Лист (продовження)

"Не відволікатися" - вольовим внутрішнім голосом наказував собі Макс.
Лист собі лежав на столику. І те, про що там йшлося, так і залишалося таємницею.
Скоро до обіду Макс втомився. Зголоднів. Зварив "плов". Так він це називав. Ситне, поживне й смачне.
По обіді дивився кілька епізодів свого улюбленого мультсеріалу. І від виснажливої літньої спеки і втоми від першої половини дня на півгодини заснув.
Його вікно шкрябало гілля старого ясена. Одне лише дерево було на його вулиці. Довкола лише каміння, цегла, бруківка й асфальт. І те дерево найбільше горнулося до Максового вікна.
Деколи Макс злився на нього. Після обіду воно заступало денне світло і, здавалося, сутінки там починалися завчасу.
Задзвонив телефон.
"Привіт, мамо"
"Нє, мамо"
"Так, готуюся"
"Нє, не сплю"
"Ну хіба трошки..."
"Вже йду вчитися".
Хлопець потягнувся вгору - до стелі. Тілу захотілося випрямитися.
Око раптом натрапило на білий лист із марками з зображенням Львова.
Макс взяв його до рук.
"Це може зіпсувати мені день..."
Макс поклав його і накрив зверху ґлянцевим журналом.
Пройшовся трішки по кімнаті.
"Якщо вона тобі пише, та ще й паперового листа на твою домашню адресу, це щось добре, дурню ти"
Знову підійшов до столика, але стримався.
"Спершу навчання! Ввечері..."
Пройшло кілька годин. Уже котився день день до вечора. Дорога помітно втомилася носити на собі стільки тон металу й пластику. Розплавилася, потекла... Вистукував собі шлях старенький трамвай. Дзелень-дзелень! Якийсь необачний чоловік не подивився, що на світлофорі засвітилося червоне. Винувато подався назад.
Макс ввімкнув музику.
Витягнув листа...
У колонках Девід Ґілмор співав:

I'll sit in the corner
No one can bother me
I think I should speak now
I can't seem to speak now

Старий китайський електрочайний вишумів кип’яток. Макс залив собі міцного зеленого чаю. Поставив стигнути на підвіконня в тінь старого ясена. Вслухався в саунд.
Брав знову листа, підносив до світла, пробував зазирнути всередину, не відкриваючи... Підважував на долоні, принюхувався. Потім поклав під горнятко чаю.
Уже грало:

The grass was greener
The light was brighter
With friends surrounded
The nights of wonder

Закінчувався альбом "Division Bell". Далі в плейлисті були вибрані пісні Джима Моррісона "Riders on the Storm", "You've lost little girl"...
То була сумна й містична підбірка. Якщо Макс хотів зберегти піднесений і натхненний настрій, йому треба було б поставити "закінчити програвання на цій композиції..."
Від гарячого горнятка на листі залишилося неглибоке коло. Макс водив пальцем по вм’ятині і вагався:
"Це як скриня Пандори. Відкриєш, вороття не буде..."
Вже сутеніло, коли Макс допив чай. Пора йти в місто. Сьогодні в "Дзизі" грали джаз.
Лист стояв собі осібно на столику і ніби питався Макса: "Ну то ти мене сьогодні читатимеш?"
"Напевно, ні", - так казало Максове вагання.
Уже пора було йти і коли Макс виходив з кімнати, кинув секундний погляд на столик, де стояв лист. Покинув кімнату, закрив двері, перекрутив ключ, пройшов один поверх вниз і раптом чимдуж прибіг назад.
За кілька секунд опинився біля листа, розкрив конверт.
Просто по центру складеного вдвоє аркушу паперу було всього ти слова:
"Макс, я згідна."

