*

For his generosity is from generation to generation

Причепилося це до мене. Цілий день ходжу з цими словами.
Йду весняним проспектом:

For his generosity is from generation to generation

Минаю весняний парк
 
For his generosity is from generation to generation

Заходжу в автобус, на весняних обличчях читаю:

For his generosity is from generation to generation

Бо милість Його з роду в рід... 

Люблю це, бо таке інколи трапляється. Це присутність Його слова. Того, чия милість з роду в рід на тих, які бояться Його.

Зустріч з Андрієм Любкою в УКУ. Сирий матеріал

Кімната для печалі - це збірка 11 оповідань, яка вийшла восени минулого року. Андрій Любка розповів, звідки він брав теми для писання до цієї збірки.

Два роки тому після закінчення магістратури в Варшаві я повернувся жити в Ужгород і винаймав там квартиру. Вона має три кімнати. В одній я сплю, в іншій працюю, але третя кімната залишається вільною. Я не маю там стільки речей, щоби її закласти. В тій кімнаті опинилися коробка від принтера, дошка для прасування, порожня валіза і сушка.

Коли я тільки туди приїхав, виправши речі, я поставив сушити в ній свої речі. Я читав книжку якогось сучасного українського письменника і одразу вирубився. Мені наснився сон, що хтось заходить. І ця кімната праворуч від вхідних дверей і мені стало дуже моторошно. Ця квартира була новою для мене, я ще не звик до неї. І мені здалося, що хтось заходить, хто має більші права. Я вдав, ніби сплю, поки ці люди ходили, брали мої сорочки, а я на них не дивлюся, хочу втиснутися в це ліжко, мені лячно, навіть моторошно. Із цим відчуттям я прокинувся і мені спала така ідея, ніби . Цей будинок, в якому я живу, збудований в міжвоєнний період. І за ці всі роки проживало дуже багато людей. Хтось проживав там свої будні: хтось був щасливий, хтось плакав, хтось кохався, хтось можливо там і помер. І все це якоюсь мірою залишилося в цій квартирі.

І ці стіни якоюсь мірою мудріші за мене, вони бачили більше за мене.

Якщо уявити кімнату флешкою, на якій записана інформація про всіх людей, які жили протягом усіх років, то хтось із них може повертатися. Ми їх не відчуваємо, але ця тонка мембрана сну реагує на якісь такі енергетичні поля. І мені спала на думку ідея для оповідання, як кімната стає Головний персонаж у сні провалюється в ту саму кімнату, але в трохи інший час, коли він був щасливіший, коли була ще жива його дружина. Таким чином, ополіскувач океанський бриз і кімната дала назву книжці.

--

Творчий процес писання нагадує, як пилосос шурує кімнатою. Коли ти просто всмоктуєш все, що відбувається навколо тебе.

Для того, щоби людина прочитала оповідання або роман і якоюсь мірою він сподовся, треба наповнити його справжністю. Тобто, реальними речами. Діалоги повинні викликати почуття довіри: що цей діалог живий, невигаданий. Герої повинні бути окреслені короткими, але місткими характеристиками. І люди, яких я зустрічаю, якоюсь мірою стають персонажами. Але я не описую цілком людину, а описую якусь його фразу. В мене колись був такий друг Андрій, з яким ми найбільше проводили своє студентське життя. У нього була така фраза: "Так ми Україну не побудуємо". І у моїй першій збірці оповідання, яка називалася "Кіллер", був герой, який завжди казав цю фразу: "Так ми Україну не побудуємо". Від свого покійного діда я взяв його звичку наливати чай у цукерницю, в якій ще залишалося трохи цукру. І мені здалося, що така дрібна детать, якщо ти описуєш якогось персонажа, якщо дотати йому якусь таку рису, живу справжню хоч це і дурниця, вона якоюсь мірою теж це характеризує. Робота письменника полягає у спогляданні, шуканні цікавих персонажів, фраз, звичок, як люди укладають волосся, як вони сидять. І потім це трансформація у літературу.

