зробити одне важливе рішення. Щоби зробити собі одну важливу постанову.
І та обітниця.. О, Боже, дай мені тут обітницю звершити