*

Пишу оповідання.. Ось його початок.


Шуміло метро. Сидів зручно на сидінні, поки десятки постатей тулилося в вагоні, стоячи. Сидів, хоч були серед них жінки, діти, старі і немічні люди. Може каліки й недужі. Може вагітні і з грудними немовлятами.. Це байдуже, бо хотілося сісти. Ноги і тіло, сонний мозок і голодна уява. Поїзд собі мчав. Погляд зазвичай захлинався і топився у якійсь чудній солодкій дрімоті. З якої не хотілося ніяк виходити. Будив голод. А ще радісне передчуття відпочинку. "Вихідні! Вихідні!". Час від часу погляд прокидався і йшов на полювання. Ось пурпурова курточка тримала на собі маленьку чорну сумочку на правому плечі, довге чорне волосся спадало до рівня грудей, закинене назад, купчачись на голові ще однією головою, тьмяно-чорне, густе і рівне. Високий видовжений лоб, що надавав обличчю яйцевидності, тепло-мармуровий, без жодної вади чи помарки, нахмурені брови, як і вії чорно-попелястого кольору волосся. Як і годилося пустий погляд. Голодні очі почали її їсти, вона якось сторожко кинула погляд в їх сторону, і за мить знову порожньо дивилася за вікно, де проскакували комунікації і порожні, необлаштовані, не відкриті ще станції. Вона була гірка на смак, як справжній чорний шоколад.. Облудний погляд облизався і заїхав в уста, на яких щойно згасала короткотривала посмішка. Вона геть нічого не помічала, тому що впивалася текстуальною розмовою..
Я все ще його пишу...


"Хтозна, може ми піддалися цій хвилинній слабкості, тому що ще не снідали?".
(з одного роману)

Джаз у Харукі Муракамі

Не хотіли би написати про це якусь курсову? :) Або просто статтю... Джаз є в кожному творі Харукі Муракамі. Здається, він на ньому ріс..

Я просто хотів зберегти тут декілька імен і назв з його 1q84

Барні Біґґард - джаз-кларнет
Atlantic blues
Джиммі Нун
Бені Ґудмен
Сідні Біше

*

А в Британії вже покоління, яке виросло на Бенджаміні Бріттені, створює фільми, ностальгуючи за дитинством, скупим, бідним, повоєнним, сірим, як англійський дощ.. Дитинством, за яким сумують всі, яке б воно щасливе чи нещасне не було..

*

I see you la la la la la la la la la la la la I see you
I see you la la la la la la la la la la la la I see you
I see you la la la la la la la la la la la la I see you

Sun smiling sun through the cave of your hair
Wind washing tulips out of space sitting there
I love you

Ви помітили, як японці колекціонують і поширюють Західну музику, яку я люблю :)

*

Сьогодні я позбувся старого хворого зуба, який знезручнював моє життя 4 роки.. Може це гарний привід для чогось позитивного?
Може пора почати свою аскезу, боротися з негативними думками і словами?

*

Заледве два тижні триває цвітіння..
Так швидко проходить ця тонка і неповоротна межа між зимою і літом, смертю і новим життям.
Це пора ніжної краси і пахощів. Так швидко відходить невинна юність. І більше ніколи невинність не є такою чарівною, і більше ніколи не вертається зелена і несміла юність. Усе, як в природі, цвіте, розцвітає або перецвітає, не зав'язавшись.

Хто завтра піде зі мною дивитися на те, як цвістимуть самотні вишні?
Як плистиме Дніпром тала зима десь із далекої Смоленщини..
Хто завтра дивитиметься зі мною..

*

Останній день канікул, такий похмурий і забіганий.. Так скорботно завжди, коли від'їжджаєш пізньої ночі, близько півночі, якась як гадюка звивається туга. Дорога відома і знана, жодних тобі нових відкриттів, якась така рутина в тій дорозі, знані обрії і там, що за обрієм.
А хіба залишилися ще незнані, по тому як Колумб нам відкрив ґуґл-мепс?
Посадки, посадки, просто густі тіні, за якими відображення нас, що дивимось в вікно, надіючись побачити освітлений кусок дороги. Може там, за примарною реальністю світу по ту сторону скла побачиш, як сходитиме посіяне тобою колись-давно зерно. "Пильнуй свій труд", "Пильнуй своє багатство"..
А колись погожої травневої ночі я їхав до бабуні, що давно вже покоїться в мирі, дизель-поїздом, що ставав біля кожного стовпа, після кожної зупинки, порожніючи, їдучи в далеку глуш, на край світу, омитий Дністром. І чого так той край світу всіх вабить? Як мій прадід навмання сів колись 100 років тому і попросив квиток до найостаннішої станції, так і ми всі так хочемо їхати довше до того далекого-далекого кінця колії. Бо там земля, де ріс весь мій рід. І я, навчившись двох-тьох слів, уперше пізнавав, яким чудесним є наш світ. З широко-відчинених дверей залітало весняне повітря, в якому чулися бузок і мед.
Ліхтарі, зарослі листям 100-літніх дерев, що їх ніхто, мабуть, з часів ще бабці Австрії не чистив, кидали тьмяне жовтувате світло на липи.

Ви знаєте, як липа шелестить
у місячні весняні ночі?

Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить…

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов'ї…
"Я твій" — десь чують дідугани,
А солов'ї!..

Та ви вже знаєте, як сплять гаї! 

Потім нічна дорога під місяцем. Чомусь таким живим тоді був український романтизм з його Шевченком і Кулішем. І так хотілося співати всю дорогу пісень, що їх колись складали наші предки.

І тільки там, на старому козацькому кладовищі, від якого лишилося кілька хрестів, так пахли по-особливому ромашки. Як більше ніде в світі. Вони бережуть дитинство. Щоби ти знову до них приїхав, щоби знову у нього зануритись..