Сім демонів Магдалини подобається найбільше, тому що він найкраще написаний мовно. Це дорогий мені текст, який ніхто так і не розшифрував Це текст про прощання людини з собакою Рільке. З одного боку це історія про цю жінку, пес якої вмирає. В цієї жінки був тільки цей пес, і коли він вмирає, на цьому ніби закінчується життя.Пес називався Рільке, як Еріх Марія Рільке. А жінка називалася Магдалина. Ми знаємо, що Рільке наприкінці життя став надзвичайно релігійною людиною. А Марія відкиває нам історі. забороненої історії. І тоді в оповідання відкривається подвійне прочитання. І мені здається, що так ніхто і не прочитав його так, як я його замислив. Але це нормально. Адже в кожного читача повинно прокручуватися своє власне кіно. Це і є ця співтворчість з письменником. На мою думку, завдання письменника на літературних зустрічах - це прикусити язика і не передавати куті меді між своєю інтерпретацією.

--

У мене є оповідання "Жінка і сірники". І мене часто запитували: Чи це твоя справжня автобіографічна історія? Бо там головний герой поет і він пробує почати стосунки із мусульманкою, з дівчиною з Іраном. В мене був свого часу вірш про дівчину-мусульманку. Журналіска однієї з газет написала на основі цих двох творів статтю під назвою "Дівчина поїхала на канікули і не повернулася..." з приблизно таким змістом: Андрій Любка познайомився з мусульманкою, пробував повести її в кіно. Але в них нічого не вийшло, вона втекла в Варшаву і не повернулася.

Таке уявлення про літературу глибоко хибне. Література якраз і цікава тим, що вона не дає нам конкретної відповіді. Всі мої улюблені оповідання і тексти - вони ставлять запитання, а не дають відповіді. І мої найулюбленіші тексти після свого прочитання залишають в моїй голові певний конфлікт: може, ця кінцівка там не пасує ... І цей післясмак залишається як після вина: я ще ходжу, вигадую, що могло б ще бути. Повертаюся, перечитую і думаю: Може я щось не так зрозумів, бо якось воно не так. І ця книжка дозволяє мені пережити її так, щоби цей фільм далі в голові крутився і я з цим смаком далі жив. І в оповіданні немає сенсу казати, що це справжня моя історія, так само немає сенсу казати, що це не мая історія, що я її вигадав. Треба її прросто прочитати, абстрагуючись від тексту.

--

Своїх читачів я уявляю благородними, начитаними, шляхетними, частково романтичними, частково цинічними. Мені подобається чорний гумор. Завжди герой цікавий не тоді, коли він позитивний, але коли він справжній. Для мене чорний гумор і цинізм - це теж позитивні риси. І я би хотів, щоби були такими читачів, щоби вони сміялися з моїх дурних жартів. Інший в мене немає.

Насправді читачі дуже відрізняються. Скажімо, з "Карбідом" в мене було 26 презентацій: від Доньбасу до Ужгорода. Найбільше проиходить молоді. Серед них 75%-80% - жінки. В Польщі інша ситуація. На презентацію моїх книжок приходять здебільшого старші люди. Вони ставлять зовсім інші питання. Але тут значну роль грає особа автора. У Польщі більше існують мої книжки. а в Україні я присутній як автор, більше роль грають інтерв'ю, виступи. І на мою думку, це дуже погано. Мені здається, що робити висновок про літературні твори через призму особистості автора - дуже погано. Більшість моїх улюблених письменників - кінчені мерзотники: алкоголіки, наркомани, самогубці. І якби я читав їх через призму їхньої особистості, я би не сприймав їхніх літературних творів.

--

Переважно так, що твори, які є в голові дуже класними, насправді можуть погано писатися. Є жорстке правило: Те, що написане вночі, це переважно фігня. Тому що вночі, у стані зміненої свідомості, те, щонаписен, тобі здається геніальним, властиво твоїм, гранично справжнім, але коли ти читаєш це черекз тиждень, виявляється, що це нічого не варте.

