Осінній вірш

Автопортрет зі свічкою

Замітають останні сліди
холодні вітри
над сумною свічою
згадують очі
як зістарився час, добігає кінця

засоромлене сонце з-за хмари виходить
над крайнебом схилилось і котиться геть
безсоромно ликують сутінки сірі
меркне зір
руки дубіють, холодно стало

і життя обертається спогадом-спогадом мертвого
заворожена постать старого поета з юначим лицем
видивляється в даль
як недбалий художник розфарбовує небо в сумні кольори
акварель

вже не сам
вже говорять до тебе думи твої
тільки ж кепський із них співрозмовник виходить

поки свічка горить
написати ще кілька рядків

не хочу гасити
хочу просто зануритись поглядом в вогник

малюю портрет

(осінь 2010)

Старий будинок

Старий будинок втомився вже від часу і важким зітханням сипеться.
Стіни мають вуха. Наслухались багато за довгу свою історію. Треба, щоб стало зовсім тихо і можна почути, як вони говорять, тобто наче справді вони говорять. Просто віддають те, що увібрали за довге минуле. В абсолютній тиші, коли ти кладеш руку на серце і чуєш, як воно б’ється, стіни теж очищаються. Позбуваються неприємних розмов, побутових сварок. Щось залишається темною кіптявою в кутках, де найгірше проникає світло.
Старий будинок, як усі старі, хоче привернути до себе увагу. Не можна пройти непоміченим, чи непочутим. Під ногами рипить паркет, скриплять завіси, коли відчиняєш двері. У погожі дні будинок чхає. Тоді під проміння сонця потанцювати виривається з важкодоступних закутків прадавній пил.
А ти волочиш велике м’яке крісло на середину кімнати, щоб під лагідним сонцем погріти колінця. Велика кімната, закутана в багатобарвні коврики, глушить твої думки, щоби стіни, які мають чутливі вуха, тебе не почули.

Шкільна гумореска

Народна шкільна гумористична пісенька, широко поширена по всій Галичині в позаминулім віці. У 1910 році її записав академік М. Возняк.

Казав мені бакаляр промовити: аз, аз,
А як же я не вимовив, він по пиці: раз, раз.
Крикнув же він удруге: ану, кажи, буки,
Ой, я ще ж бо я не вимовив - попав в його руки.
Крикнув далі в третій раз, щоб вимовив віде,
А вже ж його права рука по чуприні їде.
Ой, як сказав учетверте: вимовляй живіте,
Ну-те ж хлопці, його на лавку кладіте.
І просився я, і молився я, а ще більше злякався,
Бо задали таку хлосту, що й світа зцурався.

За часом

В свою вільну від роботи годину Петро міг вмістити те, на що люди часом тратять цілий день - смачно поїсти, почитати щось цікаве, поміркувати над сенсом життя. Найбільше він в ту обідню годину любив заходити до свого найкращого друга, який жив, ріс і працював у годинниковій вежі міської ратуші і крутив нам усім механізми часу.

Великий годинник був ген високо під самим небом. Коли бамкало другу годину, Петро саме піднімався сходами з горнятком запашного чаю, щоби там нагорі його випити.

Петро не любив відволікати свого друга від роботи. Він просто заходив на 5-10 хвилин, вітався звично: "Здоров", знімав свого капелюха, вішав його на гачечок, не ставив ніяких питань, нічого про себе не розказував. Прикладав до губ горнятко і спочатку тільки вдихав аромат.

Петро просто спостерігав, як працюють механізми часового пристрою, як вони рухаються. Від тих усіх клацань, поклацувань, цокання, тікання, шумних звуків, які разом звучали гармонійно симфонією, приходили думки: "Хто запустив його, той час, для чого, кому він здався. Ніхто, мабуть, не знає. А хтось мусить знати. Але він, напевно, не скаже. Хтозна?" Але у чому він був впевнений - у тому, що час - наймогутніший володар. На час нанизуються усі минулі, теперішні і майбутні події. А в його житті.. Час сковує і поневолює, але ж він як дисциплінує, нагадує, що треба займатися тільки найголовнішим, а на решту не тратитись. Не тратитись!

Коли він допивав чай, так само по-дружньо прощався: "Бувай!", брав свого капелюха і швидко біг додолу. На вихідних він прийде і розкаже йому, як живуть люди внизу, як вони бігають, метушаться, усі прагнуть встигнути, вхопити час за бороду... Вони з того щиро посміються. Йому треба було ще багато чого встигнути за решту години. "О, як це добре, часе, що ти такий розмірений, точний, невблаганний, постійний, незалежний, непідкупний, всепроникний..", - думав Петро, збігаючи сходами вниз.

Після півночі

Так буває завжди. Було й тої ночі, нічого незвичного, нічого незвичайного. Дружина проснулася від рипу старого паркету під моїми важкими находженими ногами. Я приліг на диван, звісив ноги на кріслі, тихо включив музику. Ноги гуділи, як тунелі метро.

