*

Звичайно, що я не буду виховувати свою дитину, передавати їй знання та навики за цими педагогічними графіками та планами. Як можна так знеіндивідуальнити її? відібрати шанс на власний шлях? властиво, якоюсь мірою навіть відняти те, що у неї вкладено від Бога, перекреслити чи спотворити... Тобто, звісно, є певний досвід поколінь педагогів, методики, рекомендації, але на низовому рівні освітньої системи, коли під таблиці та журнальні записи починають підтасовувати дитину, а не навпаки... Скільки ще може це тривати у добу свободи, у вільне 21 століття..?

*

 Коли 2013 року в червні я від'їжджав зі Львова, здається, не залишилося взагалі нічого, окрім цієї пісні..

О, та минувшина...

P.S.




Пригадується давно забуте. В останні 5 днів у Львові прокручується усі 5 років мого львівського життя, наче в останні 5 хвилин перед смертю

— Мар’ян Довганик (@MaryankoD) June 27, 2013

*

 Вгадавший мій настрій, Фейсбук накинув мені в стрічку багато джазу: Дюк Еллінгтон, Вес Монтґомері, сумного чоловічка з парасолькою під осіннім сірим дощем, і звісно ж, Чета Бейкера: одного із найсумнішим на світі створінь

*

Сьогодні від ранку я згадую братам про Міська Барбару. Я розповідаю їм його біографію, я згадую їм його пісні. Браття щось приспівують зі мною.

О, це так символічно, адже я не думав ні Міська, ні про його півня давно-давно

І раптом, сидячи на вечері, я витягаю телефон і бачу цю новину: Місько Барбара раптово помер.

*

З сьогоднішньої проповіді - віра від слухання. Щоби навчитися вірити, треба чути. А щоби навчитися чути, треба слухати.

*

Тиші вам бажаю, щоби почати слухати.

*

Небо налилося тепло-рожевим відтінком, що повільно переливається в помаранчевий, і відтак жовтий..

Ранок - це не завжди бадьоре і радісне очікування нового дня. Буває, це підсумок важкої ночі, якому перші проблиски сонця дають облегшення.

І тоді, коли приходить це облегшення, зроджується і надія - на Христа - на нову ранкову Зірку.

*

Все, що би не вмістилося у старий 150-символьний твіт заслуговує бути опублікований на цьому блозі.

Ти слухаєш Арво, проникся його атмосферою, тобі здається її можна буде так легко передати. Але ж ні - для цього треба нею просякнутися, набратися від середньовічних містиків і письменників-романтиків.

Може тобі допоможуть німецькі постмодерністи, які у храмах та каплицях, прибудованих до готичних катедр, уже все це переосмислили, але з присмаком травми Другої світової війни чи тоталітарних режимів, із присмаком гнітючого тягарю, який не залишає місця уже більше ні для чого, як для тиші та втихомирення.