У мене є кілька знайомих письменників, які пропускають цей перший момент. Ти дописав книжку і проходить її перша редактура, і через місяць ти перечитуєш її, на ходу виправляючи якісь речі. І якщо ти потім не віддаєш у друк, то вона буде в тебе ще кілька років, ти не будеш її поправляти. Тому що вона тобі не подобаєтсья.

І це природньо, бо якщо ти не задоволений своєю працею, тобі є куди рости. Віра в себе і захоплення текстом, над яким ти працюєш, потім обертається дуже критичним підходом.

--

Балкани - це моя любов. Мені завжди здавалося, що я маю такий трохи балканський характер: напитися і співати. Був такий письменник Василь Кожелянко. Він казав, що Буковина - це північний відголосок Балкан. Мені здається, що Закарпаття і Буковина - це найбільш балканські регіони в Україні, в сенсі музики. Якщо піти на закарпатське весілля десь в глуші, то воно буде таке саме як в Воєводині. Так само з напоями. Так само буде діяти принцип кровної помсти. Певні клани, які називаються по-закарпатськи "файта" - точно такі самі як десь в Сербії чи Албанії. Тобто, якась велика родина, в якій ти вже не знаєш, хто вони тобі. І це в тому числі основа для корупції, непотизму.. Крім того, така балканська риса Закарпаття як позірність: все робиться на показ. Часто будуть великий гарний будинок, в якому потім не живуть, а приходять туди тільки на свята, чи те, що все стоїть в сервантах і ніколи не забирається.

Балкани просто прекрасні, тому що там є гори, море, ідеальна музика, ідеальний алкоголь. Мені дуже подобається сербська мова. Вона нагадує белькотіння п'яного, тому вона мені сподобалася. Я вивчив сербську мову і зараз перекладаю з сербської. Хоча це невзаємна любов, бо наприклад в Сербії не люблять українців. Я переклав з сербської мови роман Срджана Валяревича "Комо", зараз їду на місяць в Сербію, буду перекладати в травні Станіслава Бассера, класика постмодерної літератури, його роман "Фана про велосипедистів".

--

Мені сподобалося останнє інтерв’ю Йосифа Зісельса: Україна розвивається в правильному напрямку, але мені не подобаються терміни. Це вже третя революція, в якій я беру участь. Це два Майдани в Україні і антипрезиденські протести після виборів в Білорусі. І всі ці три революції невдалі: ми ніби досягаємо ніби перемоги, але насправді поразки, бо насправді нічого не змінюємося. І сьогодні, коли згадуєш тих людей, які померли.  Це зовсім різні люди, але прості буденні середньостатистичні: викладачі, робітники, студенти, пенсіонери. Там немає жодного митника, прокурора, судді, тих, хто живе з цієї держави. Які в принципі її знищили. Бо це була для них революція, проти того, що вони зробили "іменем України".

Для мене Майдан має значно більше значення, ніж війна. Це люди, які виходили без зброї, знаючи на що вони йдуть. Це квінтесенція чогось справжнього і високого. І жертва Небесної сотні - це чиста жертва. Бо на війну часто ідуть люди, які хочуть воювати. Не завжди, але ті, хто записується в добровольці, це люди, які люблять жорстокість, яким подобається цей процес.

Я прилетів 1 грудня на Майдан з Вроцлава на семінарі перекладачів, а це були найбільшого розчарування в Україні, я не бачив перспективи в цій державі, немає шансів за твого життя, щоби щось змінилося. Я дуже розчарувався в людях: який кончений народ, проголосувати за Януковича, потім на кожних виборах продаватися за гроші - безвідносно до регіону. І це безвідносно від регіону. Але коли я прилетів на цей Майдан, для мене це було прозріння: мільйон класних, сучасних, прекрансих, ввічливих людей. Я подумав: "Боже, скільки класних людей!" Напевно, Майдан - це найкраще, що я пережив у моєму житті.

