*

Якщо наступний раз падатиму, то тільки в обійми Ісуса. Якщо втрачатиму грунт під ногами, то тільки заради того, щоби він мене підхопив. Якщо мої думки втікатимуть, свідомість губитиметься, то лише для того, щоби залишитися думками і свідомістю в ньому.

*

Прийшов до фурти Францисканського. Ту, що з боку "Краківської шопки". Біля шопки діти саме слухали катехезу. Попросив про сповідь англійською. Бо ще би не зміг точно і досконало сформулювати свої думки польською. Через півгодини підійшов до іншої фурти - тієї, що біля семінарії. І там зустрів свого сповідника.
Ті півгодини ходи спершу до нашої церкви подивитися розклад літургій. Але в нашій церкві нині літургії немає... А ще посидів у самому костелі. Усі ці краківські церкви багато в чому схожі між собою. Та все ж і різні. Домініканський, Францисканський, Маріяцький дуже готичні. Мабуть, таких церков багато в Франції. Але, наприклад, церква святої Анни дуже барокова і нагадує мені наш львівський Домініканський - Soli Deo.
Зайшов до сповідника в окрему кімнату. Там було два м’яких крісла і диван. Ми гарно собі говорили. Радісне і лагідне обличчя отця-францисканця вселяло багато надії. Відпуст отець читав польською. Я молився таку ж молитву, як і завжди на українській сповіді. За покуту дав мені помолитися яку-небудь молитву перед розп’яттям.
І таке велике гарне розп’яття у Францисканському є. З правого боку. На дерев’яному хресті багато металевих табличок, де подяки: "Тут я молилася Ісусу, і він вислухав мене", "Дякую Ісусу за себе і за мою подругу" і т. д.
І під Хрестом молилося дійсно дуже щиро.
І я втішений, що просив про Господа про "швидку духовну допомогу". І маю тепер її.
Прощаючись, отець сказав, що є у них один брат з України.
Багато де я таке чую останнім часом:)

Техніка..

З якогось часу від перенасичення комп’ютерами захотілося усе що можна вирішувати вживу. Для чого писати повідомлення, якщо можна сказати вживу? Наприклад, у нас у офісі. Приходжу безпосередньо до Міхала і кажу йому: Отакі-то пироги, Міхал. There is some technical problem on the World Youth Day website. May I show you?
Або, як було би краще замість того, щоби ґуґлити якусь технічну штуку, мати при собі старшого брата, який би міг просто усе показати. І може не так досконало, але це була би людина. Людина, а не робот.
О, так! Від тієї комп’ютеризації хочеться багато якісного людського спілкування. І хочеться, щоби в тому спілкуванні чулося тепло. Щоби чулося, що люди ми. Не якісь просто машини, відрегульовані на певні стандарні емоції і відповіді. А люди - такі, що чують інших.
Здається, у цій гонитві машина-людина, коли наша механічна робота стала непотрібною, стануть скоро непотрібними наші порожні відмовки і беземоційні розмови. Навіщо мені неякісне спілкування з людиною, якщо я маю його й так з машиною? І тоді людина мусить удосконалитися у своєму вмінні дарувати тепло. Щось таке, що властиве тільки людині. Щось таке властиво людське. Що тепер може бути цінніше, ніж дарувати себе одне одному у світі, де ми чуємося такими самотніми?

*

Побачити у Кракові Львів? Чи накласти на Краків Львів? Щоби пізнати і зрозуміти це місто принаймні так само як Львів, мабуть, потрібно прожити тут дуже багато років.. І все ж, здається, нема такого більше як Львів міста.
І все в Кракові мені здається таким пластмасовим.. Поки не вийду за межі історичного центру! І тут я бачу той Краків романтичний. Сальватор, Береги Вільги, Спокійні і непоказні вулички Денбнік, тісні вулички австро-угорського середмістя і храми, храми, храми... Як їх тут багато!!
Ходитиму і пізнаватиму..)

*

У Кракові багато шумових екранів на периферії міста. Вони наче гамують шум, але виглядають не надто естетично. Наприклад, у Ряшеві, це дуже кидається в очі.
Здається, Тарас був абсолютно правий. Краків - це Львів, розтягнений удвоє. Усе тут: вулиці, будинки, трамваї, вікна, - усе наче збільшене, масштабоване.
Але тому Краків дуже просторий і зручний. За цим він мені чомусь більше нагадав Одесу, ніж Львів. В Одесі, пам’ятаю, в центрі міста теж дуже активний рух.
Стилістично Львів інший. Все-таки, Краків уже більше нагадує Західну Європу. Більше архітектурно тяжіє до Нідерландів, Зх. Німеччини. Таке, принаймні, у мене суб’єктивне враження.