Пішов в душ, змив з себе бруд міста, сліди чужої крові... Обережно заліз під ковдру до жінки, вона ніжно замуркотіла.

- Втомився, коханий?

- І не кажи, - зітхнув я.

- Бідолашний. - погладила вона мене по волоссю. - Але мусить хтось і кров пити.

- Робота є робота. - погодився я.

- Робота тебе знищить...

Ми трохи покохалися, я похизувався перед дружиною своїм чудовим мандатом.
Потім ми бурмотіли. Ми бурмочемо ночами, вдень ми ніколи не бачимося.. "як добре живеться простим людям, які торгують в магазині, чи клепають автомобілі на заводах, лагодять дороги, пишуть комп’ютерні програми, підмітають вулиці... хех", - з сумом зітхали ми.

"Поспи трошки, любий, хоч трошки поспи.. Завтра нап’єшся ще крові, буде знов трохи часу на нас..." - шепотіла мені кохана на вухо.

Слова одноразового використання

Чисто теоретично припустімо, що насправді слова не мають ніякої сили, не здатні вплинути на людину, змінити хід її думок, ставлення до інших людей, світогляд, світосприйняття, зрештою долю і майбутнє. Таке сміливе теоретичне припущення! Аякже. Людина не здатна змінитися від слів, від тільки слів.

Але слова мають одноразову, часом хоч і дуже сильну, різною мірою тривалу чи нетривалу дію. Це своєрідний стимулятор, таблетка, наркотик. Слова не змінюють людину, якщо вони сильні, вони просто ставлять її в ступор, викликають катарсис, осяяння, блаженство, кайф. Просто слова відтак втрачають свою силу і стають пустоздвоном. І тоді тими чинниками, які направду змінюють людину стають життєві обставини, прикрощі чи випадкова вдача, пересікання, перехрещування доль різних людей, вчинки натхненників, зрештою страждання, терпіння, ланцюжок невдач і нещасть. Слова тоді набувають іншого сенсу, вони стають матеріальними, сущими, екзистенційними, кожне слово сприймається близько до серця.

Українська лісова поезія

Ця штука мене давно мучить, ще відтоді, як мав нагоду ближче познайомитися із спадщиною Івана Труша і його циклом картин "З життя пнів". Було це пізньою зимою далекого доброго 2010.  

Все, що залишилося з того часу, це кілька рядків:

Не чіпай чужих життів!
Не руш.. Хай живуть своїм
Вийди у ліс, походи по пеньках і молодих пагінках.

І я вийшов. Після вилазки в ліс на Малому Поліссі за яких 30 кілометрів від Львова, і від тих багатих вражень, які мені подарувала та місцина захотілося справжньої лісової поезії. Тоді з’явилася думка укласти колись антологію віршів про ліс, у першу чергу класиків. Може тепер ця ідея не здається такою цікавою, краще пошукати лісових пейзажів у художників, наприклад того самого Труша, а до кожної картини підібрати вірш. Є, зрештою, ентузіасти, котрі це роблять, і заслуговують за це на пошану.

Загалом, тема лісу посідає почесне місце в українській літературні традиції. Хоча, може й поступається темі землі, тобто ґрунту. Красу лісу описувало багато поетів з часів романтизму і по сьогодні. Деякі поети, як от Антонич, Ліна Костенко стали справжніми класиками лісової поезії. В епоху постіндустріальну повернення в лоно природи стало одним з провідних мотивів поезії, і є нині автори Не можна не згадати і про відому "Лісову пісню" Лесі Українки.

Тож поезія лісу і навіть окрема лісова мова заслуговує поважного дослідження, і не як мова Полісся чи Карпат, а як концепт лісу в українській літературі та фольклорі. Ліс - від тихого роматичного ідилічного "Цей ліс живий, у нього добрі очі", "Шумить верхами буйний ліс – Дуби, берези, буки. Співає сойка, свище дрізд і воркотять голубки..." до осердя бурхливих подій визвольних змагань "Хлопці із лісу, ми ще живі...", "Ліс наш батько, а небо - дах, вовче лігво в негоду сховає.", "Звучить як міт відважне військо, жило в лісах цих під землею " і т. д. Кажуть, правда, ліс завжди був сховком від зайд-чужинців, з часів, мабуть, доруських, коли слов’янське населення зі степу тікало від всяких там печенігів і половців на північ, де було більше лісів.

Ліс як ціла своєрідна цивилізація, або цивилізація, похована під лісом, чи, може цивилізація, яка вижила в лісі, ? Ліс-прадід, Ліс мудрий, Ліс ветхий. Ліс спокійний і лагідний. Яку картину лісу нам дає наша мова? Треба дослідити... Хоча може, для того, щоб вірно зрозуміти ліс, треба навчитися лісової мови, як у Антонича:)

Навчися  лісової  мови
із  книги  лисів  та  сарнят!
Виходить  місяць  до  діброви
писать  елегії  на  пнях.

Струмки  полощуть  срібло  тиші,  
в  росі  купається  трава.
Хай  найпростіші  з  всіх  слова
у  книзі  лісу  ніч  напише!.