*

В мене так мало пластових фотографій..(
То фото з мого найактивнішого пластового літа 2011 року..) Якби не Богдан, того би всього не було.

Пуста тарілка

Приснився мені старий друг. Світлої пам’яті Юрій Небоженко. Він зібрав усе своє любе товариство до великого столу в чистій і просторій світлиці. Було серед гостей багато і моїх знайомих.

Тоді, як ґаздиня поралася на кухні, щоби подати щось до столу, ми разом сміялися, співали цікавих пісень, ділилися враженнями. Юрій розповів декілька цікавих історій про життя українців на небесній еміграції.

Потім були всякі страви, і кожному щось перепало, а моя миска залишилася пустою.
Я з заздрістю і глибокою образою спостерігав, як інші гості поїдали те, кому що насипали, а мені не перепало нічого. Я покрутив порожньою мискою і вирішив проснутися.

Громадянська війна у США і українська Кубань

Останнім часом в Україні і за її межами знову заговорили про етнічну територію України, концепцію Соборної України, про приєднання українських етнічних земель кінця 19 - початку 20 століття Кубані, Ставрополля, Східної Слобожанщини до України. Ця тема активно обговорюється і у націоналістичних колах, і поза ними, більше світла на цю проблему пролили нововідкриті для українців старі джерела - це карти УНР, які тепер віднаходять і публікують, праці Кубійовича, діаспорні видання, котрі стали доступнішими, зрештою спілкування через Інтернет.

До підняття теми приєднання східних українських земель до України також спричинилася і ситуація в Росії, у "трупі, що розкладається" за Новодворською. Одначе, перспектива доєднання цих земель до України все ж виглядає дуже примарною. Якщо в націоналістичних колах Кубань, Ставрополля схильні вважати українськими козацькими землями, спільною територією проживання українців і росіян, то на тих землях частіше послуговуються терміном "козаки", аніж українці, козаки як окремий народ, відмінний і від росіян з півночі і від українців. Поза тим, в Україні прийнято вважати українців тих земель просто зрусифікованими, уже в 2-ому поколінні. Ці землі з певного моменту, а саме десь з середини 1950-их почали невідворотно втрачати своє українське обличчя, зараз на Кубані і тим більше на Ставропільщині деделі рідше чути українську мову.

Перспективи доєднання Ставрополля і Кубані виглядати припарними і для аналітиків, котрі укладали цікаве дослідження "Етнополітична карта світу 21 століття". Ось що вони про це писали:

"Hаявнiсть етнiчно українських земель у теперiшнiх Курськiй, Бєлгородськiй (Пiвнiчна Слобожанщина) i Ростовськiй (Схiдний Донбас) областях Росiї та на Кубанi дає реальнi пiдстави розглядати можливiсть їх приєднання до України. Щодо Кубанi, то вже був iсторичний прецедент (1917-1918 роки), коли вона вiдмовилася приєднатися до України, створивши власну державу. Ймовiрно, там формується власний етнос на основi українського, частково росiйського та деяких кавказьких народiв. Тому приєднаня її до України малоймовiрне. Швидше за все, буде створено власне етнодержавне утворення, що матиме найтiснiшi всебiчнi зв'язки з Україною й буде її важливим пiвденно-схiдним союзником. Такий варiант повністю влаштував би i країни Європи, які (передусiм Францiя та Hiмеччина) були б категорично проти збiльшення територiї України, адже тодi Україна могла б претендувати на роль європейської наддержави. Та й для самої України значно зручнiше не межувати з нестабiльним Кавказьким регiоном, а мати перед ним надiйного союзника."

І все ж мало кому спадає на думку порівняти ці українські землі з сусідніми Донбасом, Північним Кримом, Південною Слобожанщиною. Адже ступінь зрусифікованості закономірно зростає у напрямку із заходу на схід. Недарма популярною стала стаття Владислава Кириченка "Чим відрізняється Західна Україна від Східної? Та нічим. Ще 20 років і було б таке саме."

