*

Прийшла бразильська спека..
I навiть всемогутнiй час плавиться на сонцi..

*

Після "Vater unser" Пярта пригадується Шуберт

Сьогодні був справді гарний день.. Давно таких не було. Давно не було так тепло на серці.

Колись на небесах, мабуть, і найсвітліші наші дні здаватимуться нам тьмяними тінями минулого. То може не будьмо суворими до тих сірих і рутинних днів, тих похмурих і нічим не втішних...

*

Ставлення до вбивства ненародженої дитини в Гетьманській Україні:

"Розділ 11 Литовського Статуту містить норми, котрі захищають дитину ще до її народження, так, артикул 15 передбачає відповідальність за шкоду, завдану вагітній жінці, унаслідок якої вона «плод мертвий поронила».

Винуватець мав бути ув’язнений на три місяці, а потім його очікувало прилюдне покаяння біля дверей церкви."

--

"Життя майбутньої дитини захищалося й від насильства з боку матері: жінка, котра «тратила» свою ненароджену дитину, або ж намовила на
це когось, мала бути страчена (арт. 60). "

"Дитина і дитинство в Гетьманщині", Ігор Сердюк

*

Якби не Харукі Муракамі 2014 року, звідки би я знав про Білла Еванса?

Сьогодні у всіх обличчях мені ввижається обличчя вчорашньої невдачі. Запити горе чорним чаєм, заїсти вафлями.

--
Новий правопис створить нову поезію, нова поезія породить нову прозу, а нова проза породить нові ідеї.
--
Поринути б з головою в філософію..
Закинути догори ноги. Нехай вся філософія прилине до голови.

*

Я розбитий..
Мене з'їла бюрократія.
Спустошений.
Покрапало, нагнало головний біль.
Соловейко щебече, якщо прислухатися, стає набагато легше.

Маленька пташка

Написане під натхненням і за мотивами відомої пісні Тома Джобіма про маленьку пташку.


Маленька пташка питала у неба:


- Чому втекло моє щастя? Чому воно мене покинуло? Хто отруює мою надію? Ранить душу і вбиває серце? Розбиває навпіл усе моє життя?


Весь ліс палав, і до маленької гілочки, на якій сиділа пташка, що тримало скромне, але затишнє її гніздечко, вже підбиралися жовтогарячі язички вогню.

Вогняні буруни обпалювали краї кори, від чого вони чорніли і рихло обсипалися.

Лісові звірята, нажахані вогнем, що наближався, намагалися докричатися до маленької пташки:


- Маленька пташко, лети!

- Маленька пташко, втікай!

- Маленька пташко, рятуйся!

- Маленька пташко, здіймайся вгору!


Усі пернаті, пухнасті, лускаті, шкірясті мешканці лісу, усі гірко смутилися з печалі маленької пташки.

Усі хотіли їй якось допомогти. Але пожежа силилася, довкола жовкло і мертвіло.

Треба було негайно тікати з лісу.

Усі кричали маленькій пташці, що радо їй допоможуть. Тим часом, вона самотньо співала про втрачене кохання:

Де ти моя любове, де ти світоче мій?
Куди поділася моя любов?
Чому ти, Боже, чому, о доле,
Чому воно покинуло мене?

Маленька прекрасна пташка плакала про своє нещастя. Вона самотньо виспівувала пісню скорботи за своїм коханням, поки довкола палав ліс. Одне за одним дерево поглинав ненаситний вогонь.

З неба до неї долинав голос круків:

- Чому ти, пташко, не летиш?
- Лети!
- Якщо ти не злетиш, твоє крильце обпалить вогонь, і ти більше ніколи не зможеш піднятися вгору.

Піднятися вгору? Хіба можна було без того найдорожчого, найгарячішого, найкоштовнішого, найпалкішого кохання. Хіба ж можна підвестися вгору? Навіть, якщо б захотіла злетіти, вона не могла. Крила її не розправляться, ноги її не стануть такими пружними, щоби відштовхнутися і здійнятися вгору.

Усе земне просило маленьку пташку піднятися у небо.
Усе, що в небі, благало маленьку пташку відірватися від землі.

Ось здолу голосять лисиці, зайці, бобри та інші милі звірята:

- Пташко, чому ти не рятуєшся? Рятуйся, рятуй своє життя! Тобі ще жити! жити!

Вона наче не чула їх, а далі ламентувала за минулим:

- Немає більше життя без моєї найдорожчої найлюбішої любові. Вона була для мене як діамант, блискуча, зваблива. Як найсолодший аромат бузку, моє найтепліше гніздечко, моє праве крило, моє друге серденько..

- Маленька пташко, хіба тобі не шкода лісу, нашого рідного дому, нашого притулку, нашого світу?

Маленькій пташці було байдуже на ліс, чи на світ, який у всіх на очах гинув. Маленьку пташку з'їдало зсередини її незмірне почуття туги.

Ліс щораз більше занурювався у вогняний хаос. Дим здіймався високо вгору, оповіщаючи околицю про страшну загрозу, що близилася. Усі звірята зі своїми малятами, кожне лісове створіння втікало від прийдешнього пекла. Кожна рослина тягнулася на волю з нього.

- Маленька пташко, лети! Якщо ти не злетиш, загинеш ти.

- Хiба наступної весни не прийде нове щастя? Хiба ця твоя осiнь навiки? - запитало якесь мудре старе звiрятко, котре багато набачилося за своє життя.

- Не злетiти менi. Гiркота мене сковує, печаль мене тяготить. Хiба щастя моє можна зрiвняти з погодою, хiба весна схожа на кохання? Вона приходить щороку. Вiдцвiтає i втiкає геть.. Хiба кохання схоже на щось, що так недбало залишає?

Хто отруює мою надію?
Ранить душу і вбиває серце?
Розбиває навпіл усе моє життя?

Обгорiлi стовбури дерев падали на землю, здiймаючи вихор iскор. Вiд температури плавилось повiтря, До маленької пташки наближався вогонь. Вiн був нестримний i брутальний.

"Як можна так безтурботно своє життя вогню віддати?", - обмовляли пташку втiкачi iз лiсу.

Ніхто більше не став переконувати маленьку пташку рятуватися.
Її поглинув вогонь. Обпалив спочатку її крила, а тоді вдерся до самого серденька.

"Вона ще вмерла до того, як пожер її вогонь", - казали птахи.

"До того ще, як десь на заході зайнялася пожежа", - гомонiли звiрi.

"Той, хто ніколи не кохав всім серцем своїм, ніколи пташку цю не зрозуміє", - сказала  так стара i мудра сова.

*

Прийшла найкраща пора в роцi - травень-червень!
Приїжджаєш у рiдне мiсто, а тут все цвiте i пахне. Й так незвично по довгiй i важкiй зимi...
Музика скорiше для релаксацiї, нiж для смутку..)
Сидить козак на присьбi, цмокче люльку, поки на небi пропливають купчастi хмари, а дiти босi бешкетують за клунею.