"

 Колонізувати Венеру, Марса, Ганімеда і Європу. Пояс астероїдів із його Церерою і сотнями маленьких планет-астероїдів. І, зрештою, навіть найтемніші і найнепридатніші закутки нашої Сонячної системи - холодного далекого Нептуна, гігантичного Сатурна.. усю астрономічну рать. Як колонізувати, тераформувати, оцивилізувати, перетравити всі найхолодніші і найтемніші закутки своєї власної душі, населити Божим світлом кожне місце власного серця

Що є розпеченим розплавленим наче Венера

Холодним і розсіяноатмосферним наче Марс

Крихітним і нерівним наче астероїди

Підданим сильній радіації із товщею льоду з кілометрів 15 як Європа

Чи холодним і легким на поверхні і гарячим та з високим тиском в глибинах як Нептун

Що є Венерою, Марсом, астероїдами, Європою, Нептуном мого життя? І як, зрештою, оземлити кожну з цих планет мого серця?

*

 Так багацько бузьків.. А може прийде час, що вони стануть в цих краях найчисленнішим населенням, збиратимуть гаддя усіляке, витимуть гнізда і здійснюватимуть маневри, хитруючи над дронами.

- ле - ле - ле - ле

Лен в Небо і додолу

Ходять так гордо на своїх двох ногах, Справжні господарі цих болотяно-лісових країв.

Де старі поля заростають, купки дерев серед піль перестають бути острівцями в землеробському полі. Землеробські поля ж стають острівцями..

І попри потяг, що пронизує цей заплавний край трапляються лисиці, зайці, бузьки, на широких полях пасуться коні і в день з таким похмурим ранком кожне вигулькування Сонця - як цікавезний атракціон, ніби не нескінченними кілометрами полів і посадок їду, а якимсь дивовижним містом.. Містом Сонця 

Автобусні роздуми

 Після чергових воєнних зведень, прослуханих на швидкості 3.15х, народжуються знову думки про Нас, про Опір, про Чин..

Все ж таки декілька з тих міркувань може й варто тут зафіксувати. Йдеться про те, що ми тепер переживаємо — про опір, зневіру, про боротьбу і неміч, про війну і мир, яка "є не відсутністю війни, а відсутністю Москви".. І про мільйони докірливих шпильок від вестернів, що бачать наш спротив як дуже нерівний, тому й приречений. Один супротивник — великий, могутній, як вони думають, обтяжений історією, як вони думають, технікою, масою. Другий — малий, ніби випадковий, як вони думають, слабший. Так, принаймні, здається сторонньому поглядові.

Але ж ми знаємо з вами, що не тільки маса визначає силу. У природі — а в природі є мудрість — речовини бувають різні. Є такі, що мають міцну, складену з порядком кристалічну ґратку. Їх важко зламати, їх структура тримається твердо, нерухомо. А є й інші — м’які, податливі, як масло. Вони не опираються, вони ковзають, огинають, і тим самим виживають там, де тверде — тріскає. І навіть великий наскок чогось масивного й громіздкого не здатне розбити тонке, гостре, міцне щось.. І що було б таки, якби ми тим гранітом таки стали? Досягли тієї неймовірної монолітності і міцності.. Але й вибору у нас іншого немає. Інакше - небуття, зникнути з ганьбою, бути забутими всім - щось гірше смерті. 

Але ж і міцність та мала би стати гнучкою. Бо коли б лише наша людність хотіла кристалічної стійкости, то може, й витримала натиск, але стала б непорушною і разом із тим — негнучкою. Замкненою в самих собі, закисненою, затисненою... Без простору для вільної думки, для живої людини. Тоді й свобода, про яку говоримо так часто, стала б обрядом — порожнім, формальним.

А тим часом — інший шлях. Шукати такої субстанції, яка при меншій масі тримає форму, яка не розсипається, але й не скута. Бути таким, як вуглець: він може бути і вугіллям, і діамантом — залежно від того, як складеться. Може бути м’яким, а може — найтвердішим на землі. Бо завдання наше — не тільки вистояти, але й зберегти здатність дихати. Адже людям підвладне щось більше, ніж речовинам в природі.

Грабал

 Čeští spisovatelé... Занурююсь в літературу знову, зануруююся в чеську літературу, сотні думок, ідей, есей(ів)...

