Але ще до від'їзду Шопена до Англії він пережив ще одну пригоду – дав свій останній концерт у Парижі. Весь «вищий світ» зібрався на цьому напівофіційному концерті, ніби прощаючись з артистом та й з усім колишнім життям, адже концерт відбувся шістнадцятого лютого, менше ніж за тиждень до революції. Останній паризький концерт Шопена був драматичною подією. Писалося про нього багато. Але зовсім інакше, ніж про перший виступ Фрідеріка, сімнадцять років тому. Були тут лише «друзі». Дивлячись у зал, Шопен бачив знайомі обличчя, це не додавало йому сил. Зігравши намічену програму, Шопен в артистичній мало не знепритомнів.
Грав він свої шедеври: Колискову, Баркаролу. Колискова - це вершина музичної форми: шістнадцять варіацій на фойє постійного басу. Перш ніж охрестив він цей твір Колисковою, додавши перші два такти, він просто називав його «варіанти». Але в той же час це поетична картина, окроплена сонячним світлом, ніби написана імпресіоністом, де первісна, близька народна мелодія (вона нагадує, як і споріднена їй мелодія колискової з «Короля Рогера» Шимановського, відому польську пісеньку українських няньок) якимось туманом, що пробивається променями веселки. Баркарола - один із найсерйозніших творів Шопена, який довгий час не користувався увагою піаністів, а потім завоював у них гаряче кохання. Равель сказав про Баркаролу кілька теплих і влучних слів. Присутні на тому концерті Шопена розповідають, що закінчив він свою Баркаролу тихо і дві останні октави взяв піаніссімо, хоча в друкованому виданні виразно видно тут три «f». Що призвело до цього — відсутність сил чи слабкість? А може інша концепція цього твору, яка раптом «знайшла» на Шопена під час виконання? У нас багато свідчень та описів гри композитора — залежала вона від найрізноманітніших капризів. В одному тільки згодні всі, хто описує шопенівську гру — у тому, що була вона незвичайна.
(Ярослав Івашкевич, Шопен)
Немає коментарів:
Дописати коментар