Нарис (художнє)

Він волів завжди залишатися в тіні, так щоби міг слухати її чарівний голос, але, щоби вона його не спостерегла. Зі своїм важкохворим серцем був чутливим до найменших порухів іншої душі. Пісня добре діяла на його серце. Гострий біль змінювався на легке млосне відчуття. Коли звучали тужливі ноти, серце ридало, коли пісня воскресала, серце сміялось, коли пісня завмирала, серце на мить ще продовжувало жити. Тиша змінювалася оплесками, і біль виникав знову: всередині гостро кололо, а голова важчала і наповнювалася свинцем.

Горе, долов ходжу,
Не виджу никого.
Серце моє плаче,
Серце моє плаче
Од жалю велького.

Пісня була останнім форпостом душі, за ним — повна порожнеча, отваринення. Коли серце озивалося, наповнювалося, оживало, пускало імпульси на все зболіле тіло, він відчував, як поволі росте і росте знову до раптового падіння. Мелодія обривається... Він ще чує заповітне "Тільки вгору, весь час вгору, зупинешся на мить і впадеш додолу". Він притиснув руку до серця і благально дивився на дівчину - чекав, коли вона знову почне співати.
Отак приходив щотижня, знав, що вона мусить тут співати кожного четверга. Дівчина відпочивала від буденних турбот у вузькому творчому товариському колі. Власне, його тут ніхто не знав. Збиралося багато людей, яких він уже добре впізнавав в обличчя, вивчив імена багатьох. Ніколи не вітався ні з ким, нікого ні про що не розпитував. Старався звертати на себе якомога менше уваги.
Він слухав її голос, не заворожено, не зачаровано, слухало серце і пускало рятівні імпульси. Коли все закінчувалося, захоплені слухачі не спішили розходилитися, зате він зникав якомога швидше з людських очей, адже сюди його ніхто не запрошував.
Він же далеко не з цього кола.
Ці люди - о, це були люди мистецтва, творчі, їх знало ціле місто. Це були таланти, це титани, атланти. Це були майстри, яким він не годився в підмайстри.
Це за ними плакало небо і ревіли вітри.
Вони приходити послухати голосу юної співачки, бо це було їх мистецьке товариство, але він приходив сюди банально - полегшити постійний нестепний біль. Вночі його кидало з боку на бік, він не міг заснути горілиць, на лівому боці його боліло серце. Приймав заспокійливе, аби вгамувати біль. Просинався і в страшних муках чекав наступної зустрічі. Важко було залишатися непоміченим в такому тісному колі. В цій кімнаті поміщалося десь зо тридцять стільців. Хтось пробував з ним знайомитися, заводити розмову. "Думають, мабуть, я якийсь поважний мистець...", - з посмішкою думав він. Обмежувався відмовками, скромними вигадками, що це він тут в гостях, мешкає у іншому місті, зайшов випадково...

---

Якщо ви спитаєте мене, то я давно цього помітив. Я знаю причину його хвороби. Завтра наш Соловейко співатиме в церкві. Я ризикну запросити його. Мабуть, прийде. Мусить прийти. Хоч церква ця.. за так він би ніколи туди не пішов — там немає цікавих барокових скульптур чи трьохсолітніх розписів, вона не відображає архітектурних тенденцій львівського середньовіччя. Він не любить церкви, це слово у його неодмінно породжує асоціативний ряд: інквізиція-контрацепція-мораль?. Але він всерівно прийде до церкви. Бо вона співатиме там. Піде.. Бо кожна мить її співу полегшує страждання.
Тепер, навіть коли вона там зачастить і приходитиме на літургії, він опісля вивчить псалми напам’ять і засинатиме з ними, як з ліком, який принесе мир і спокій. І тоді, може, він вперше задумається не про Неї..