Думаю... що зрештою, Грабал — це не тільки література. Це якийсь особливий стан мови, дійсності, мислення. Його проза, як і день без сонця, але й без дощу — дивна, розпливчаста, і водночас цілком чітка. Він ніби не намагається щось сказати, а просто каже, говорить, дозволяє текстові звучати. Але саме в цій мимовільності — точність, безжальна і лірична. Грабал не вибудовує світ — він його розвалює, і серед уламків ми раптом бачимо себе: така химерність буття, котра не завжди поясненнюможлива.

Бо в Грабала — завжди поруч смерть і анекдот. Біль і регіт. Випадковість і приреченість. Людина в Грабала — то механізм на межі поломки, і водночас диво, що досі працює. Що ще дихає. Що ще говорить. Можливо, в цьому й полягає відповідь — не у великих тезах, а в маленькому жесті: коли мовчки ділишся з кимось останнім куском хліба. А може, й не хлібом.

Усе його письмо — як життя: без гарантій. Без завершення. Без рими. І водночас із таким неймовірним відчуттям ритму, що, здається, воно дихає замість тебе, коли ти не можеш. І ти думаєш: а може, це й є література? У якомусь тихнуднихсемінарівфілоло сенсів, сповнених сучасних лівацьких тенденцій, фукізму всілякого, але - література?

Роздумуючи про Homo Ludens

 Het spel is onloochenbaar. Men kan bijna al het abstracte loochenen: recht, schoonheid, waarheid, goedheid, geest, God. Men kan den ernst loochenen. Het spel niet.

 А життя - велика Гра?

Хоч, з іншого боку, "не жарти не казки, а праця, буря і негоди..."

Дитячість гри і реальність дитячої гри..

"Бути дитиною" грекою означає "гратися".

Десь там глибоко в туманах найдавнішої пам'яті, найраніших спогадів - ігри наші були прості, без консолей і ґаджетів, без інструкцій і правил, надрукованих на глянцевому картоні, без ютубів і стрімів.. Але ж ігри ті були справжні.

Нехай ми будували замки з піску, бастіони з бур’янів, міста з крейди на асфальті. Але ж в тих містах вирувало життя, якого не знали ні великі столиці, ні блискучі екрани. Бо ми вміли грати — без нагляду, без дозволу, без мети. Просто — щоб бути. Просто — щоб було радісно..

..І ще довго після заходу сонця, коли темніють шибки і холонуть бруківки,
у тіні ліхтарів ще видніються рухи —
наче хтось досі стрибає на одній нозі
через крейдяне поле,
через вигадане правило,
через межу уявного королівства,
де бути — означає грати.

*

На порозі читання "Галактики Ґутенберга..."

Якщо цивилізація справді оштучнила наше життя і забрало з нього серце і душу, то яким воно мало бути би природнім?

Нещасним нас робить?..

письмова мова - забрала у нас пластику думки і метафоричність сприйняття світу?

асфальтовані дороги - забрали у нас простір для пішохода?

взуття - забрало у наших стоп можливість відчувати ґрунт?

*

 Сьогоднішнє львівське сонце

По першій зимі

Як те римське спорадичне, що пробилося крізь гущу дощу і чіпко гналося за моїм чорним підрясником

Таке незвично тепле львівське листопадове сонце

Після морозяного вогкого львівського будня

Так рясно ллється

І перед рідним

Класицистичним

Університетом

Ніби я справді в Римі того листопада...

*

 Минулого семестру могла б бути гарна нагода порозмовляти про літературні справи. Більше навіть, про сучасну літературу. Та, проте, на жаль, студенти виявили мало інтересу і пішли шляхом "зробити щось на відчепне".

А, втім, як цікаво, літературознавчі роздуми самі зринають по собі. Щоби може колись ще розвинутися у чудову дискусію в авдиторній залі..?

Наприклад, про продаваність-класичність продукту. Вся класика, звісно, добре продавана. Тому що шедевральна. Але є бестселери. Вони також гарно продаються.

Бестселери зловживають людськими інстинктами. Інстинкти вивчає маркетологія.

Класика завойовує симпатії завдяки тому, що підносить людину до чогось вищого. Тому що стає над інстинктами, але залишається цікавою, бо вгадує насущні речі.

Хм.. така собі ідея для дискусії в авдиторії

*

Пташок. Став пішоходом. Майже людиною крилато-пернатою. Ходить моїми ж стежками. Забетонованими. Як кажуть, "хідниками". Поміж травою високою, кущами кропиви, вже опалим цьогорічним листям. Від груші старої. Яблунь, горіхів і алечі. Дивний сей пташок. Зовсім неполохливий.

