То було в листопаді. Того теплого року із двома тижнями снігу. Здійнявся сильний вітер. Ще як виїжджали з Кракова, було темно, вогко, вітряно.. Ми мчали невідь-куди, під глибоко безпросвітною пеленою ночі ховалися обриси південних гір. З’їхали з автостради, проїжджали через містечка й села. Знаки, що відмічали назви трас, і жодної вказівки на скільки кілометрів нам залишилося до цілі. Отець Гриць говорив за пісні, які він співав в дитинстві. Довго не міг згадати назви арії, що відкривала першу дію опери "Запорожець за Дунаєм". "Може Ви маєте на увазі "Місяцю ясний, зорі прекрасні""? "Точно!"
На нас чекав порожній двохповерховий будинок. Далеко від метушні чужого міста. З усіма зручностями і вигодами. Вперше вдома. Але не через комфорт. Ми насправді вперше за два місяці були в себе вдома, хоч і порожньому Домі.
То був наш рейд спорожнілою Лемківщиною. Хоч формально ми були в чужій країні, за 150 кілометрів від українського кордону, та земля була наша - рідна. Зразу було відчутно, що тут панував свій дух. Та земля позбавлена життя без своїх одвічних мешканців, просто якась гнітюча пустеля, вона заскучала за тими, хто її доглядав, голубив і плекав.
Центральна Україна не має, на відміну від Лемківщини, порожніх чарівних стародавніх дерев’яних церков, безлюдних симпатичних дерев’яних будиночків і автентичних занедбаних кладовищ. Тут спустошення є значно боліснішим, бо це спустошення душ..
Навіялося мандрівкою в Переяслав..
Хоча насправді, є багато радісного.
Приїду якось ще. З фотоапаратом. Тоді напишу більше і більше по темі..
