Автобусні роздуми

 Після чергових воєнних зведень, прослуханих на швидкості 3.15х, народжуються знову думки про Нас, про Опір, про Чин..

Все ж таки декілька з тих міркувань може й варто тут зафіксувати. Йдеться про те, що ми тепер переживаємо — про опір, зневіру, про боротьбу і неміч, про війну і мир, яка "є не відсутністю війни, а відсутністю Москви".. І про мільйони докірливих шпильок від вестернів, що бачать наш спротив як дуже нерівний, тому й приречений. Один супротивник — великий, могутній, як вони думають, обтяжений історією, як вони думають, технікою, масою. Другий — малий, ніби випадковий, як вони думають, слабший. Так, принаймні, здається сторонньому поглядові.

Але ж ми знаємо з вами, що не тільки маса визначає силу. У природі — а в природі є мудрість — речовини бувають різні. Є такі, що мають міцну, складену з порядком кристалічну ґратку. Їх важко зламати, їх структура тримається твердо, нерухомо. А є й інші — м’які, податливі, як масло. Вони не опираються, вони ковзають, огинають, і тим самим виживають там, де тверде — тріскає. І навіть великий наскок чогось масивного й громіздкого не здатне розбити тонке, гостре, міцне щось.. І що було б таки, якби ми тим гранітом таки стали? Досягли тієї неймовірної монолітності і міцності.. Але й вибору у нас іншого немає. Інакше - небуття, зникнути з ганьбою, бути забутими всім - щось гірше смерті. 

Але ж і міцність та мала би стати гнучкою. Бо коли б лише наша людність хотіла кристалічної стійкости, то може, й витримала натиск, але стала б непорушною і разом із тим — негнучкою. Замкненою в самих собі, закисненою, затисненою... Без простору для вільної думки, для живої людини. Тоді й свобода, про яку говоримо так часто, стала б обрядом — порожнім, формальним.

А тим часом — інший шлях. Шукати такої субстанції, яка при меншій масі тримає форму, яка не розсипається, але й не скута. Бути таким, як вуглець: він може бути і вугіллям, і діамантом — залежно від того, як складеться. Може бути м’яким, а може — найтвердішим на землі. Бо завдання наше — не тільки вистояти, але й зберегти здатність дихати. Адже людям підвладне щось більше, ніж речовинам в природі.

Грабал

 Čeští spisovatelé... Занурююсь в літературу знову, зануруююся в чеську літературу, сотні думок, ідей, есей(ів)...

Думаю... що зрештою, Грабал — це не тільки література. Це якийсь особливий стан мови, дійсності, мислення. Його проза, як і день без сонця, але й без дощу — дивна, розпливчаста, і водночас цілком чітка. Він ніби не намагається щось сказати, а просто каже, говорить, дозволяє текстові звучати. Але саме в цій мимовільності — точність, безжальна і лірична. Грабал не вибудовує світ — він його розвалює, і серед уламків ми раптом бачимо себе: така химерність буття, котра не завжди поясненнюможлива.

Бо в Грабала — завжди поруч смерть і анекдот. Біль і регіт. Випадковість і приреченість. Людина в Грабала — то механізм на межі поломки, і водночас диво, що досі працює. Що ще дихає. Що ще говорить. Можливо, в цьому й полягає відповідь — не у великих тезах, а в маленькому жесті: коли мовчки ділишся з кимось останнім куском хліба. А може, й не хлібом.

Усе його письмо — як життя: без гарантій. Без завершення. Без рими. І водночас із таким неймовірним відчуттям ритму, що, здається, воно дихає замість тебе, коли ти не можеш. І ти думаєш: а може, це й є література? У якомусь тихнуднихсемінарівфілоло сенсів, сповнених сучасних лівацьких тенденцій, фукізму всілякого, але - література?

Роздумуючи про Homo Ludens

 Het spel is onloochenbaar. Men kan bijna al het abstracte loochenen: recht, schoonheid, waarheid, goedheid, geest, God. Men kan den ernst loochenen. Het spel niet.

 А життя - велика Гра?

Хоч, з іншого боку, "не жарти не казки, а праця, буря і негоди..."

Дитячість гри і реальність дитячої гри..

"Бути дитиною" грекою означає "гратися".

Десь там глибоко в туманах найдавнішої пам'яті, найраніших спогадів - ігри наші були прості, без консолей і ґаджетів, без інструкцій і правил, надрукованих на глянцевому картоні, без ютубів і стрімів.. Але ж ігри ті були справжні.

Нехай ми будували замки з піску, бастіони з бур’янів, міста з крейди на асфальті. Але ж в тих містах вирувало життя, якого не знали ні великі столиці, ні блискучі екрани. Бо ми вміли грати — без нагляду, без дозволу, без мети. Просто — щоб бути. Просто — щоб було радісно..

..І ще довго після заходу сонця, коли темніють шибки і холонуть бруківки,
у тіні ліхтарів ще видніються рухи —
наче хтось досі стрибає на одній нозі
через крейдяне поле,
через вигадане правило,
через межу уявного королівства,
де бути — означає грати.