*

Як його на ім'я? До якого роду і виду належить. Такий ластівковоподібний? сойкоподібний.. ?

*
У пам'яті знову сміх і голос коханої, я під зорями знову згадую погляд її.. І пташок приходить.. Такої нічної пори ходить.. Так незвично і дивно

*

 Мельницький вечір останній червневий. Завтра стинатиму стебла ромашок, а сьогодні вони ще густо красуються, високо випнувшись в своє бур'яняче небо..

Прискорився рік, і в ту саму пору немає вже вишень, вже перестигли, вже пересохли. Трохи мляво морва, трохи городина підспіває..

А то вже якась традиція така - кінець червня навідуватися над Дністер.

*

Друга катизма розпочинається із слів

Буду славити тебе, Господи, всім серцем моїм, розповідатиму про всі чудеса твої...

Редактори Псалтиря кажуть молитися серед іншого "без лінивства". Яка розумна порада! Яка корисна. Чим більше вкладеш праці і наснаги у ту молитву, тим більше Бог тобі поверне. Бо кожне наше зусилля назустріч до Нього він помножує в десятки, а деколи і в сотні разів. І за кожне наше прохання він готовий нам дати значно більше.

"Розповідатиму про всі чудеса твої". Він вже зробив незмірно багато. Але Його чудеса - це не просто гарний подарунок, не просто вияв доброти. Це постійна Його присутність, Його опіка. Це вияв чогось більшого, ніж доброти - це вияв одвічної любові.

Він не просто багатій, що щедро роздає з надлишку. Він спускається зі своїх небес до нашої печері, нашої найтемнішої найвіддаленішої. І там творить чудеса.

Grandmother: He must be wealthy.

Flower Girl: Yes, but he's more than that.

Такий діалог у старому німому чорно-білому кіно.

Може порівняння не дуже доречне до виміру, до величі, до гідності. Але ж.. Хай буде.

*

Псалми гарно молитися у весняному саду. В осінньому саду, коли його торкає ніжно сонце. В літніх тінях крислатих дерев горіхово-яблучного саду.

А коли ти в міській метушні, зимового дня?

Створи собі сад свого серця, який квітнутиме у всяку пору року.

*

 І сірі вулиці міські ці оживуть. Якщо із серцем. І хай не цвітуть ввесь час дерева на тих вулицях, нехай весна, пора цвітіння, тривають кілька благословенних днів, але ж на кожну пору своя втіха.

Нехай будинки на тих вулицях не проектували видатні архітектори, не прикрашали багатим декором знамениті митці, нехай немає арт-деко на них.. Нехай не сецесійні, не неоромантичні, але ж ті вулиці такі рідні.

Нехай не ходили тими вулицями леми, франки, крушельницькі, труші, кульчицькі чи новаківські. Але ж тими вулицями ходили Ми.

*

Ось, зайшло за обрій сонце 23-ого, і вже світла усі свої забрало, й вони за ним помандрували в майбутнє. І завтра перші промені Нового року принесуть нові сподівання.

*

Сьогодні по літургії я йшов трохи ловити лагідного зимового сонця, того останнього цьогорішнього, трохи потішитися під його промінням, і чистота атмосфери відкривала обрії десь на Сході. Блистіли білим крейдяні відслонення і скелі Товтр, і гучні динаміки з набридливою рекламою на зупинках і біля магазинів не могли заглушити пісень, які собі просто самі співалися, просто вивільнялися з середини на світ.

І на гучність світу було байдуже, бо те, що лунало всередині, було гучніше і впевненіше, і радісне. Радіше за смутне зимове сонце, що цілий день чекає свого заходу.

 

цілий
день купатися в
дисперсії
потоку фотонів

— Мар’ян Довганик (@MaryankoD) May 12, 2015

 

О Сонце прийдешнє!  Якими будуть твої діти - дні?

*

Мені раптом захотілося щось змінити в своїй кімнаті. В своїй "келії", як каже бабуня. Раптом мені захотілося упорядкувати речі, що не мали якогось розумного порядку, прикрасити стіл різдвяними квітами, упорядкувати вазонки на підвіконнику, перестелити нарешті вже той коврик, що скрученим стояв тижнями, перевісити картини, щоби стіна виглядала гармонійніше..

І з чого б це так раптом...

Багато радості так цими днями.

