За часом

В свою вільну від роботи годину Петро міг вмістити те, на що люди часом тратять цілий день - смачно поїсти, почитати щось цікаве, поміркувати над сенсом життя. Найбільше він в ту обідню годину любив заходити до свого найкращого друга, який жив, ріс і працював у годинниковій вежі міської ратуші і крутив нам усім механізми часу.

Великий годинник був ген високо під самим небом. Коли бамкало другу годину, Петро саме піднімався сходами з горнятком запашного чаю, щоби там нагорі його випити.

Петро не любив відволікати свого друга від роботи. Він просто заходив на 5-10 хвилин, вітався звично: "Здоров", знімав свого капелюха, вішав його на гачечок, не ставив ніяких питань, нічого про себе не розказував. Прикладав до губ горнятко і спочатку тільки вдихав аромат.

Петро просто спостерігав, як працюють механізми часового пристрою, як вони рухаються. Від тих усіх клацань, поклацувань, цокання, тікання, шумних звуків, які разом звучали гармонійно симфонією, приходили думки: "Хто запустив його, той час, для чого, кому він здався. Ніхто, мабуть, не знає. А хтось мусить знати. Але він, напевно, не скаже. Хтозна?" Але у чому він був впевнений - у тому, що час - наймогутніший володар. На час нанизуються усі минулі, теперішні і майбутні події. А в його житті.. Час сковує і поневолює, але ж він як дисциплінує, нагадує, що треба займатися тільки найголовнішим, а на решту не тратитись. Не тратитись!

Коли він допивав чай, так само по-дружньо прощався: "Бувай!", брав свого капелюха і швидко біг додолу. На вихідних він прийде і розкаже йому, як живуть люди внизу, як вони бігають, метушаться, усі прагнуть встигнути, вхопити час за бороду... Вони з того щиро посміються. Йому треба було ще багато чого встигнути за решту години. "О, як це добре, часе, що ти такий розмірений, точний, невблаганний, постійний, незалежний, непідкупний, всепроникний..", - думав Петро, збігаючи сходами вниз.

Після півночі

Так буває завжди. Було й тої ночі, нічого незвичного, нічого незвичайного. Дружина проснулася від рипу старого паркету під моїми важкими находженими ногами. Я приліг на диван, звісив ноги на кріслі, тихо включив музику. Ноги гуділи, як тунелі метро.

Пішов в душ, змив з себе бруд міста, сліди чужої крові... Обережно заліз під ковдру до жінки, вона ніжно замуркотіла.

- Втомився, коханий?

- І не кажи, - зітхнув я.

- Бідолашний. - погладила вона мене по волоссю. - Але мусить хтось і кров пити.

- Робота є робота. - погодився я.

- Робота тебе знищить...

Ми трохи покохалися, я похизувався перед дружиною своїм чудовим мандатом.
Потім ми бурмотіли. Ми бурмочемо ночами, вдень ми ніколи не бачимося.. "як добре живеться простим людям, які торгують в магазині, чи клепають автомобілі на заводах, лагодять дороги, пишуть комп’ютерні програми, підмітають вулиці... хех", - з сумом зітхали ми.

"Поспи трошки, любий, хоч трошки поспи.. Завтра нап’єшся ще крові, буде знов трохи часу на нас..." - шепотіла мені кохана на вухо.

Слова одноразового використання

Чисто теоретично припустімо, що насправді слова не мають ніякої сили, не здатні вплинути на людину, змінити хід її думок, ставлення до інших людей, світогляд, світосприйняття, зрештою долю і майбутнє. Таке сміливе теоретичне припущення! Аякже. Людина не здатна змінитися від слів, від тільки слів.

Але слова мають одноразову, часом хоч і дуже сильну, різною мірою тривалу чи нетривалу дію. Це своєрідний стимулятор, таблетка, наркотик. Слова не змінюють людину, якщо вони сильні, вони просто ставлять її в ступор, викликають катарсис, осяяння, блаженство, кайф. Просто слова відтак втрачають свою силу і стають пустоздвоном. І тоді тими чинниками, які направду змінюють людину стають життєві обставини, прикрощі чи випадкова вдача, пересікання, перехрещування доль різних людей, вчинки натхненників, зрештою страждання, терпіння, ланцюжок невдач і нещасть. Слова тоді набувають іншого сенсу, вони стають матеріальними, сущими, екзистенційними, кожне слово сприймається близько до серця.