*

Зі мною в дорозі будуть тільки Чубай і Псалтир. Скільки буду їхати і коли приїду, невідомо. Може бути, що доведеться кілька годин у незнайомому місті чекати світанку, щоби сісти на трамвай і поїхати до місця проживання.



Капеланка, Страдом, Ожешковей, Центрум Конґресове...
Дбайливий отець Гриць зустрічатиме дужим потиском руки.
Мене чекатимуть із смачним сніданком, і їм на мене піде ціла субота.)

*

Нічого більше
не треба поки Ти у
мені палаєш

Лист (продовження)

"Не відволікатися" - вольовим внутрішнім голосом наказував собі Макс.
Лист собі лежав на столику. І те, про що там йшлося, так і залишалося таємницею.
Скоро до обіду Макс втомився. Зголоднів. Зварив "плов". Так він це називав. Ситне, поживне й смачне.
По обіді дивився кілька епізодів свого улюбленого мультсеріалу. І від виснажливої літньої спеки і втоми від першої половини дня на півгодини заснув.
Його вікно шкрябало гілля старого ясена. Одне лише дерево було на його вулиці. Довкола лише каміння, цегла, бруківка й асфальт. І те дерево найбільше горнулося до Максового вікна.
Деколи Макс злився на нього. Після обіду воно заступало денне світло і, здавалося, сутінки там починалися завчасу.
Задзвонив телефон.
"Привіт, мамо"
"Нє, мамо"
"Так, готуюся"
"Нє, не сплю"
"Ну хіба трошки..."
"Вже йду вчитися".
Хлопець потягнувся вгору - до стелі. Тілу захотілося випрямитися.
Око раптом натрапило на білий лист із марками з зображенням Львова.
Макс взяв його до рук.
"Це може зіпсувати мені день..."
Макс поклав його і накрив зверху ґлянцевим журналом.
Пройшовся трішки по кімнаті.
"Якщо вона тобі пише, та ще й паперового листа на твою домашню адресу, це щось добре, дурню ти"
Знову підійшов до столика, але стримався.
"Спершу навчання! Ввечері..."
Пройшло кілька годин. Уже котився день день до вечора. Дорога помітно втомилася носити на собі стільки тон металу й пластику. Розплавилася, потекла... Вистукував собі шлях старенький трамвай. Дзелень-дзелень! Якийсь необачний чоловік не подивився, що на світлофорі засвітилося червоне. Винувато подався назад.
Макс ввімкнув музику.
Витягнув листа...
У колонках Девід Ґілмор співав:

I'll sit in the corner
No one can bother me
I think I should speak now
I can't seem to speak now

Старий китайський електрочайний вишумів кип’яток. Макс залив собі міцного зеленого чаю. Поставив стигнути на підвіконня в тінь старого ясена. Вслухався в саунд.
Брав знову листа, підносив до світла, пробував зазирнути всередину, не відкриваючи... Підважував на долоні, принюхувався. Потім поклав під горнятко чаю.
Уже грало:

The grass was greener
The light was brighter
With friends surrounded
The nights of wonder

Закінчувався альбом "Division Bell". Далі в плейлисті були вибрані пісні Джима Моррісона "Riders on the Storm", "You've lost little girl"...
То була сумна й містична підбірка. Якщо Макс хотів зберегти піднесений і натхненний настрій, йому треба було б поставити "закінчити програвання на цій композиції..."
Від гарячого горнятка на листі залишилося неглибоке коло. Макс водив пальцем по вм’ятині і вагався:
"Це як скриня Пандори. Відкриєш, вороття не буде..."
Вже сутеніло, коли Макс допив чай. Пора йти в місто. Сьогодні в "Дзизі" грали джаз.
Лист стояв собі осібно на столику і ніби питався Макса: "Ну то ти мене сьогодні читатимеш?"
"Напевно, ні", - так казало Максове вагання.
Уже пора було йти і коли Макс виходив з кімнати, кинув секундний погляд на столик, де стояв лист. Покинув кімнату, закрив двері, перекрутив ключ, пройшов один поверх вниз і раптом чимдуж прибіг назад.
За кілька секунд опинився біля листа, розкрив конверт.
Просто по центру складеного вдвоє аркушу паперу було всього ти слова:
"Макс, я згідна."