*

І знову дощавий ранок.

Антонич:

В морях з шафіру плюхкають краплини,
хлюпочуть срібні краплі в сріблі рік,
і гребінь вітру чеше їх відвік,
і сонце п’ють, мов овочі калини.

В цілунках тих ростуть дрібні цятини
у білопері хмари, літа лік;
підносять вгору свій вогнистий бік,
геть утікають від землі долини.

Та вітер вдарить в їх легкі вітрила,
та млу зморозить білогриву в воду,
на землю їх ваги вертає сила.

Нам годі побороть свою природу,
бунт вічно палить, вічно ломим крила
і знов спадаєм на землі колоду. 

Напевно Антонич не пив стільки кави, як ми нинішні. Як було йому у повсякчас дощавому Львові у такі важкі ранки.. Шукав розради у красі дощу, у тому, як він починав би його день.

Ще до кінця горнятка кави пометушуся, а тоді до праці. Хоч вафель вже катма.