Лист

Коли Макс відкрив холодильник, з подивом виявив, що в нього закінчилися вершки. Спросоння згадав: "Ти ба! Точно, вчора забув купити".
"Це не годиться", - думав Макс. Ні, це нікуди не годилося пити каву без вершків. Без вершків це означає без кави. А без кави це без енергії. Як він до обіду протримається на одних лише вівсяних пластівцях? Йому треба до екзаменів готуватися...
Макс накинув на себе якусь футболку, натягнув шкарпетки, взяв кроси і пострибав по сходах вниз. При виході з під’їзду бабуся з невеликою сумкою всіляких ласощів змусила його зупинитися:
- Доброго ранку, пані Наталю. Ви так рано?
- Доброго.. Ну треба зранку, треба, бо все розкуплять до обіду.
Поки Макс пропускав стареньку, побачив, що в його поштовій скринці стирчало щось біле. Наче конверт з листом.
"Хм.. Квитанції ще в такий час не приходять. Що то за лист може бути? Може з Університету?"
Але Макс дуже хотів гарячої кави, тому побіг швидше в магазин.
Нині на касі сиділа симпатична продавчиня. Вона завжди мило усміхалася і гарно ввічливо відповідала: "Ваша решта".
"Холєра, знов подорожчали. Не пройде й одна ніч, виявиться, ти вже й вершки не можеш собі дозволити купити".
Макс ніс трикутничок вершків у долонях, а під пахвою круасан.
Зайшовши до під’їзду, одразу ж подався до поштової скриньки. То був лист. З двома марками. На обидвох були фотографії Львова. Відправник:
Оля Стецьків.
Макс оторопів.
Спочатку нахлинула радість від приємної несподіванки. Стояв, замислився..
- Що таке, синку, прийшов тобі якийсь цікавий лист.
А це такий Василь з четвертого поверху. Макс завжди його кличе, коли треба подивитися до кранів. Старі австрійські квартири, старі труби, стара проводка, тато не навчили, як то все крутити. А Василь - майстер на всі руки.
- Ага. Щось таке. Здоров.
Макс потиснув простягнуту Василеву руку.
- Йдете на роботу?
- Так. А ти? Готуєшся до іспитів?
- Шось типу...
- Ну то файно тобі все здати там!
Василь трохи спішив.
Макс піднімався сходами. Думав про Олю. Останній раз він написав їй ще рік тому. І відтоді не отримав жодної відповіді. "І звідки у неї моя адреса?", - подумав. Люди тепер паперових листів не пишуть. Вже й електронних не пишуть. Розлогих, щирих, від душі. Тільки кантакти, фейсбук. "Привіт! Як справи?", "Хз", "Нз", "Нздб" та й усе...
Власне, Оля теж ніколи не вирізнялася пишномовністю. Все коротко й лаконічно. Хоча любила, коли Макс писав їй багато і гарно.
Повернув у замку ключ. У дверях його чекав кіт.
- Ну чого тобі?
Кіт побіг на кухню і втопив свою тупу мордочку в порожню миску.
"І тут взули! Геть чисто забув за корм".
- Зараз, зараз, почекай! - нервово сказав Макс.
Заварив собі кави. Ввімкнув ноут. Стрічка фейсбук рясніла новинами типу "За ніч обстріляли село Комунарівка. Пошкоджені житлові будинки", "Рублю досягнув рекордної позначки на Московському валютному ринку". Ванільні пабліки постили красиві фотки з мальовничих місць України, типу: "10 найкращих місць для відпочинку в Карпатах".
Макс лайкав і коментив, а лист стояв собі поруч на журнальному столику.
Поки була кава, він ще читав усілякі новини і цікавинки, але кава закінчилася, круасан з’їджений. "Пора вчитися!".
Макс знову подивився на лист.
Оля Стецьків
м. Івано-Франківськ,
вул. Пасічна 38/165
"О, тепер я буду знати хоч, в якій квартирі вона живе."
Він пригадував собі, як вони двоє намотали кілька кіл навколо будинку №38. То така собі багатоповерхова шпаківня, побудована вже за Незалежності. Може й виглядало би якось на "Зійде", якби зберігся первісний архітектурний задум, але скрізь люди засклили собі балкони, кожен по-своєму, у своїх кольорах, почіпляли супутникових тарілок на стіни.. Словом.. Такий собі постсовок.
Раптом Макс відчув, як щось пухнасте і тепле торкається його ніг.
"Борис!". Кіт нагадував, що він теж хоче щось поїсти.
Максу довелося знову бігти, бо кіт би не дав йому спокою.

10 година. Сонце нарешті пробилося у його "шахту". Вікно слід було зашторити, бо добряче допікало в спину. "Не відволікатися!" Цілком занурився у підготовку.
далі буде...

*

В мене так мало пластових фотографій..(
То фото з мого найактивнішого пластового літа 2011 року..) Якби не Богдан, того би всього не було.

Пуста тарілка

Приснився мені старий друг. Світлої пам’яті Юрій Небоженко. Він зібрав усе своє любе товариство до великого столу в чистій і просторій світлиці. Було серед гостей багато і моїх знайомих.

