Схилившись до ніг пустельника, Ізольда сказала, сповнена такого ж смутку:
— Я не буду так жити. Я зовсім не кажу, ніби каюсь у тому, що любила Трістана; я люблю його і тепер і завжди його любитиму. Але принаймні тілесно ми назавжди будемо розлучені.
Путівник пролив сльози і прославив Господа:
- Боже великий, всемогутній! Дякую тобі, що ти продовжив мені життя настільки, щоб прийти їм на допомогу.
(Joseph Bedier, Le Roman de Tristan et Iseut, 1900)
Немає коментарів:
Дописати коментар