І зараз - третя річниця, ніхто за це не сидить. Усі втекли, в усіх є якій вілли в Ніццах. І не може не огортати песимізм. Революція незавершена. Вона мала би продовжуватися. Соромно за те, що ти вижив перед тими, хто загинув. Як після Другої світової війни. Чому вижив ти, а вони померли? Можливо, ти не такий чесний, ти хитріший? Можливо, ти боягуз і не опинився там? І у всіх залишилося це почуття провини після революції і воно могло зникнути тільки у разі, якщо щось змінюється. Що ця жертва була недаремною. А на разі з відстані трьох років виглядає так, що це не той результат, за який помирали люди.

Мій покійний дідо казав: Я прожив складне життя, жив в бідності, але вже ти, мій внук, будеш жити нормально. І я бачу, що можливо я казати це своїм дітям. Що мені так і не вдалося застати нормального життя. Але це неправильно, бо зміни мають відбуватимя тепер. Зараз люди мають краще заробляти, здобувати кращу освіту.

Треба будувати країну для себе, а не для своїх дітей.

*

Пробую Інстраґрам. Для чого, сам не знаю. Багато фірм використовують його в маркетингі. Власне, вперше я з ним пильніше стикнувся в УКУ, в нашому відділі "інформації та маркетингу". Вирішив завети акаунт, щоби додати фоловерів до нашого уківського офіційного.
Здається, в Інстаґрамі більше самолюбів, ніж деінде. Стаття "Про що розповідають фото з соцмереж" більше пасуватиме саме Інстаґраму, ніж, наприклад Фейсбуку. А може просто це так разюче кидається в очі.
Можу сказати, що фільтри тут слабенькі. Щоби кидати фотографії без фільтрів, треба мати дуже крутий телефон.

Зверніть увагу, наприклад, якого кольору надав фільтр Інстаґраму вершечку дерева трохи лівіще від центру. Воно жовтувате, тому що над ним є будинок з таким кольором. Очевидно,в графічному редакторі цього можна уникнути, виділяючи межі планів чи фігур.

Може Марта більше би мені розповіла, люди про це читають лекції, а інші люди ходять і слухають...

А ще останнім часом освоюю лінуксну консоль. Нарешті дійшли руки прочитати те, що Петро рекомендував ще два роки тому. І теж можу порекомендувати, сильна річ: http://linuxcommand.org/tlcl.php

*

Касік мимоволі мене занурив у музику далекого дитинства. Ще до часу, коли я почав сам шукати музичні вподобання, я їх переймав від старших братів. Цей один альбом Кемела був у нас ще дуже давно. Потім я почав слухати ввесь Кемел і він мені дуже сподобався. І то потім став один з улюблених гуртів.

Тепер глибокої ночі слухаю цей альбом і думаю, який же він дійсно глибокий.

Арабська пустеля вночі. Холодна і зоряна. І самотній верблюд з вершником рухаються, коли Сонце в спочинку.

Дійти б до оази, до ранку перечекати в затінку спеку, напоїти Старого, і ладнатися звечора знову в дорогу далеку..

Раджаз - розмір арабського середньовічного вірша...

*

- Жнива великі, та робітників мало.
-  Ось я, Господи..

Хіба уже цього недостатньо?

*

Isn't this cute..

*

Старі високі ялинки ледве досягають віконних шибок. Вітер кидає ними в різні сторони, вони піддаються. І разом з ними коливається вся їхня фауна - білки і птатство.
Хтозна з чим ми би могли прокинутися нині. Чи не побачили під нашими вікнами білий покрив снігу на салатово-зеленій траві і білий цвіт снігу на квітучих гіллях вишень..
Вночі прокидався, заглядав за вікно, чи не йде часом сніг..