Українська лісова поезія

Ця штука мене давно мучить, ще відтоді, як мав нагоду ближче познайомитися із спадщиною Івана Труша і його циклом картин "З життя пнів". Було це пізньою зимою далекого доброго 2010.  

Все, що залишилося з того часу, це кілька рядків:

Не чіпай чужих життів!
Не руш.. Хай живуть своїм
Вийди у ліс, походи по пеньках і молодих пагінках.

І я вийшов. Після вилазки в ліс на Малому Поліссі за яких 30 кілометрів від Львова, і від тих багатих вражень, які мені подарувала та місцина захотілося справжньої лісової поезії. Тоді з’явилася думка укласти колись антологію віршів про ліс, у першу чергу класиків. Може тепер ця ідея не здається такою цікавою, краще пошукати лісових пейзажів у художників, наприклад того самого Труша, а до кожної картини підібрати вірш. Є, зрештою, ентузіасти, котрі це роблять, і заслуговують за це на пошану.

Загалом, тема лісу посідає почесне місце в українській літературні традиції. Хоча, може й поступається темі землі, тобто ґрунту. Красу лісу описувало багато поетів з часів романтизму і по сьогодні. Деякі поети, як от Антонич, Ліна Костенко стали справжніми класиками лісової поезії. В епоху постіндустріальну повернення в лоно природи стало одним з провідних мотивів поезії, і є нині автори Не можна не згадати і про відому "Лісову пісню" Лесі Українки.

Тож поезія лісу і навіть окрема лісова мова заслуговує поважного дослідження, і не як мова Полісся чи Карпат, а як концепт лісу в українській літературі та фольклорі. Ліс - від тихого роматичного ідилічного "Цей ліс живий, у нього добрі очі", "Шумить верхами буйний ліс – Дуби, берези, буки. Співає сойка, свище дрізд і воркотять голубки..." до осердя бурхливих подій визвольних змагань "Хлопці із лісу, ми ще живі...", "Ліс наш батько, а небо - дах, вовче лігво в негоду сховає.", "Звучить як міт відважне військо, жило в лісах цих під землею " і т. д. Кажуть, правда, ліс завжди був сховком від зайд-чужинців, з часів, мабуть, доруських, коли слов’янське населення зі степу тікало від всяких там печенігів і половців на північ, де було більше лісів.

Ліс як ціла своєрідна цивилізація, або цивилізація, похована під лісом, чи, може цивилізація, яка вижила в лісі, ? Ліс-прадід, Ліс мудрий, Ліс ветхий. Ліс спокійний і лагідний. Яку картину лісу нам дає наша мова? Треба дослідити... Хоча може, для того, щоб вірно зрозуміти ліс, треба навчитися лісової мови, як у Антонича:)

Навчися  лісової  мови
із  книги  лисів  та  сарнят!
Виходить  місяць  до  діброви
писать  елегії  на  пнях.

Струмки  полощуть  срібло  тиші,  
в  росі  купається  трава.
Хай  найпростіші  з  всіх  слова
у  книзі  лісу  ніч  напише!. 

Заради історичної справедливості

Пам’ятників радянської епохи в Тернополі залишилося небагато. Серед них і так званий меморіал слави в Старому Парку. 6 погрудь радянським "освободителям", військове кладовище і - вічний вогонь. А ще на вході - монумент Матері "Материнський поклик" - сумний символ цілого покоління материних дітей, які ніколи не знали батька, ціле покоління безхребетних, виховане матусями і вчительками. Нова дерев’яна церква в гуцульському стилі Зарваницької Божої Матері дещо зм’якшила тоталітарно-культову атмосферу парку. Особливої культовості цьому місцю надає "Вічний вогонь" - на вигляд якийсь язичницький олтар на славу війні.

І все ж небагато тернополян знає, що саме цей парк є найстарішим у Тернополі. Закладений ще славного, багатого на події 1861 року в австрійські і міжвоєнні часи це було чудове місце відпочинку, нині, якби збереглося старе планування, такий парк нагадував би Єзуїтський парк перед Університетом у Львові.
Та найцікавіше сталося 1896 року. Саме тоді було насипано курган вчесть 300-ліття Берестейської унії. Це був цілком український пам’ятник у наскрізь єврейсько-польському місті, таких українських місць в Тернополі в ті часи було зовсім небагато.
І все ж, зі знищенням старого міста і безслідного зникнення його корінних мешканців, старі історії забулися. Прийшли нові порядки, на кістках замордованих збудували "Острів кохання", а на святому для всіх греко-католиків місці спорудили жертовник війни.

