Горокракси душі

Долаю ще один відрізок у 17 годин, далі буде ривок на яких 7-8, яких я, звісно, не пам’ятатиму. Наступного дня цей самий шлях я зможу пройти за кілька секунд, адже через найважливіші пункти я знову прийду до фінішу. Відтак буду думати, що відстань від року до року міряється глибиною пам’яті. Щоб відворити цей трек цілком, треба буде звертатися до об’єктивних джерел, мої органи чуття не налаштовані сприймати світ так, аби тільки спостерігати. Очевидно, є гризоти, які заставляють зміщувати акценти, концентрувати увагу на речах, може, неприємних, може, приземлених. Для безбожної людини, в якої немає нічого, окрім власних спогадів, яка чисто теоритечно усвідомлює, що рано чи пізно помре, чомусь є так суттєво зберегти себе. Хоча б маленьку частинку, законсервувати якусь емоцію, описати враження про події. Іншому ходить про те, щоби привернути увагу, здатися екстравагантним, авангардити, футурити, панкувати, палити кобзарі, бігати голяка на морозі, чи палити...хе-хе.. палити Храм Артеміди. І навіть у випадку останньому, залишається "горокракс" - це ім’я Герострат. Хтось з моїх викладачів, які, мабуть, на жаль, вже на віки канули в минуле, сказав, що література - це форма безсмертя, а письменники, прагнучи прославитися, шукали безсмертя. О, до речі, так! Адже ми часто чуємо метафори типу "Він помер, але вічно житиме в наших серцях". Людині властиво прагнути безсмертя. Пам’ять про одне лише ім’я людини уже означає продовження її існування по смерті, хай у дуже обмеженій формі. У новому часі маємо справу з нагромадженням різного роду горокраксів. Ці уже значно доскональніші, докладніші, багатогранніші. Марнославці минулих віків такій формі безсмертя могли б тільки позаздрити. Напевно, сучасні досягнення техніки дозволяють у найменших дрібницях описати життя однієї людини від її зачаття до самої смерті і пам’ять про неї по смерті. Досягнення у царинах психології та інших гуманітарних наук зможуть якретельніше дослідити духовне походження людини. Сукупність усіх цих даних складе повний багатосторонній портрет особи, яку опісля можна буде відтворити. Тобто, відтворити у тій мірі, скільки про неї буде відомо. Прагнення скрізь множити себе по всемережжі, залишати сліди в коментах, зберегти частину свого життя, ту, яку вдається обсервувати і фіксувати - підсвідоме прагнення зберегтися - цілком відповідає прагненню старших людей, щоби їх пам’ятали: суспільство, держава, рідня... І, ясна річ, стара людина, яка надто клопочеться про свою добру пам’ять мусить зовсім не вірити у продовження життя після смерті. Тобто, продовження уповні, повноцінно. Вона вірить у еволюції, у "вічний прогрес" чи матінку-природу, яка має владу давати життя і його забирати, але не вірить у потойбічне життя душі і духу. Мабуть, кожен хоче, щоб його пам’ятали. Щоби пам’ятали добре, тобто добре у його моральній системі координат. Пам’ять, ця деформована реальність, котра нерідко стає мірилом прожитого життя, спотворює розуміння людини. Пам'ять має властивість реагувати на якісь конкретні подразники, пам’ять, яка опісля стає мемуарами-горокраксами зберігає людину у дуже обмеженому вияві, у дуже суб’єктивному світлі. Про таке крихке, трухляве безсмертя можуть мріяти тільки останні безумці, поневолені міфами, дурними традиціями, теоріями, гіпотезами. Життя як щось дуже чутливе, як нерв зуба, життя прожите і життя непрожите постане в одній хвилі і тоді кожен безумець скаже: "Можна було все життя плекати пам’ять про себе, а можна було жити так, ніби зі мною нічого в цьому житті не траплялося".