Згодом, нам доводиться пізнавати цей світ через численні прикрощі, яких доводиться зазнавати.
Падати - це боляче. Гаряче пече. Гостре ріже. Гавкало кусає.. Світ приносить багато болю. Але ж більшість людей за своєю суттю є життєрадісними. Вони не втрачають здатність радіти. Це навіки не травмує їх. Бо ж з негативним досвідом приходить і позитивний. Це краса світу, яку ми бачимо. Рух і динаміка, яка нас зачаровує і манить. Адже знуджених дітей не буває. Знудженими вони стають від неправильного втручання батьків.
Чому в засобах педагогіки, особливо в часи давніші, було і залишається так багато болю? Чому батько інакше як через крик не вміє пояснити своїй дитини: "Не йдти туди!", "Того не роби", "А це потрібно зробити так!".
Вчити немовляти чи дитини життя - це те саме, що вчити непосвячену людину якогось релігійного обряду. Люди якось звикли жити за певними правилами, які набувають рис ритуалу, якого треба слідувати. Цих правил потрібно навчитися, щоби інтегруватися у спільноти, щоби "не тупити". Це вимушеність, необхідність, бо всі ми потребуємо співжити. Жодна людина не може обійтися сама по собі.
Але чому ті, хто вже володіє цими правилами, хто сповняє цей ритуал, висловлюють таку агресію, коли вчать когось ще непосвяченого?
Може тому що вони не розуміють цього ритуалу? Вони наче кажуть цьому новенькому: "Чому ти такий тупий? Чому ти не можеш зробити усе правильно?" Або кажуть: "Від життя ти нікуди не дінешся, ти мусиш навчитися усього. Тому терпітимеш мою агресію. Бо це на твою ж користь".
Здається, людина від малечі стикається із ворожістю світу, із ворожістю самої реальності. Інша людина, що перебувала колись у схожій ситуації, та й продовжує деякою мірою перебувати, мала би допомогти малечі сприйняти умовності світу. Але не завдати додаткових прикрощів своєю неправильною поставою. Потрібно вчитися навчати з любов'ю.
Слухаю...
Немає коментарів:
Дописати коментар