Тернополю як начебто свідомому місту давно пора позбутися символів, які возвеличують ганебну радянску епоху. Імперія будувалася не територіально, не економічно, і не тільки етнічно, а передусім вона будувалася в душах, прагнула залізти кожній людині в саму серцевину, сам корінь. Це треба викорінювати безоглядно без зайвих сентиментів. Ніяких Танцоровів, Живовів, Карпенків і так далі. Коли в Тернополі замінять вічний вогонь на курган Берестейської унії, замість кагебістів 9 травня, там збиратимуться греко-католики і правитиметься служба Богові, а не мамоні.

Україна там

Там, на тому світі теж є Україна. У ній живуть всі наші предки. Герої, мученики, ті, хто жив, хто недожив і хто так і не встиг пожити. Там їм добре. Адже хто страждає на цьому світі, напевно мусить мати спокій на тому.

Яка та Україна? Хтозна... Може саме Та Україна мені якось й приснилась. Хоч це було тільки одне маленьке село, чи хутір. Трапилося таке тільки раз, дивне послання з Тієї України, маленька демонстрація, чи "запросини"..:)

Ми в’їзжджали на возі, віз нас сам господар, навколо були високі зелені пагорби зі стрімкими спусками, як у справжніх горах, тільки не дуже високих і зовсім без дерев. Той, хто нас віз сказав, що це Харків. Тоді, коли я спав, повірив йому на слово, але коли проснувся, подумав собі: "Та який то Харків... в таки горах?" На схилах пагорбів були хати: дерев’яні і мазанки. Ми їхали поволі, а я був у захваті, таким мені чудним здавалося те місце. Тоді вже приїхали на самий край села. Господар завів коней до стайні, а віз до якоїсь своєї комори. У нього була дерев’яна хата, з ним була його господиня. А сам він який був...! Сивий, як світ. Його вигляд викликав пошану і заставляв низько схиляти голову у всіх, хто з ним вітався.

Ми мусіли про щось з ним бесідувати, не пам’ятаю вже - сон має здатність сипатися як стала кіноплівка. По тому ми вийшли за хату, за якою було безкрає поле і тільки просто перед нами високий старий дуб. Дивно якось так було - навколо нічого, тільки дерево, а за ним без кінця степ. І дивно, і гарно. Саме здійнявся вітер і насувалася гроза, але добра. Господар сказав йти в хату.

На серці було затишно і спокійно. Я ніби побував вдома, хоч так в житті ніколи там не був, та й місця такого немає, і час якийсь не наш.

Я проснувся. В дворі кувала зозуля.

Кохання і віра

"Справжнє кохання не різниться від релігійного почуття" (Нацуме Сосекі)

Коли я вірю, то хоч і мав нагоду не раз переконатися, я завжди трохи сумніваюсь. Сліпа віра нещира, як і сліпе кохання несправжнє. Я вірю, але з любові. Вірю, бо люблю, адже в будь-який момент може статися, що моя віра даремна. Я не певен, не знаю до кінця, поки не сповниться обітниця.

Мою віру підточують сумніви, як і кохання терпить багато перешкод. Обидві потребують, щоби їх постійно свідчили. Без двох життя недовготривале, а світ втрачає свої барви.

Кохання породжує трепет, схожий на трепет перед Богом, коли наближаєшся до Бога, відчуваєш його святість, чуєш себе недостойним. Справжнє кохання породжує боязнь виявитися недостойним, адже в коханні усе тільки ідеальне. Кохання потребує взаємності, але ж і віра мусить отримувати відповіді. І Бог нам ці відповіді час до часу посилає. Кохання, щоб воно тривало, потребує відваги. Як і віра потребує духовної відваги вірити щодня.

Віра вимагає змінюватися щодня, бути послідовним, справжнім. Кохання так само: не терпить фальші, або ж воно недовговічне, або ж воно несправжнє.

Віра ще багато чим нагадує справжнє кохання. Той, хто коли-небудь по-справжньому кохав, він зрозуміє, що таке справжня віра, і, навпаки, хто вірить завжди зрозуміє, що таке кохання, зуміє сам його пережити. Хто ж не вірить ні в що, той і не здатен кохати.