Тоді, як ґаздиня поралася на кухні, щоби подати щось до столу, ми разом сміялися, співали цікавих пісень, ділилися враженнями. Юрій розповів декілька цікавих історій про життя українців на небесній еміграції.

Потім були всякі страви, і кожному щось перепало, а моя миска залишилася пустою.
Я з заздрістю і глибокою образою спостерігав, як інші гості поїдали те, кому що насипали, а мені не перепало нічого. Я покрутив порожньою мискою і вирішив проснутися.

Громадянська війна у США і українська Кубань

Останнім часом в Україні і за її межами знову заговорили про етнічну територію України, концепцію Соборної України, про приєднання українських етнічних земель кінця 19 - початку 20 століття Кубані, Ставрополля, Східної Слобожанщини до України. Ця тема активно обговорюється і у націоналістичних колах, і поза ними, більше світла на цю проблему пролили нововідкриті для українців старі джерела - це карти УНР, які тепер віднаходять і публікують, праці Кубійовича, діаспорні видання, котрі стали доступнішими, зрештою спілкування через Інтернет.

До підняття теми приєднання східних українських земель до України також спричинилася і ситуація в Росії, у "трупі, що розкладається" за Новодворською. Одначе, перспектива доєднання цих земель до України все ж виглядає дуже примарною. Якщо в націоналістичних колах Кубань, Ставрополля схильні вважати українськими козацькими землями, спільною територією проживання українців і росіян, то на тих землях частіше послуговуються терміном "козаки", аніж українці, козаки як окремий народ, відмінний і від росіян з півночі і від українців. Поза тим, в Україні прийнято вважати українців тих земель просто зрусифікованими, уже в 2-ому поколінні. Ці землі з певного моменту, а саме десь з середини 1950-их почали невідворотно втрачати своє українське обличчя, зараз на Кубані і тим більше на Ставропільщині деделі рідше чути українську мову.

Перспективи доєднання Ставрополля і Кубані виглядати припарними і для аналітиків, котрі укладали цікаве дослідження "Етнополітична карта світу 21 століття". Ось що вони про це писали:

"Hаявнiсть етнiчно українських земель у теперiшнiх Курськiй, Бєлгородськiй (Пiвнiчна Слобожанщина) i Ростовськiй (Схiдний Донбас) областях Росiї та на Кубанi дає реальнi пiдстави розглядати можливiсть їх приєднання до України. Щодо Кубанi, то вже був iсторичний прецедент (1917-1918 роки), коли вона вiдмовилася приєднатися до України, створивши власну державу. Ймовiрно, там формується власний етнос на основi українського, частково росiйського та деяких кавказьких народiв. Тому приєднаня її до України малоймовiрне. Швидше за все, буде створено власне етнодержавне утворення, що матиме найтiснiшi всебiчнi зв'язки з Україною й буде її важливим пiвденно-схiдним союзником. Такий варiант повністю влаштував би i країни Європи, які (передусiм Францiя та Hiмеччина) були б категорично проти збiльшення територiї України, адже тодi Україна могла б претендувати на роль європейської наддержави. Та й для самої України значно зручнiше не межувати з нестабiльним Кавказьким регiоном, а мати перед ним надiйного союзника."

І все ж мало кому спадає на думку порівняти ці українські землі з сусідніми Донбасом, Північним Кримом, Південною Слобожанщиною. Адже ступінь зрусифікованості закономірно зростає у напрямку із заходу на схід. Недарма популярною стала стаття Владислава Кириченка "Чим відрізняється Західна Україна від Східної? Та нічим. Ще 20 років і було б таке саме."

Власне, перспектива того, що усі українські землі опиняться у складі однієї Соборної Держави виглядають зараз нереальними. Але, мабуть, насправді не так воно все й зле. Ось до чого тут Громадянська війна у США? Як справедливо зазначає ряд істориків, головна причина початку протистояння у Сполучених Штатах сам факт існування рабства, рабство розвивалося протягом 70 років і чомусь раніше воно не ставало настільки гострим питанням у суперечках. Були прибічними рабства, були його запеклі супротивники, були лобісти, помірковані. Як пише Даніел Дж. МакІнерні (той, що Daniel J. McInerney) Сполучені Штати могли б собі якось дати з тим раду, якби не одна обставина, яка сталася власне в останні 20 років перед війною, а саме небувале доти зростання території країни. В другій третині 19 століття внаслідок війни з Мексикою та договорів з Великобританією територія Сполучених Штатів вирослав більш, як удвічі. І тепер постало питання можливості поширення рабовласництва на ці території. Зріст нових територій став сам по собі проблемою, яка призвела зрештою до війни.

