*

Сьогодні цілий день сиджу лікуюся. Більше сиджу, як лікуюся. Ніхто ще не придумав, як лікувати простуду. Спостерігаю, як міняються барви неба над лівим берегом Дніпра, а просто переді мною новозбудований найвищий житловий будинок на лівобережній Україні (на правобережній - хмарочос на Кловському узвозі).
Тим не менше, робота мене знайшла й тут. Приходять листи, які треба перекладати, прохання щось поґуґлити різними мовами, а ще сирі законопроекти, з якими треба ознайомитися і muitos palavras per nada, на які треба накинути оком.
Погана новина в тому, що накрилася моя поїздка до Львова і її, скоріш за все, треба відкласти на наступні вихідні.
Вчора на проповіді в церкві на Львівській площі, я подумав, що маленькі повчальні історії, які люблять розповідати деякі отці, для більшої наочності, якщо це не маленькі епізоди, а нормальні собі такі історії, просто скорочені до найважливішого, це міг би бути прекрасний малопрозовий жанр, у стилі новел Акутаґава Рюноске. Часто в тих історій є багато такого, що можна назвати сюрреалістичним. Вони завжди виключно повчальні, тому те, що мало би бути цікавим у їх опрацюванні - це форма подання і шлях, через який до читача приходили б прозріння і катарсис.

*

Коли в мене самі зімкнуться очі, як я вже не зможу їх силувати читати польські протоколи лікування бронхіальної астми, мені снитимуться юридичні терміни міжнародних договорів про фармацевтичні поставки, який бідолашний відділ міжнародних зв’язків так і не спроміглся перекласти самотужки. Якби вони дійшли до рядка: "Робочою мовою договору є англійська. Будь-яке тлумачення, інтерпретація чи обговорення навколо документу може вестися лише англійсько мовою..." Якою була би їхня реакція?
І це пройшло неповних два тижні. Ледве тримаюся на ногах, від того, що десь необачно простудився, весь час в офісі ношу чай з кухні в кабінет і шукаю інші різні джерела тепла.
Раптом час став таким дорогоцінним, з’явилася туга за краківським громадським транспортом і місцем роботи, де все чітко і ясно: на яких умовах і скільки платять, час на читання чи перегляду фільм став розкішшю.. В метушні робочого дня десь глибоко з підсвідомості виринають мрії про спокійне і затишне життя в Мельниці..
*
Київ - то лірика тружденних. Безликі люди метро і нетрі купців і перекупців, які хочуть на кожному вільному сантиметрі вторгувати яку-неяку копійку в будні змінюються дикою жагою розваг і блюзнірською демонстрацією розкоші у вихідні..
Це місто - кульмінація всією Великої України, де кожен - тихий співучасник злочину. Той, хто свідомо задкує і мовчить, коли кожного дня чиняться масові злочини проти української мови і культури, і той, хто злочинно байдужий до всього, що чинеться несправедливо, і той, хто свідомо і цілеспрямовано продовжує чинити несправедливість, ні разу не провалившись під землю, яка чомусь його ще носить, не згорівши на землі, яка чомусь під ним не горить..
Це місто типово НЕ європейське. Це те місце, де церкви стали музеями далеко задовго до того, як це стало загальноєвропейським трендом..
А та атмосфера нібито старого Києва, яку так намагаються зберегти деякі старожили, - то атмосфера імперського колоніального міста, такої собі північної Одеси. Бо колонізатор надто постарався, щоби витіснити заглушити дух справжнього українського Києва - барокового, козацького, того, яке приймало Богдана Хмельницького, такого, в якому працювала Києво-Могилянська академія.. Тому.. До чого ці сентименти над "історичною частиною"? Яка вона в біса історична? 19 століття? сталінський період? Колонізатори залишили нам кілька церков, просто тому що до них руки не дійшли, а все інше - воно може йти просто під знос, ніякої там особливої ні культурної, ні історичної, ні естетичної цінності немає. Навпаки від нього тхне духом старої імперії, духом провінції в цій імперії, булгаківщиною, денікінщиною..
*
Це те місто, яке особливо потребує молитви. Справжніх запалених місіонерів, апостолів віри. Титанічної копіткої праці для його одуховлення..

нові обставини

Київ. Минув тиждень.
Як же воно все важко.. Тішить тільки думка, що я тут ненадовго, бо, як кажуть поляки, "здецидувався" вже щодо свого майбутнього.

Тримаю в таємниці, чим я зараз займаюся, бо ще нічого неясно, як далі розрулиться ситуація. І якщо часно, деколи в важкі хвилини хочеться, щоби ситуація розрурилися так, щоби я звідси поїхав. Але тоді думаю, що це слабкість і жену від себе ту думку, мовляв: нехай Бог скаже, як має бути. І ще: я дуже потрібен своїй країні. І таких як багато. І я не сам.

Навіть коли повернуся з Києва з пустими руками, то таки точно не з пустою головою, той досвід, який здобуду тут, буде дуже корисним у подальшому житті.

Коли вчергове страждаю від того, що сам добровільно і свідомо, з власної волі взяв на себе забагато, згадую псалом 131:

Серце моє, о Господи, не горде, та й очі мої не несуться вгору. Я не женусь також за тим, що велике й дивне для мене.

Коли ми переоцінюємо свої можливості, це елементарна гордість. Не треба думати, що ми всесильні.

*

Серце - це довготермінова інвестиція. Розвиваючи в собі навики серця можна закласти фундаменст стабільності, імунітет від духовного безсилля.

Рівно ж як інвестиція у людей з добрим серцем в кінцевому результаті виправдовує себе більше, ніж інвестиція у людей з добрим розумом. Якщо навчити багато чого людину з лихим серцем, можна одержати психічного хворого із знанням, потрібним, аби гіперкомпенсувати свої травми. Людина зі злим серцем, наділена владою - це диктатор і тиран.

Лінивство - це самозгуба. Як можна назвати прогаяні час, здоров’я і можливості, як не згубою самого себе.

*

Для Організаційного Комітету СДМ - це рутина. Бо готували ми його цілий рік. І там, де всі бачать свято, ми бачимо місяці наполегливої праці..)
Тепер тут в Кракові, дійсно ввесь світ. У нашому офісі International Content люди з Польщі, України, Німеччини, США, Південної Африки, Франції, Гватемали, Італії, Бразилії, Індії, Мексики...

P. S.
Як і кожен кожнісінький гімн на світі гімн СДМ банальний і нецікавий. Хоч я дуже полюбив німецьку версію:

Selig die Barmherzigen,
denn sie werden Erbarmen
finden!

Ці слова звучали дуже влучно у атмосфері Фульдівської церкви при Католицькому університеті.

Для мене гімном СДМ 2016 назавжди залишиться пісня бразилійського композитора "Маленька пташка"

*

Здавалося б, нічого важкого немає в тому, щоби просто за когось помолитися.
Хіба мене так часто просять це зробити?
З іншого боку, що я можу зробити більшого, як просто помолитися за людину, яка мене про те просить.
Але ж забувається..
 

* * *

Знову пізнаю лікувальні властивості альбому Tintinnabulum Арво Пярта, як два роки тому, коли було так порожньо і чекалося на зміни і воскресіння, тепер, коли так всього багато, так густо, навколо такий Вавилон, від якого голова йде обертом.

Яка глибина Вісли? В печері під Вавелем досі ще живе дракон... Весна скінчилася, почалося літо. Май. Все все розпустилося і насолоджується своєю юністю.