Власне, перспектива того, що усі українські землі опиняться у складі однієї Соборної Держави виглядають зараз нереальними. Але, мабуть, насправді не так воно все й зле. Ось до чого тут Громадянська війна у США? Як справедливо зазначає ряд істориків, головна причина початку протистояння у Сполучених Штатах сам факт існування рабства, рабство розвивалося протягом 70 років і чомусь раніше воно не ставало настільки гострим питанням у суперечках. Були прибічними рабства, були його запеклі супротивники, були лобісти, помірковані. Як пише Даніел Дж. МакІнерні (той, що Daniel J. McInerney) Сполучені Штати могли б собі якось дати з тим раду, якби не одна обставина, яка сталася власне в останні 20 років перед війною, а саме небувале доти зростання території країни. В другій третині 19 століття внаслідок війни з Мексикою та договорів з Великобританією територія Сполучених Штатів вирослав більш, як удвічі. І тепер постало питання можливості поширення рабовласництва на ці території. Зріст нових територій став сам по собі проблемою, яка призвела зрештою до війни.

(Політично-територіальна еволюція Північної Америки. Зображення з Вікіпедії)


Територія України в нинішніх її межах залишалася незмінною від 1954 року. За цей час відбувалися активні соціальні і національні зрушення. В останні 30 років Радянського Союзу схід і південь України були масово денаціоналізовані, чудовим ґрунтом для цього стали 3 голодомори, руїна Другої світової війни, . Образ "україноязичней бабушкі і русскоязичного дєдушки" став одним із символів... Російська мова стала не лише мовою росіян в Україні, тепер російська мова почала вважатися рідною для українців - тих, котрі народилися у мішаних шлюбах, осіб іншої національності, котрі опинилися в Україні і забувши свою рідну мову, вважають такою мову імперії, зрештою тих українців, котрі зреклися своєї мови внаслідок різних історичних обставин. Ця певна тенденція зросійщення зберігається і вже в незалежній Україні, позаяк Україна залишається у інформаційному полі Росії. "Інформаційни простір окупований".

Тож якби гіпотетично постало потання про приєднання колись українських, а нині зденаціоналізованих земель до України, тоді б межі "Юґа-вастока" значно розширилися, це означало б що дискусія про мову і націоналість вийшла б  на новий рівень, це неминуче призвело б до протистоянна всередині України. Україна би поділилася навпіл. Зараз це не настілький ймовірно, саме через те, що кордони України є усталеними, вони не змінювалися уже більше як півстоліття, ця непевна стабільність усе ж не дає приводів для територіального розколу. Якщо ж до України доєднаються нові українські землі, питання мови і історії значно загостриться.

Наостанок, якщо є люди, які насправді щиро хочуть здійснити заповіт предків про утворення Соборної незалежної держави від Сяну по Кавказ, вони повинні спочатку попіклуватися про виховання нового покоління українців, які би точно знали, якою мовою їм говорити, якого вони племені-роду і з ким їм пов’язати свою майбутню долю. Адже становлення української модерної нації відбулося саме завдяки розвиткові української літератури, українське національне відродження своїм корінням сягає романтизму. Після Шевченка змінилося цілих три покоління, поки народилася ОУН і УПА. Ставити питання про приєднання зденаціоналізованих українських земель в умовах, коли є зацікавлені в розколі України сили ззовні є згубним для самої України.

Осінній вірш

Автопортрет зі свічкою

Замітають останні сліди
холодні вітри
над сумною свічою
згадують очі
як зістарився час, добігає кінця

засоромлене сонце з-за хмари виходить
над крайнебом схилилось і котиться геть
безсоромно ликують сутінки сірі
меркне зір
руки дубіють, холодно стало

і життя обертається спогадом-спогадом мертвого
заворожена постать старого поета з юначим лицем
видивляється в даль
як недбалий художник розфарбовує небо в сумні кольори
акварель

вже не сам
вже говорять до тебе думи твої
тільки ж кепський із них співрозмовник виходить

