Автобусні роздуми

 Після чергових воєнних зведень, прослуханих на швидкості 3.15х, народжуються знову думки про Нас, про Опір, про Чин..

Все ж таки декілька з тих міркувань може й варто тут зафіксувати. Йдеться про те, що ми тепер переживаємо — про опір, зневіру, про боротьбу і неміч, про війну і мир, яка "є не відсутністю війни, а відсутністю Москви".. І про мільйони докірливих шпильок від вестернів, що бачать наш спротив як дуже нерівний, тому й приречений. Один супротивник — великий, могутній, як вони думають, обтяжений історією, як вони думають, технікою, масою. Другий — малий, ніби випадковий, як вони думають, слабший. Так, принаймні, здається сторонньому поглядові.

Але ж ми знаємо з вами, що не тільки маса визначає силу. У природі — а в природі є мудрість — речовини бувають різні. Є такі, що мають міцну, складену з порядком кристалічну ґратку. Їх важко зламати, їх структура тримається твердо, нерухомо. А є й інші — м’які, податливі, як масло. Вони не опираються, вони ковзають, огинають, і тим самим виживають там, де тверде — тріскає. І навіть великий наскок чогось масивного й громіздкого не здатне розбити тонке, гостре, міцне щось.. І що було б таки, якби ми тим гранітом таки стали? Досягли тієї неймовірної монолітності і міцності.. Але й вибору у нас іншого немає. Інакше - небуття, зникнути з ганьбою, бути забутими всім - щось гірше смерті. 

Але ж і міцність та мала би стати гнучкою. Бо коли б лише наша людність хотіла кристалічної стійкости, то може, й витримала натиск, але стала б непорушною і разом із тим — негнучкою. Замкненою в самих собі, закисненою, затисненою... Без простору для вільної думки, для живої людини. Тоді й свобода, про яку говоримо так часто, стала б обрядом — порожнім, формальним.

А тим часом — інший шлях. Шукати такої субстанції, яка при меншій масі тримає форму, яка не розсипається, але й не скута. Бути таким, як вуглець: він може бути і вугіллям, і діамантом — залежно від того, як складеться. Може бути м’яким, а може — найтвердішим на землі. Бо завдання наше — не тільки вистояти, але й зберегти здатність дихати. Адже людям підвладне щось більше, ніж речовинам в природі.

Грабал

 Čeští spisovatelé... Занурююсь в літературу знову, зануруююся в чеську літературу, сотні думок, ідей, есей(ів)...

Думаю... що зрештою, Грабал — це не тільки література. Це якийсь особливий стан мови, дійсності, мислення. Його проза, як і день без сонця, але й без дощу — дивна, розпливчаста, і водночас цілком чітка. Він ніби не намагається щось сказати, а просто каже, говорить, дозволяє текстові звучати. Але саме в цій мимовільності — точність, безжальна і лірична. Грабал не вибудовує світ — він його розвалює, і серед уламків ми раптом бачимо себе: така химерність буття, котра не завжди поясненнюможлива.

Бо в Грабала — завжди поруч смерть і анекдот. Біль і регіт. Випадковість і приреченість. Людина в Грабала — то механізм на межі поломки, і водночас диво, що досі працює. Що ще дихає. Що ще говорить. Можливо, в цьому й полягає відповідь — не у великих тезах, а в маленькому жесті: коли мовчки ділишся з кимось останнім куском хліба. А може, й не хлібом.

Усе його письмо — як життя: без гарантій. Без завершення. Без рими. І водночас із таким неймовірним відчуттям ритму, що, здається, воно дихає замість тебе, коли ти не можеш. І ти думаєш: а може, це й є література? У якомусь тихнуднихсемінарівфілоло сенсів, сповнених сучасних лівацьких тенденцій, фукізму всілякого, але - література?

Роздумуючи про Homo Ludens

 Het spel is onloochenbaar. Men kan bijna al het abstracte loochenen: recht, schoonheid, waarheid, goedheid, geest, God. Men kan den ernst loochenen. Het spel niet.

 А життя - велика Гра?

Хоч, з іншого боку, "не жарти не казки, а праця, буря і негоди..."

Дитячість гри і реальність дитячої гри..

"Бути дитиною" грекою означає "гратися".

Десь там глибоко в туманах найдавнішої пам'яті, найраніших спогадів - ігри наші були прості, без консолей і ґаджетів, без інструкцій і правил, надрукованих на глянцевому картоні, без ютубів і стрімів.. Але ж ігри ті були справжні.

Нехай ми будували замки з піску, бастіони з бур’янів, міста з крейди на асфальті. Але ж в тих містах вирувало життя, якого не знали ні великі столиці, ні блискучі екрани. Бо ми вміли грати — без нагляду, без дозволу, без мети. Просто — щоб бути. Просто — щоб було радісно..

..І ще довго після заходу сонця, коли темніють шибки і холонуть бруківки,
у тіні ліхтарів ще видніються рухи —
наче хтось досі стрибає на одній нозі
через крейдяне поле,
через вигадане правило,
через межу уявного королівства,
де бути — означає грати.

*

На порозі читання "Галактики Ґутенберга..."

Якщо цивилізація справді оштучнила наше життя і забрало з нього серце і душу, то яким воно мало бути би природнім?

Нещасним нас робить?..

письмова мова - забрала у нас пластику думки і метафоричність сприйняття світу?

асфальтовані дороги - забрали у нас простір для пішохода?

взуття - забрало у наших стоп можливість відчувати ґрунт?

*

 Сьогоднішнє львівське сонце

По першій зимі

Як те римське спорадичне, що пробилося крізь гущу дощу і чіпко гналося за моїм чорним підрясником

Таке незвично тепле львівське листопадове сонце

Після морозяного вогкого львівського будня

Так рясно ллється

І перед рідним

Класицистичним

Університетом

Ніби я справді в Римі того листопада...

*

 Минулого семестру могла б бути гарна нагода порозмовляти про літературні справи. Більше навіть, про сучасну літературу. Та, проте, на жаль, студенти виявили мало інтересу і пішли шляхом "зробити щось на відчепне".

А, втім, як цікаво, літературознавчі роздуми самі зринають по собі. Щоби може колись ще розвинутися у чудову дискусію в авдиторній залі..?

Наприклад, про продаваність-класичність продукту. Вся класика, звісно, добре продавана. Тому що шедевральна. Але є бестселери. Вони також гарно продаються.

Бестселери зловживають людськими інстинктами. Інстинкти вивчає маркетологія.

Класика завойовує симпатії завдяки тому, що підносить людину до чогось вищого. Тому що стає над інстинктами, але залишається цікавою, бо вгадує насущні речі.

Хм.. така собі ідея для дискусії в авдиторії

*

Пташок. Став пішоходом. Майже людиною крилато-пернатою. Ходить моїми ж стежками. Забетонованими. Як кажуть, "хідниками". Поміж травою високою, кущами кропиви, вже опалим цьогорічним листям. Від груші старої. Яблунь, горіхів і алечі. Дивний сей пташок. Зовсім неполохливий.

*

Як його на ім'я? До якого роду і виду належить. Такий ластівковоподібний? сойкоподібний.. ?

*
У пам'яті знову сміх і голос коханої, я під зорями знову згадую погляд її.. І пташок приходить.. Такої нічної пори ходить.. Так незвично і дивно