*

Роблю перерву в дописуванні до блогу. До Великодня. Творчу енергію направлятиму в написання книги.

Насамкінець залишаю цю мелодію, яку послухую протягом останнього тижня

"Я повинна знайти ці звуки"

Маю добру новину. Книжка трохи зрушилася з мертвої точки. Ходжу по коридорах УКУ, придумую, як воно все розвиватиметься. Те, що народжувалося як солодкі думки перед сном, мусить мати якусь конкретну ідею, зачіпати якісь значущі онтологічні проблеми..
Колись біла гора навпроти корпусу на Свєнціцього стала сірою горою, і ми тепер чекаємо, коли вона стане зеленою. На неї лягають всі думки і задуми, замість неба, яке було сірим і брудним.

*

Я спробую як справжній джазист експромтувати з якогось умовного оригіналу. Зберігши, наприклад, мотив.

Оригінал ви знаєте:

Блюз про те, що в мене ніколи не було італійського костюму (від Кривавих Ясен Мерфі):

Після того, як ти пішла, в мене стало самотнє життя,
грошей в мене ніколи нема,
а ти все просила,
самотня моя душа
ще від народження,
сакс і мелодія...

Блюз від Лізи:


У мене старший брат
Щодня він мене дістає,
а моя улюблена мама
йому мій кекс віддає.
Мій батько дуже схожий
на ту мавпу момбасі
я найсумніша дитина
у своєму класі

Поки йтиму додому імпровізуватиму типу "Блюз про те, що тебе нині знов не буде", або "Блюз про те, чому ти на мене мовчиш"..

*

В нас в кафетерії УКУ на стіні висять короткі цитатки. Наприклад:

"Ти ше вченко,
чи вже не вченко?"

Є там і трохи обітнутий Ян Твардовський:

"Спішім любити. Люди так швидко відходять".

Шкода, багато хто не прочитає продовження, принаймні перших чотири рядки:

Спішімо любити люди так швидко відходять
по них лишаються окуляри й черевиків пара
бо все неважливе повзе наче равлик
а важливе швидке і стається зненацька

*

Змагай до свободи, та знай:
Навіть птаха,
що здається нам вільним,
вверху підпирає небо,
вище якого він ніколи не злетить.

*

Не змагаю до того, щоби бути вмілим у багатьох речах. Не хочу, щоби мене всі впізнавали. Не прагну, щоби зі мною мило віталися. Не хочу, щоби мене за все хвалили. Не чекаю, що до мене заговорять першим. Чи поступляться, чи примиряться. Не мушу бути знаним за свої справжні заслуги, як і вважатиму несправедливістю бути зганьбленим не з власної вини.
Не потребую доброго слова за себе, бо слово надто дорого коштує, а відплата за кожне фальшиве слово надто висока.
Краще залишитися скривдженим, ніж бути винним комусь, а надто Богові.
Не значить, що хочу позбутися чогось, що маю. Чи цілком всамітнитися.
Але нічого немає значення, якщо я не принесу плоду.
Тому нічого не хочу, як окрім сповняти місію, яку для мене мій Отець Небесний призначив.
І тоді змагатиму до того, щоби бути вмілим в багатьох речах - задля сповнення своєї місії на славу Божу.
І хочу, щоби в мені - моїй поставі, словах, вчинках - всі впізнавали мого Господа.
І задля заповіді мого Господа, я буду чекати стільки, скільки чекав праведний Симеон, коли навіть найлютіший ворог заговорить, найбільший ненависник буде готовим примиритися.

*

Хіба це не добре знати кожного поіменно? Щоби могти його згадати в своїй скромній молитві. Чим більше тих імен ми знаємо, тим ширшою стає наша молитва.

І хіба це не добре згадувати всіх, кого ми знаємо. Хтозна, може між ними є ті, хто потребує тої молитви саме в той момент. Або ті, за яких рідко моляться.
Може між тими, кого ми знаємо поіменно, захований ключ до вирятування нас самих. Бо ті, хто приходять в наше життя, є нашим скарбом, яким ми мали би тішитися. Не залежно від того, чи ми маємо приємний досвід спілкування з ними, чи цілком неприємний, який приносить нам терпіння.

Кілька днів тому мені здалося, ніби вперше в своєму житті я побачив "ближнього". Ні, я не побачив його в жебраку, потребуючому, я побачив його в людині, яка принесла мені терпіння.

Наші ближні - це наші найбільші скарби.
Хто покриває пеленою людей, які оточують мене? Це думки інших, може це мої упередження, стереотипи, може це мій досвід спілкування з ними. Що спиняє мене любити кожного, хто приходить в моє життя?

*

Над озером нависає ліс,
а ти губишся десь на стезі.
"Ти вже йдеш? Чи й далі
будеш тонути в небі?"
"Я йду"...

колись (здається, 2012), Львів

Двоє сиділо в прохолодній гірській ночі: під ними були зорі і зорі були над ними.
Щоби не зворушити предковічної тиші високих і мудрих гір, він ледь чутно прошепотів:
- Хто сміє красти в нас з тобою мрії?