поки свічка горить
написати ще кілька рядків

не хочу гасити
хочу просто зануритись поглядом в вогник

малюю портрет

(осінь 2010)

Старий будинок

Старий будинок втомився вже від часу і важким зітханням сипеться.
Стіни мають вуха. Наслухались багато за довгу свою історію. Треба, щоб стало зовсім тихо і можна почути, як вони говорять, тобто наче справді вони говорять. Просто віддають те, що увібрали за довге минуле. В абсолютній тиші, коли ти кладеш руку на серце і чуєш, як воно б’ється, стіни теж очищаються. Позбуваються неприємних розмов, побутових сварок. Щось залишається темною кіптявою в кутках, де найгірше проникає світло.
Старий будинок, як усі старі, хоче привернути до себе увагу. Не можна пройти непоміченим, чи непочутим. Під ногами рипить паркет, скриплять завіси, коли відчиняєш двері. У погожі дні будинок чхає. Тоді під проміння сонця потанцювати виривається з важкодоступних закутків прадавній пил.
А ти волочиш велике м’яке крісло на середину кімнати, щоб під лагідним сонцем погріти колінця. Велика кімната, закутана в багатобарвні коврики, глушить твої думки, щоби стіни, які мають чутливі вуха, тебе не почули.

Шкільна гумореска

Народна шкільна гумористична пісенька, широко поширена по всій Галичині в позаминулім віці. У 1910 році її записав академік М. Возняк.

Казав мені бакаляр промовити: аз, аз,
А як же я не вимовив, він по пиці: раз, раз.
Крикнув же він удруге: ану, кажи, буки,
Ой, я ще ж бо я не вимовив - попав в його руки.
Крикнув далі в третій раз, щоб вимовив віде,
А вже ж його права рука по чуприні їде.
Ой, як сказав учетверте: вимовляй живіте,
Ну-те ж хлопці, його на лавку кладіте.
І просився я, і молився я, а ще більше злякався,
Бо задали таку хлосту, що й світа зцурався.

За часом

В свою вільну від роботи годину Петро міг вмістити те, на що люди часом тратять цілий день - смачно поїсти, почитати щось цікаве, поміркувати над сенсом життя. Найбільше він в ту обідню годину любив заходити до свого найкращого друга, який жив, ріс і працював у годинниковій вежі міської ратуші і крутив нам усім механізми часу.

Великий годинник був ген високо під самим небом. Коли бамкало другу годину, Петро саме піднімався сходами з горнятком запашного чаю, щоби там нагорі його випити.

Петро не любив відволікати свого друга від роботи. Він просто заходив на 5-10 хвилин, вітався звично: "Здоров", знімав свого капелюха, вішав його на гачечок, не ставив ніяких питань, нічого про себе не розказував. Прикладав до губ горнятко і спочатку тільки вдихав аромат.

Петро просто спостерігав, як працюють механізми часового пристрою, як вони рухаються. Від тих усіх клацань, поклацувань, цокання, тікання, шумних звуків, які разом звучали гармонійно симфонією, приходили думки: "Хто запустив його, той час, для чого, кому він здався. Ніхто, мабуть, не знає. А хтось мусить знати. Але він, напевно, не скаже. Хтозна?" Але у чому він був впевнений - у тому, що час - наймогутніший володар. На час нанизуються усі минулі, теперішні і майбутні події. А в його житті.. Час сковує і поневолює, але ж він як дисциплінує, нагадує, що треба займатися тільки найголовнішим, а на решту не тратитись. Не тратитись!

Коли він допивав чай, так само по-дружньо прощався: "Бувай!", брав свого капелюха і швидко біг додолу. На вихідних він прийде і розкаже йому, як живуть люди внизу, як вони бігають, метушаться, усі прагнуть встигнути, вхопити час за бороду... Вони з того щиро посміються. Йому треба було ще багато чого встигнути за решту години. "О, як це добре, часе, що ти такий розмірений, точний, невблаганний, постійний, незалежний, непідкупний, всепроникний..", - думав Петро, збігаючи сходами вниз.