Може хай краще буде без заголовків? Може й так краще.
Снігом замело всі дороги. Лишаєш сліди, за годину проходиш там само і не можеш їх розпізнати. Бо сніг замітає сліди.
Йдеш до храму, щоби зустрітися з Тим, хто там завжди присутній.
Але все ж, краєчком душі хочеш зустріти когось. Когось там зустріти вперше.
Таке свято, і такий похмурий день.
Тепер День гідності припадає на Пречистої, тоді - на Михайла.
Такий мокрий і холодний, сюрреалістичний.
День Гідності - тепер на Пречистої, тоді - на Михайла.
--
Я подумав, у який гарний час ми живемо. Хочеш творити - твори. Хочеш причаститися до контенту, маєш стільки для цього можливостей!
--
Я подумав про мініатюри, які торкнули. Я подумав, як би було гарно їх навчитися гарно прочитати. Я подумав, треба з чогось починати.
Менш як за місяць, а точніше, 14 грудня, моєму блогу виповнюється 11 років. Від цього першого допису пройшло багато часу. Тобто, ментально пройшло. То були ще давні львівські часи. По-своєму безтурботні, по-своєму порожні, по-своєму творчі.
Я роблю багато одруків тут. Бо це така собі вічна чернетка, вічне самовираження, а не всім-вираження, світові-вираження. Так, думки, викладені тут, проходять певний фільтр самоцензури, але все ж, знаючи вузьке коло моїх читачів, я часто не боюся висловити тут щось більш крамольне, більш інтимне, більш новаторське, ніж може хотів би це сказати, скажімо, в ширшому колі слухачів.
Бувало, приходив час, навіть декілька разів, коли мені здавалося, що я більше ніколи тут не писатиму. І напевне такий час ще прийде. Але якось не зараз
Листопадовий сніг, такий з нетерпінням очікуваний. Цей тимчасовий, цей радісний, цей незвичний. Раніше варто було б встати, але я засидівся так до глибокої ночі, вчив греку, писав фабулу.
Коли писав фабулу, зрозумів, як ще мало в тому тямлю. Годилось б когось почитати чи послухати. Роздумував, конструював. "Як краще?", - думав. І надумав на таке: "Так, як хочу. Адже це моя фабула."
Φκτ π συιξθξ ,ξρε, ой, поставив грецьку клавіатуру, все ж. Пані професорка така наполеглива в тому, вона зламала навіть мене.
Але, з іншого боку, коли маєш готову фабулу, то вже маєш щось не просто уявне, не просто в думках, а щось цілком матеріальне. Ясно, ще далеке від готовності, але як каркас чи скелет. На який можна нанизувати м'язи і судини.
Так, до речі, колись на дозвіллі сяду вивчати анатомію..
Я хотів, щоби все було швидко. Мені особливо немає що тут робити. Але ж ви знаєте, це місто вміє здивувати.
Львів часто дивує.
Ця поїздка могла виявитися зовсім безплідною. На щастя, так не сталося. Я похитувався на верхній полиці, слухаючи Ascenseur pour l'échafaud Майлза Девіса, один з небагатьох альбомів, які в мене є на телефоні, і пробував давати лад словам, щось із них компонуючи. Бо дрімати щось не вдавалося. Бідолашне дівча на паралельній полиці також спало в навушниках, але щоразу зривалося від гучного старомодного рінгтону в чолов'яги під нею. Чолов'яга щось там діловито говорив, імітував бурхливу бізнесову діяльність.
Львів зустрів як все, дуже звично. Затовплений вокзал, якими здаються тісними тепер ці австрійські залі.. колись такі помпезні і розкішні.
Без тривог, 16-им автобусом.. Був на загальноуніверситетській літургії. Щасливий, що побував там.
УКУ - справжній університет. Життя вирує, на кожнім кроці друзі і знайомі, обійми, гарні слова, "Радий тебе бачити", "Так давно не бачилися"..
А як від'їжджав, зустрів старого друга, якого не бачив 7 років. Він дуже посивів. Він втратив сина на війні. Він був такий щасливий мене бачити, так шкода, що мені довелося рушати вже назад.
Коли я покидав Львів, то з відчуттям таким домашнім. Все ж, які знайомі ці вулиці, які вони рідні. Здається ззовні все так помінялося, але якщо приглянутися - той самий Львів.
Місто, в якому є ті, хто на тебе чекає..
Я не дуже чогось хотів сподіватися від Львова сьогодні, але він мене здивував. Як вміє. Львів мені подарував сьогодні гарний день.
Качуровський - це невизнаний геній нашої літературної спадщини. Як і всі наші діаспорні метри. Але що прикріше, він невизнаний геній нашої теорії літератури. Його "Фоніка" і "Строфіка", і "Метрика" - сенсації української науки.
Качуровський навчить не лише розпізнавати ритміку поезії, він навчить її самому правильно організовувати.
Розгадувати ритміку там, де вона неочевидна. Маскується. У білих віршах і верлібрах, у ліриці без строф і стоп. Цікаве заняття.
