З другої лекції пані Гридковець...

Перед тим, як двоє молодих людей хочуть вступити в подружні стосунки, потрібно дати щирі відповіді на такі запитання?

1. Чи саме з цією людиною я би хотів жити, коли мені буде 50-60?
2. Чи саме цю людину я би хотів доглядати, міняти їй підгузки, годувати і послуговувати, якщо вона стане калікою і неповносправною?
І тут не йдеться тільки про якийсь християнський обов'язок послужити ближньому. Тут йдеться про те, чи не думаю я в момент запитання: Цій людині я би не хотів міняти підгузки, а отій іншій - так. Отже, якщо є ще інша людина, про яку у нас сильні спогади, то ми ще не готові вступити в серйозні стосунки з коханою людиною.
3. Що я відчуваю, коли молюся з коханою людиною?

Відповіді на ці три запитання допоможуть нам краще зрозуміти, чи це саме ТА людина? Чи це саме ТОЙ, з ким я готовий усе своє подальше життя.

*

Життя наше йде по колу. У певному сенсі, не цілком. Але воно ніяк не лінійне, прямолінійне. Є повтори, цикли. Щось залишається незмінним, щось змінюється наче спіраллю, повторюючи, імітуючи рухи минулого.
Я часто поміщає таке, що вже поміщав раніше. Це тому, що щось у цьому світі міняється, а щось залишається незмінним.

Твіт із минулого - це не просто навіяний спогад. Не згадування чогось одноразового, а актуалізація того, що може повторюватися ще і ще..

Їхати вечірнім містом
світло-шумовим
І попасти від весняну зливу
на ровері.
Люблю це!

— Мар’ян Довганик (@MaryankoD) 3 травня 2014 р.

*

За тобою
через роки
йду,
не вагаючись.
Якщо ти —
проводи,
я —
тролейбус.
(з Рождественського)

— Мар’ян Довганик (@MaryankoD) 18 квітня 2014 р.

Навчання, або ж пізнання

Навчання, або ж пізнання від перших днів нашого життя є процесом болісним. Спочатку наші немовлячі очі разить денне світло, повітря маленькі щойносформовані легені, шум довкола ще не пристосовані вуха. Тому перша реакція людини на вихід її у світ - це плач.
Згодом, нам доводиться пізнавати цей світ через численні прикрощі, яких доводиться зазнавати.
Падати - це боляче. Гаряче пече. Гостре ріже. Гавкало кусає.. Світ приносить багато болю. Але ж більшість людей за своєю суттю є життєрадісними. Вони не втрачають здатність радіти. Це навіки не травмує їх. Бо ж з негативним досвідом приходить і позитивний. Це краса світу, яку ми бачимо. Рух і динаміка, яка нас зачаровує і манить. Адже знуджених дітей не буває. Знудженими вони стають від неправильного втручання батьків.
Чому в засобах педагогіки, особливо в часи давніші, було і залишається так багато болю? Чому батько інакше як через крик не вміє пояснити своїй дитини: "Не йдти туди!", "Того не роби", "А це потрібно зробити так!".
Вчити немовляти чи дитини життя - це те саме, що вчити непосвячену людину якогось релігійного обряду. Люди якось звикли жити за певними правилами, які набувають рис ритуалу, якого треба слідувати. Цих правил потрібно навчитися, щоби інтегруватися у спільноти, щоби "не тупити". Це вимушеність, необхідність, бо всі ми потребуємо співжити. Жодна людина не може обійтися сама по собі.
Але чому ті, хто вже володіє цими правилами, хто сповняє цей ритуал, висловлюють таку агресію, коли вчать когось ще непосвяченого?
Може тому що вони не розуміють цього ритуалу? Вони наче кажуть цьому новенькому: "Чому ти такий тупий? Чому ти не можеш зробити усе правильно?" Або кажуть: "Від життя ти нікуди не дінешся, ти мусиш навчитися усього. Тому терпітимеш мою агресію. Бо це на твою ж користь".

Здається, людина від малечі стикається із ворожістю світу, із ворожістю самої реальності. Інша людина, що перебувала колись у схожій ситуації, та й продовжує деякою мірою перебувати, мала би допомогти малечі сприйняти умовності світу. Але не завдати додаткових прикрощів своєю неправильною поставою. Потрібно вчитися навчати з любов'ю.

Слухаю...

З першої лекції пані Гридковець...

У подружніх стосунках замість формули: "Я дарую тобі, очікуючи, що ти даруватимеш мені у відповідь", потрібно прийти до формули, що має чотири вектори:

я отримую задоволення, тому що дарую тобі;
я тішуся, тому що маю можливість тобі подарувати;
я тішуся, що ти отримала цей дар;
я тішуся, що ти задоволена, що ти отримала цей дар;

У першій формулі ми ставимося до коханої людини як до власне партнера. Наче бізнес-партнера. Здавалося би, справедливий паритет. Але коли я дарую, я очікую, що мені подарують у відповідь. Коли я не отримую дару у відповідь, я незадоволений. Коли я отримую дар у відповідь, то хоч і задоволений, але сприймаю це як належне. Ти подарувала мені, тому що мусіла.. Це й так мені належало.
Шлюб дуже відрізняється від бізнес-партнерства. Я є з партнером доти, доки він приносить мені вигоду, або іншими словами задоволення. Якщо мій партнер перестає мене задовільняти, як розриваю з ним стосунки і шукаю іншого партнера.
У шлюбі двоє людей поєднують свої життя навіки. Якщо хтось з подружжя падає, то той інший бере на себе його тягар. Це - щоби рухатися разом вперед.

*

Тут часто ламаються речі, виводяться з ладу.. Така вже природа спільнотового життя.
Комп'ютери, зуби, вайфай, навушники.. Усе виводиться з ладу.
Навушники. Як можна собі уявити життя в такому місці без навушників..
Слухання аудіокниг під час праці. Під час прогулянки, в дорозі.
Слухання музики, щоби швидше заснути в обідню пору і раціональніше таким чином використати час.
Слухання музики, щоби заглушити шум навколишнього середовища. Щоби ізолюватися від розмов, які відволікають від навчання чи праці. Що не дають зосередитися.

*

Інколи сісти на декілька хвилин, зібратися з думками буває важливіше за все інше на світі.
Час, який старанно викроював у інших, який часом просто вигризав зубами у його нахабних пожирачів, витрачу, щоби під якусь меланхолійну джазову музику пофілософствувати про життя..
Через привабливих акторів, що вискакують у фейсбук-стрічці, цей світ намагається звабити мене - звабити захопитися ним. Забути за його несправжність, ілюзорність, нетривкість.
Я з дитинства добре закарбував собі слова: "Хто любить світ, той не має в собі любові отця"..