Казкова Русь

Маємо двох сусідів-диваків, котрі з не цілком зрозумілих причин, може хіба як від власної боязні меншовартості, змінили назву своїх держав і народів на чужі і тим самим захотіли продемонструвати нібито спадковість чужої, очевидно, досконалішою цивилізації, причетність до неї. Цим захотіли міжнародного визнання як народів, котрі претендують на спадщину чужих держав, в той час занедбавши власне ім’я. Веду мову про Румунію-"Романію" і Росію-"Русь". Мабуть, останній в силу історичних обставин і в силу своєї могутності це вдалося краще. Світ швидше повірив у Росію-Русь, котра захопила і власне правдиву Русь-Україну з її політичним історичним центром Києвом і всяко намагалася задушити будь-які прояви інакшості України від Росії, ніж Румунію-Романію, яка попри значний вплив латинської мови і перебування аж 2000 років тому у складі великої Римської імперії направду нічого спільного з тієї світової наддержавою не має.
У цьому контексті я би хотів наголосити на ставленні варварів до метрополії. До того, як Петро І розпочав русифікацію Московщини, тобто наближення її до власне Русі засобами мовної реформи, залучення українських освітніх, мистецьких, військових кадрів, територіальної експансії на південний захід, в самій Україні не існувало ані особливого пафосу довкола Русі, ані міста Києва, як столиці князівської імперії. Це сприймалося як історичне минуле. Звісно, велика травма монголо-татарської навали відбилася в свідомості українського народу і певний сентимент до колишньої могутності держави від Сяну до Волги існував, але в той буремний час основними наріжними каменями були православ’я, вольниця, мова. Україна і Русь - назви, котрі спокійно уживалися поряд, навколо назви Русь чи назви Україна не виникало зайвих пристрастей.
Можливо, й занадто сміливо і нерозсудливо так думати, але чи не ця історична міфологія російського імперіалізму, котра прагнула будь-якими способами обґрунтувати свої загарбницькі війни в Європі як "збирання ісконно руських земель" довкола, ну звісно ж споконвічного історичного і культурного руського города Мокви, заставила українців опертися на свої історичні права на руську спадщину і зрештою зробити столицею нової України місто Київ, а не, скажімо, Одесу - як найбільше в той час на нашій території, чи Чигирин - як столицю гетьмана Богдана Хмельницького. Хоч, звісно, це тільки одна сторона медалі, інша - це консолідація самого українського народу саме у той час навколо Києва.
Насправді дуже легко зрозуміти тих жителів варварської Московії, котрі приїжджають в Київ і зі священим трепотом созирають його прелєсті і блєск - матерів городів Руських - адже це мати, котра принесла в темну і дикунську Московію християнство, писемність, культуру. І зовсім природньо, що в самих українців цього трепету може бути менше, як і до назви Русь, котра, властиво, нічим не підіймається над рядом інших назв та самоназв нашої землі - Скіфія, Гетьманщина, Україна... Цей трепет чимось нагадує славу Костянтинополя чи вічного міста Рима, яким поневолені народи поклонялись як столицям світу. Можливо, якби не Московщина свята Русь не була би аж такою легендарною і казковою, назва "Київська Русь" не була би такою популярною серед готелів, кафе, ресторанів. Може, легендарнішою була би Гетьманщина - унікальна в Європі республіка з демократичним устроєм і першою конституцією, чи Скіфія - країна, народ якої кинув виклик самому Дарію - царю Перському. Тривале колоніальне минуле, тим більше колоніальне минуле у лоні Москви, котра за висловом польського міністра закордонних справ Йозефа Бека "З німцями ми ризикуємо втратити свободу. З росіянами ми втратимо свої душі", поневолює не тільки фізично, але й духовно, скорегувало наші історичні акценти саме на епосі Русі. І наш народ, який звик, як йому розповідають його ж історію чужинці, тепер точно знає, що він спадкоємець великої і славної, а головне святої Київської Русі.