(Політично-територіальна еволюція Північної Америки. Зображення з Вікіпедії)


Територія України в нинішніх її межах залишалася незмінною від 1954 року. За цей час відбувалися активні соціальні і національні зрушення. В останні 30 років Радянського Союзу схід і південь України були масово денаціоналізовані, чудовим ґрунтом для цього стали 3 голодомори, руїна Другої світової війни, . Образ "україноязичней бабушкі і русскоязичного дєдушки" став одним із символів... Російська мова стала не лише мовою росіян в Україні, тепер російська мова почала вважатися рідною для українців - тих, котрі народилися у мішаних шлюбах, осіб іншої національності, котрі опинилися в Україні і забувши свою рідну мову, вважають такою мову імперії, зрештою тих українців, котрі зреклися своєї мови внаслідок різних історичних обставин. Ця певна тенденція зросійщення зберігається і вже в незалежній Україні, позаяк Україна залишається у інформаційному полі Росії. "Інформаційни простір окупований".

Тож якби гіпотетично постало потання про приєднання колись українських, а нині зденаціоналізованих земель до України, тоді б межі "Юґа-вастока" значно розширилися, це означало б що дискусія про мову і націоналість вийшла б  на новий рівень, це неминуче призвело б до протистоянна всередині України. Україна би поділилася навпіл. Зараз це не настілький ймовірно, саме через те, що кордони України є усталеними, вони не змінювалися уже більше як півстоліття, ця непевна стабільність усе ж не дає приводів для територіального розколу. Якщо ж до України доєднаються нові українські землі, питання мови і історії значно загостриться.

Наостанок, якщо є люди, які насправді щиро хочуть здійснити заповіт предків про утворення Соборної незалежної держави від Сяну по Кавказ, вони повинні спочатку попіклуватися про виховання нового покоління українців, які би точно знали, якою мовою їм говорити, якого вони племені-роду і з ким їм пов’язати свою майбутню долю. Адже становлення української модерної нації відбулося саме завдяки розвиткові української літератури, українське національне відродження своїм корінням сягає романтизму. Після Шевченка змінилося цілих три покоління, поки народилася ОУН і УПА. Ставити питання про приєднання зденаціоналізованих українських земель в умовах, коли є зацікавлені в розколі України сили ззовні є згубним для самої України.

Осінній вірш

Автопортрет зі свічкою

Замітають останні сліди
холодні вітри
над сумною свічою
згадують очі
як зістарився час, добігає кінця

засоромлене сонце з-за хмари виходить
над крайнебом схилилось і котиться геть
безсоромно ликують сутінки сірі
меркне зір
руки дубіють, холодно стало

і життя обертається спогадом-спогадом мертвого
заворожена постать старого поета з юначим лицем
видивляється в даль
як недбалий художник розфарбовує небо в сумні кольори
акварель

вже не сам
вже говорять до тебе думи твої
тільки ж кепський із них співрозмовник виходить

поки свічка горить
написати ще кілька рядків

не хочу гасити
хочу просто зануритись поглядом в вогник

малюю портрет

(осінь 2010)

Старий будинок

Старий будинок втомився вже від часу і важким зітханням сипеться.
Стіни мають вуха. Наслухались багато за довгу свою історію. Треба, щоб стало зовсім тихо і можна почути, як вони говорять, тобто наче справді вони говорять. Просто віддають те, що увібрали за довге минуле. В абсолютній тиші, коли ти кладеш руку на серце і чуєш, як воно б’ється, стіни теж очищаються. Позбуваються неприємних розмов, побутових сварок. Щось залишається темною кіптявою в кутках, де найгірше проникає світло.
Старий будинок, як усі старі, хоче привернути до себе увагу. Не можна пройти непоміченим, чи непочутим. Під ногами рипить паркет, скриплять завіси, коли відчиняєш двері. У погожі дні будинок чхає. Тоді під проміння сонця потанцювати виривається з важкодоступних закутків прадавній пил.
А ти волочиш велике м’яке крісло на середину кімнати, щоб під лагідним сонцем погріти колінця. Велика кімната, закутана в багатобарвні коврики, глушить твої думки, щоби стіни, які мають чутливі вуха, тебе не почули.