*

Ось, зайшло за обрій сонце 23-ого, і вже світла усі свої забрало, й вони за ним помандрували в майбутнє. І завтра перші промені Нового року принесуть нові сподівання.

*

Сьогодні по літургії я йшов трохи ловити лагідного зимового сонця, того останнього цьогорішнього, трохи потішитися під його промінням, і чистота атмосфери відкривала обрії десь на Сході. Блистіли білим крейдяні відслонення і скелі Товтр, і гучні динаміки з набридливою рекламою на зупинках і біля магазинів не могли заглушити пісень, які собі просто самі співалися, просто вивільнялися з середини на світ.

І на гучність світу було байдуже, бо те, що лунало всередині, було гучніше і впевненіше, і радісне. Радіше за смутне зимове сонце, що цілий день чекає свого заходу.

 

цілий
день купатися в
дисперсії
потоку фотонів

— Мар’ян Довганик (@MaryankoD) May 12, 2015

 

О Сонце прийдешнє!  Якими будуть твої діти - дні?

*

Мені раптом захотілося щось змінити в своїй кімнаті. В своїй "келії", як каже бабуня. Раптом мені захотілося упорядкувати речі, що не мали якогось розумного порядку, прикрасити стіл різдвяними квітами, упорядкувати вазонки на підвіконнику, перестелити нарешті вже той коврик, що скрученим стояв тижнями, перевісити картини, щоби стіна виглядала гармонійніше..

І з чого б це так раптом...

Багато радості так цими днями.

Ще більше довіряти Йому. Ще більше дякувати за все. Ще більше віддати свою надію Його задумові. Ще більше віддати Йому свої мрії в Його руки. Ще більше відкрити серце на Його любов.

 

*

Таке дивовижне Різдво, і таке дуже-дуже незвичне.

Навіть погода про це натякає. Спочатку недорозтоплена зима, потім трохи снігопаду, тепер узагалі вітряна весна..

Таке незвичне Різдво.

*

Ні першосніжності, ні сніговію, тільки пороша. Ні радості, ні задоволеності від сповненості дня, бо день вийшов зовсім несповнений. Розгублений в тому, розчарований (?), що не зміг виконати всіх завдань на сьогодні.

Небо ніяк не могло визначитися сьогодні, бути йому з сонцем і зірками чи з шаругою і завивницею.

Чуєшся мозаїкою, яку хтось має скласти. Багато фрагментів, кожен з них сяє яскраво. Але колись вони засяють разом на повну силу? в гармонії.

Десь пліч-опліч з серцем йде боротьба за життя. То серце активно допомагає і дає сили, то воно десь ховається, нітиться і задкує. І його відсутність відчувається тоді ще гостріше. "Нащо ти вже озивалося", - думаєш. "Краще мовчи вже, сам справлюся". Кепський з нього помічник.

У цій боротьбі за Життя так мало союзників і так багато супутніх ворогів. Що стануть поруч зі злом і будуть зловтішатися.. Зло радо усміхнеться:

"Не живи".

"Навіть не починай жити".

 

Be brave, Professor. Be brave like my mother. Otherwise, you disgrace her. Otherwise, she died for nothing.

*

...Я довго сидів й думав над тим, що може точної хвилини ніколи й не вдасться взнати. Історія бравзера не зберігає давніших даних похвилинно, історія переглядів ютуб дають лише послідовність переглянутих відео.

Але точну хвилину я таки зміг роздобути. О сучасні технології!

Це кроки на смарт-годиннику. Історія моїх кроків із означеннями "швидка хода", "повільна хода". І так, можна знайти точну хвилину, коли моя "швидка хода" зупинилася навіть тиждень тому.

І тепер у мене є точна хвилина для schedule tomorrow's morning tweet.

*

 На прикладі грошей можна побачити відносність матеріальних благ. І ширше - відносність "мати" на противагу "бути".

Гроші у дикому лісі не допоможуть тобі вижити, хіба що розпалити вогонь. Великий будинок не врятує тебе від смертельної хвороби. Але гроші і будинок - це блага. Які, якщо в пору, якщо доречні, доповнюють наше щастя.

Так само наша нематеріальна власність і всі наші нагромадження - знання і навики. Що є лише зовнішнім одягом нашої душі, під яким ховається дитина. Якою всі ми є насправді.

*

а вже пора б іти,
а вже пора б рушати,

на дах каплиці насуваються зірки...
погомони ще трошки... 

(квітень 2010)

Адвентовий час добігає кінця. Що я принесу дитятку Ісуса, коли разом із мудрецями мандруватиму до Вифлеєму? Чи стану зіркою, яка світитиме іншим у темряві цього мінливого й хиткого світу.

Так багато, о християни, уроків, що сяють із Вифлеємського гроту! О, як же повинні горіти наші серця любов’ю до того, хто з такою ніжністю став тілом заради нас! О, як ми повинні горіти бажанням привести весь світ до цієї скромної печери, пристановища Царя царів, більшого за будь-який світський палац, бо це престол і оселя Бога! Просімо цю Божественну дитину, щоб зодягнула нас у смиренність, бо лише за допомогою цієї чесноти ми зможемо відчути повноту цієї таємниці Божественної ніжності. (Падре Піо)