*

Кожна пісня - це маленька історія.. Адже так. Адже авжеж. І кожна мелодія - це маленька проза.
Я влив собі забагато вершків, у мене вийшли вершки із кавою, а не навпаки. Вони заглушили її ситний смак. Шоколад із хлібом - пончик - який мені вчора принесла мама... І як цей гарячий енергетичний напій парує на фоні сонячного проміння.. Я прочиню вікно, бо всі нічні збитошники поховалися по хатах і по роботах, і тепер назовні там просто гучний гул.

Яка історія за цією мелодією? Що стається, коли вона програється? Хто у тій історії Він, хто Вона? Як вони знаходять одне одного, як промовляють перші слова? Вона, та історія, мабуть, така грайлива й безтурботна, як Сонце у розпалі квітня, як хмарина сонячної днини, як дитина на колінах у матері..

*

Що це за весняна краса, спокій безтурботності, розтягнений на кілька десятків годин, гілки вічнозеленої ялинки гойдаються від легких подувів вітру і розмірений гул машин і тролейбусів далеко внизу..
Сонце проникло трохи в кімнату, перебіглося образами, стареньким зеленим телефоном десь із 80-их, настільною лампою кольору позолоти, бюстом Шевченка, виконаного на честь 100-річчя його смерті, вусатого і замріяного, наполовину згорілою свічкою, вазонком із фіолетовими квітками, моїм старим фотоапаратом-мильничкою, з яким я їздив у Бучач і фотографував "стіну дитячих мрій", десь недалеко від Бучацького колегіуму..
Що це спогади про той ідеал омріяного кохання, чистого, як кришталь, незаплямованого, як дитяча сльоза. Такий міг народитися лише у "середньовічній" (початку 20 століття) "келії" (просторій панській вітальні) у абсолютній тиші центру Львова. Там безліч квітів із багатою символікою, чистота сердець, матеріальна незаможність (але й не злидні), простота і досмертна вірність. Воно буває тільки перше і тільки єдине. І живе довіку. Так само як не міняються ті тісні вулички, старі скульптури, споконвічні жителі міських вуличок, так само воно не міняється, живе довіку скромно, але радісно і щасливо. Може десь на горищі, де легко малюються картини, пишуться романи чи вірші, звідки видно дахи замріяного міста. Може так по-особливо звучить там Clair de la lune, який вона йому грає пізно, десь опівночі, та так тихо, щоби не попросиналися сусіди.
Що це за спогади..
Сонце перебігає геть. З'являються густі тіні, по кутках засів морок і чекає ночі, щоби своєю безоднею обійняти якомога більше простору.. Мій ненадійний друг пасокон, неначе живий, бо дихає, випромінює тепло і світиться, неначе мертвий, бо просто кусок пластмаси і заліза, нашпигований начинням із благородних металів.

Навіть такі високі вікна старих будинків не відкриють тобі небозводу. Гайда тікай в гори, де зір не ліч, де в холодних бистрих потоках затамувався дух одвічної стихії, і кличе, кличе знову на подвиги і мандри..
І кров, заведена просторих далей величчю, омолодить тебе і знов наївно ти собі повіриш, що мрії всі колись здійсняться.

*

Христос Воскрес!
У нас якраз за мить сходитиме сонце :)

*

Том Джобім народжує свій новий шедевр. На відео ця пісня звучить вперше. І ніхто ще не знає, яка вона буде вкінці, тому що геній бразильського джазу творить її в прямому ефірі.
І хлопчаки й дівчата збігаються послухати метра.

Passarim quis pousar, não deu, voou
Porque o tiro feriu mas não matou
Passarinho, me conta então, me diz:
Por que que eu também não fui feliz?
Cadê meu amor, minha canção?
Que me alegrava o coração..
Que me alegrava o coração..
Que iluminava o coração..

*

Чим може бути цікава людина горда? Чим вона може бути приваблива? Чим вона може бути особлива?
Якщо забрати її гордість, вона нічого не варта. Її ціна падає. А коли платитимемо ціну за гордість, то переплачуватимемо справжню варість. Собівартість.
Чому ми так часто платимо людям за їхню гордість? Чому скоряємося перед їхніми вибриками, погоджуємося на їхню зарозумілість і пихатість?
Може тому що самі маємо у собі доволі? Чи чуємося скривдженими і тому цілком капітулюємо?
Якщо у людини відняти її гордість, побачимо її справжню ціну.

*

Зима безпеворотно відходить..
Так хочеться трішки Європи знову. Знову хочеться трохи Берліна, такого різнобарвного і спустошеного, Нюрнберґа, такого суворого і готичного, Кьольна, такого величного і світлого, Ерфурта, такого затишного і казкового, Праги, такої творчої і феєричної..

*

Чому одна єдина, тільки єдина і неповторна?
Тому що Бог творив світ, великий і різноманітний, такий багатий і безмежний, для однієї людини. Весь світ сотворений для одного чоловіка. Глибоко теологічна фраза Василя Симоненка

"Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи."

Вона про це ж.
Увесь світ сотворений для того, щоби саме Ти був щасливий. І одночасно для кожної окремої людини. Тому що кожна людина - це окремий світ. І геній нашого всемогутнього Бога у тому, що всі ці світи єднаються Ним у один. Тому що Він - Вседержитель.

У єдинОму світі, є одна єдина і неповторна жінка, для того єдиного Адама з його ж ребра сотворена Єва.