Ще більше довіряти Йому. Ще більше дякувати за все. Ще більше віддати свою надію Його задумові. Ще більше віддати Йому свої мрії в Його руки. Ще більше відкрити серце на Його любов.

 

*

Таке дивовижне Різдво, і таке дуже-дуже незвичне.

Навіть погода про це натякає. Спочатку недорозтоплена зима, потім трохи снігопаду, тепер узагалі вітряна весна..

Таке незвичне Різдво.

*

Ні першосніжності, ні сніговію, тільки пороша. Ні радості, ні задоволеності від сповненості дня, бо день вийшов зовсім несповнений. Розгублений в тому, розчарований (?), що не зміг виконати всіх завдань на сьогодні.

Небо ніяк не могло визначитися сьогодні, бути йому з сонцем і зірками чи з шаругою і завивницею.

Чуєшся мозаїкою, яку хтось має скласти. Багато фрагментів, кожен з них сяє яскраво. Але колись вони засяють разом на повну силу? в гармонії.

Десь пліч-опліч з серцем йде боротьба за життя. То серце активно допомагає і дає сили, то воно десь ховається, нітиться і задкує. І його відсутність відчувається тоді ще гостріше. "Нащо ти вже озивалося", - думаєш. "Краще мовчи вже, сам справлюся". Кепський з нього помічник.

У цій боротьбі за Життя так мало союзників і так багато супутніх ворогів. Що стануть поруч зі злом і будуть зловтішатися.. Зло радо усміхнеться:

"Не живи".

"Навіть не починай жити".

 

Be brave, Professor. Be brave like my mother. Otherwise, you disgrace her. Otherwise, she died for nothing.

*

...Я довго сидів й думав над тим, що може точної хвилини ніколи й не вдасться взнати. Історія бравзера не зберігає давніших даних похвилинно, історія переглядів ютуб дають лише послідовність переглянутих відео.

Але точну хвилину я таки зміг роздобути. О сучасні технології!

Це кроки на смарт-годиннику. Історія моїх кроків із означеннями "швидка хода", "повільна хода". І так, можна знайти точну хвилину, коли моя "швидка хода" зупинилася навіть тиждень тому.

І тепер у мене є точна хвилина для schedule tomorrow's morning tweet.

*

 На прикладі грошей можна побачити відносність матеріальних благ. І ширше - відносність "мати" на противагу "бути".

Гроші у дикому лісі не допоможуть тобі вижити, хіба що розпалити вогонь. Великий будинок не врятує тебе від смертельної хвороби. Але гроші і будинок - це блага. Які, якщо в пору, якщо доречні, доповнюють наше щастя.

Так само наша нематеріальна власність і всі наші нагромадження - знання і навики. Що є лише зовнішнім одягом нашої душі, під яким ховається дитина. Якою всі ми є насправді.

*

а вже пора б іти,
а вже пора б рушати,

на дах каплиці насуваються зірки...
погомони ще трошки... 

(квітень 2010)

Адвентовий час добігає кінця. Що я принесу дитятку Ісуса, коли разом із мудрецями мандруватиму до Вифлеєму? Чи стану зіркою, яка світитиме іншим у темряві цього мінливого й хиткого світу.

Так багато, о християни, уроків, що сяють із Вифлеємського гроту! О, як же повинні горіти наші серця любов’ю до того, хто з такою ніжністю став тілом заради нас! О, як ми повинні горіти бажанням привести весь світ до цієї скромної печери, пристановища Царя царів, більшого за будь-який світський палац, бо це престол і оселя Бога! Просімо цю Божественну дитину, щоб зодягнула нас у смиренність, бо лише за допомогою цієї чесноти ми зможемо відчути повноту цієї таємниці Божественної ніжності. (Падре Піо)

*

 Ти знаєш, і Аннапурна і навіть К2 мають проміжні вершини. Кожна така проміжна вершина - це ніщо порівняно із піком. Вони напевно окремо не вартують якогось особливого пієтету. Але все ж, кожна така вершиночка - це досягнення. 

Так, це досягнення із нюансом. Ти би його ніколи не досягнув, якщо би не йшов підкорювати велику Аннапурну чи К2. 

І хтозна, ти може й не здолаєш їх, оті величності піки. Але ти вже підкорив менші безіменні вершиночки, на які ніхто може й не зверне уваги, окрім тебе, котрий добре знає ціну всім здобуткам.

Тож постій на отій проміжній вершині подовше. Потішся тим звершенням, понадихайся ним.

Може це твоя найвища вершина

А може тільки початок сходження.